Щоденники мотоцикліста. День 20. Донбас - край контрастів. Ночую в Гуляйполі

22:37 Я в Гуляйполі - мокрий, вночі, шукаю, де переночувати. З ким тут не заговориш, усі життєрадісні, підколюють і жартують.

"А шо це ви швендяєте по країні?"

"Так, якщо лишаєш мотоцикл, то став прямо - а то вид портить!"

"Не заблудитесь? От і добре, а я піду закриюсь, аби не вкрали".

Від Донецька крізь дощ, у темряві, повільно по ямах, у черевиках ванна - але мене пре!

21:11 Неймовірно: проїхав 30 км, село Успенівка в Запорізькій області - і вже гарна українська! І всі усміхаються, аж сміються.

Дівчинка за шинквасом повернула гроші за каву, сміється: "Я вас пригощаю, бо треба помагати рішучим людям. Я вам по-доброму завидую".

І ще каже: "Так, ми тут найбільше любимо свободу".

П'яний дядько під магазином дуже схожий на Махна. Питаю, чи не родич.

"Який Махно, блдь? Бандера, нахй!"

Трохи заговіркий, але мені подобається.

20:12 Виявляється, я у Великій Новосілці. Клас! Місцеві знову запропонували провести за собою - але мою тріумфальну ходу зупинило ДАІ, вже вдруге.

І цю битву з даїшниками я виграв! Почали доколупуватися і до того, й до сього, а я - питати документи. З ними таки треба агресивно, а не по-доброму.

Ех, до Гуляйполя все-таки 50 км!

19:19 Щиро кажучи, я уявлення не маю навіть, у якій я області - Донецькій, Дніпропетровській чи Запорізькій. Все знов як на карті.

Ще перед Донецьком дивувало, як тут: агломерації, а між ними горби і порожньо. Тепер степ, уже 80 км - рівна як стріла, вузька дорога, без населених пунктів і ознак життя. Тільки яструби над полем...

Починаєш розуміти, чому в тих краях влада не сприймалася як така.

Бридка мжичка, але настрій піднесений: відчуваю, як мотоцикл перетворюється на тачанку :) Вистачило б лише бензину до населеного пункту...

І місце для ночівлі в полі під дощем треба скоро шукати.

17:57 Єнакієве проїхав наскрізь - щиро кажучи, більше для галочки. Штольня, терикончик, мрачнячок. Тут трохи більше хамів на дорогах: притиснути, підрізати...

Зате ось класно поспілкувався з пацанчиками на окружній Донецька. "Нравится путешествовать? Главное, чтобы душа была довольна". Ходять на роботу на заправку пішки, отримують 1700 за шестиденну зміну по 12 годин щодня.

Навмисне всім кажу, що я з Івано-Франківська - ура, жодних напрягів.

Люблять футбол, пишаються Донбас-ареною. В одного - дитина, і мені радить почекати з малюками, "бо это пи*дец". Інший - спортсмен, борець.

Офігенні хлопці. Треба тулити, от тільки на дощ збирається. :(

16:35 Сусідній Зоринськ якийсь не такий похмурий, бо люди тусуються. Ще раз почув мову наполовину з матюків: "А на*уя еще джип, если не х*ярить?", - гордо відповідає мені власник забрьоханого по дах Лендровера.

На цій мажорній ноті я і заїхав у Донецьку область. За Дебальцево набрався страху, коли у фури поруч вибухнуло щось - може, колесо? Мене аж оглушило.

Вуглегірськ (до 1960-их саме він і називався ХАЦАПЕТІВКА) - несподівано зелене миле місто. I ось я нарешті під знаком "Єнакієве" з символічним шахтним колесом - родіна, бл* (якщо цитувати місцевих) головного "пі*араса наверху" (якщо цитувати далекобійника з Артемівська Валєру).

Вибачте, захопився цитатами. Батьківщина нашого любого президента.

Між іншим, Луганськ саме готувався до його приїзду: знімали зайві білборди, яких там більше, ніж будь-де. "А що це роблять?" - питаю оператора місцевого ТБ. "ПОРЯДОК наводят!" - потьомкінщина процвітає при всіх царях. :)

ПС: До речі, ви знали, що колись на глибині кілометра під Єнакієвом підірвали ядерну бомбочку?

14:49 Приїхав у ще один Артемівськ - той, що маленький і в Луганській області. Оце вже депресивніше нікуди.

Тут тільки пам'ятник Артему і лишився, на тлі розвалених, недобудованих або покинутих будівель.

"Да ничё для меня не значит Украина. Ты нужен этой Украине? Да никому ты не нужен!" - чоловік років 60. Мрачно тут...

Зате до обіду гуляв Луганськом із Wоліруком - то там торговельний центр на торговельному центрі, базар на базарі, не кажучи вже про пивнухи та згадані вище наркомати.