"Музей" Забужко: "Що краще - продатися і бути успішним чи опинитися на узбіччі, залишаючись собою?"
Роман Забужко - понад 800 сторінок, довжелезні закручені речення, чимало незвичних слів, багато еротики, точніше думок на тему траху в голові героїні.
Деяких людей це відлякує. Але ті, хто продерся через перші 30-50 сторінок, не пошкодують.
«Музей покинутих секретів» точно - як рентгеном - просвічує і наше життя, і наше суспільство. Нагадує нам про скелети у наших шафах, які там дбайливо заховали наші предки і про які ми навіть не знаємо.
Але які в один прекрасний день звідти вилазять і пускають наш ретельно вибудований світ під відкіс. І ми не розуміємо, що ж сталося.
Цікаво чи є в Україні родина, у якій би не приховували якісь моменти з минулого? Про те, як вдалося вижити, хто не вижив і про те, як боролися із радянським режимом. Буквально на днях колега розповів, що й досі не може випитати у діда бодай речення про те, як той воював в УПА.
На 18 році незалежності дід мовчить, і понесе із собою в могилу чимало секретів. Від свого власного діда я так і не добився розповіді про те, як пережили голод, хоча про війну після довгих умовлянь він розповів мені малому. Але з очевидними купюрами. Наша країна - справді музей «покинутих секретів».
Ще ця книга озвучує важливе для покоління наших батьків і нас, але не обговорене в публічному просторі питання: «Що краще: піти на співпрацю/продатися і бути успішним (ради майбутнього і дітей), чи залишитися собою, не співпрацювати/вилетіти з професії/не кинути справу життя і стати бомжем (нема гарантії, що й діти ними не стануть)».
Чи не вперше в укрсучліті чесно і правдиво виписана «еліта» з її комплексами, способом мислення - можна сказати, Забужко дала клінічну картину їхнього психічного здоров'я.
Як тих, хто у владі, так і тих, хто в опозиції. Ну й, звичайно, авторка не забула нам нагадати, що влада далеко не пішла від свого народу.
Все це читається жваво, є динамічний сюжет і увага тримається, якщо не брати до уваги задовгі, хоча і точні «размишлізми».
«Музей» Забужко перегукується зі «Снігом» Орхана Памука чи «Соромом» Салмана Рушді, у яких так само панорамно і глибоко, але дуже критично зображені їхні рідні країни.
Чи є що покритикувати. Звичайно. Але я не буду, бо вже й так чимало «доброзичливців» шиплять на роман і на автора.
Книга чи не найкраща з усього укрсучліту періоду незалежності, читати її - обов'язково. Уривки можна прочитати прямо в нас на сайті.
