"У Канаді всі одне на одного стукають"
Один український мандрівник був проїздом у Канаді і потрапив у неприємну ситуацію: зупинився в знайомої знайомих - нашої емігрантки, а та поскаржилася до поліції, що той ніби вкрав в неї цілу скриньку коштовностей (навіщо мандрівникові важка скринька, вона не пояснила). Поліція мандрівника затримала, потім відпустила під заставу, до суду. А суд призначили за кілька місяців. Мандрівник пояснив поліції, що об'їздив цілий світ і ніде нічого не крав, і що має продовжувати подорож, але поліція не звернула уваги. "Потерпіла" згодна забрати заяву за тисячу доларів.
Коли я це прочитав, в мене склалося враження, що ми живемо у різних Канадах. Для мене це як з іншої планети. Я й правда живу у Квебеку, а він дуже відрізняється від англійської Канади - інша нація, інший менталітет, інша мова, інша культура, інше походження. Може, думаю, це англоканадці такі звіри?
Але я був і в англомовних провінціях. З того що я бачив, англофони - теж люди, не гірші і не кращі від інших. Хлопці та дівчата залюбки знайомляться, зустрічаються, цілуються, живуть разом, мають діти. Діти не кидаються до телефонів, навіть коли батьки не купили іграшку чи примусили робити уроки. На роботі і правда розповідають про неприпустимість сексуальних домагань, але потім жінки та чоловіки разом з того сміються. Одна дівчина у Ванкувері носила на роботу чорно-білу спідницю, яку колеги називали "cow skirt", бо колір схожий на корову. Один навіть періодично казав: "Мууу". Але ніхто ні на кого не скаржився - це ж по-доброму, це просто жарт.
Ось так я думав. А потім пригадав себе у перший рік імміграції. Навіть у перші два роки.
У перші тижні по приїзді на іммігрантські курси французької прийшла соціальна робітниця. Розповідала про violence conjugale (сімейне насильство). Виявилося, що під цю категорію підпадає абсолютно все: накричав на дружину - насильство, розбив тарілку - насильство тощо тощо. А діти можуть заявити на батьків до поліції - теж за що завгодно. Ну й сусіди можуть стукнути - якщо побачать, що чоловік мучить жінку (чи навпаки), чи батьки погано виховують дітей. І якщо таких скарг багато, то потерпілим перестають вірити (бо що як жінку та дітей залякують, щоб вони мовчали?) Є спеціальні притулки для замучених жінок і дітей...
Мені стало жутко. Ще вдома я чув історії, що "на Заході всі стукають на всіх". А тут, виходить, і сімей нормальних нема? Не так слово скажеш, дружина викличе поліцію і тебе посадять. А до дівчат взагалі не можна розмовляти - за мобільник і "911". Навіть жінку уперед не пропустиш - сексуальне домагання.
Ну й боявся, як дурінь, кілька місяців. Тобто жив, вчився, спілкувався, але контролював себе - не дай Боже якось не так себе повести. Чи не те сказати. Бо друг-іммігрант з Одеси сказав по-секрету: міністерство імміграції усе про тебе записує. В них на кожного іммігранта досьє!
Якось квебекське подружжя запросило до себе - а жили вони у селі. Візит мене розчарував: в нас у селі - наше минуле (традиції, народна культура, національна їжа), а тут село модерніше від міста (чи мені так повезло?). Але потрапив я в них на вечірку - родичі, друзі. Середній вік - 35-45 років. За пивом багато говорив з людьми - вірніше, слухав. І якось воно не співпадало з теорією про стукачєство. Нормальні в людей відносини. І сваряться інколи, і миряться, і розлучаються, і знов одружуються, і ростять діти, і діти люблять батьків, хоча часто не слухаються, а батьки їм багато чого забороняють, а дітям це не подобається... Але жодного разу не чув, щоб хтось викликав поліцію чи соціальні служби.
Голова сім'ї, де я гостював, - автомеханік. У робочі дні ремонтує машини офіційно (тобто сплачує податки), а на вихідні - "на чорну". "На чорну" зручніше - і йому більше грошей, і клієнтові дешевше. Бо податки у Канаді високі, а у Квебеку - взагалі найвищі на континенті.
Ну не вірю я, щоб сусіди не знали про "чорну" роботу! Ще й як знали! Я був там на свято, а на свято люди п'ють, а тоді сідають за кермо (і ніхто чомусь не біжить дзвонити до поліції), а потім успішно розбивають машину - і тоді буксують її до сусіда-механіка. За ті свята привезли машини три. Ніхто - ніхто! - чомусь не стукав на порушника податкових правил. Ви не повірите - в нього на руках не було слідів від наручників!
Я жив тоді у Монреалі, а у місті Квебек була дівчина, з якою я листувався ще з України - практикував французьку. Приїхав я до столиці на день - і познайомився із нею, і з її бойфрендом, і з бойфрендовим приятелем, і всі вони влаштували мені екскурсію містом. Але дивна річ! Хлопець пожартував про дівчину, і вона не схопилася за мобільник, не побігла до поліції. Дуже мене це здивувало.
Після року у країні, я вже точно знав: люди тут нормальні, і відносини нормальні. Кількоденна поїздка до Онтаріо навела підозри, що й там люди непогані.
Але, думав я, уряд слідкує і підслуховує. Потім, мабуть, карає вибірково. Як у "1984" Оруела.
От і наші мандрівники прийшли до аналогічних висновків: "стукачество - це держ програма. але на неї не всі ведуться."
Стало цікаво, що таке держава? Поліція? Ну так, до якихось мафіозі вони засилають агентів. Також приймають скарги від громадян - як у цілому світі. Але це не значить, що всі ці скарги сліпо приймають до розгляду. Інколи поліція не реагує навіть там, де треба.
З того, що я бачу, поліції глибоко пофіг, чи посварили хлопчика Жака (чи Джона) за невиконане домашнє завдання. Якщо, звісно, батьки не задали йому ременя чи не тягали за вуха.
Сама по собі скарга до поліції не є злочином. Одна іммігрантка з Росії зайшла до Вестмаунту (англомовний багатий район Монреалю) і потрапила у дрібний конфлікт з тамтешніми "англійками". Все б нічого, але ті почали реготати з її акценту (а для нас, іммігрантів, гіршого немає). Вона викликала поліцію. "Співрозмовниці" якось відразу зніяковіли і стали ввічливими, а частина взагалі розбіглася. Поліція переконала іммігрантку не писати скаргу, та й не написала - ефект і так було досягнуто.
Чому я пишу про цей випадок? Бо це - виключення. Більшість людей - хоч іммігрантів, хоч канадців, хоч квебекців - у таких ситуаціях нікуди не скаржаться. Або посилають хамів "за адресою", або йдуть собі геть. Скаржаться лише тоді, коли доходить до бійки - та й те не завжди.
У школах - як і усюди - бувають випадки, коли діти знущаються з інших дітей (зараз патріоти скажуть, що в Україні такого немає, але я їм не повірю). І що, всі відразу викликають поліцію? А поліція що, відразу реагує?
Більш мирний приклад: пити алкоголь на вулиці заборонено. Але якщо ви пройдете центром міста з пляшкою, громадяни зовсім не обов'язково викличуть поліцію. Просто... навіщо вам це?
А сімейне насильство - не вигадка соціальних робітників. Це я точно знаю (не за прикладом своєї сім'ї). Колись розповім про деякі "цікаві" випадки, про які випадково дізнався. І дітей, буває, гвалтують - інколи й власні батьки. А інколи просто б'ють. Тому й існують всі ці служби соціального захисту. Яка їхня ефективність - інше питання.
Повернемось до тези "стукачество - це держ програма" (c). Може держава - це парламент/уряд/прем'єр-міністр? В них немає часу на розгляд доносів - занадто зайняті боротьбою за владу (повірте мені, як людині, що півтора року пропрацювала у квебекському парламенті :)
Держава - це держслужбовці? Ну, вибачте. Чиновникам це, як правило, пофіг. На приклад, міністерство імміграції. Ви думаєте, що там справді слідкують, що кожен іммігрант робить? Чи підслуховують та колекціонують доноси? Чи, тим більше, шукають, як би покарати? Та для цього немає ані часу, ані бажання, ані ресурсів.
Уявіть собі, перевіряти 30-40 тисяч досьє на рік (у Квебеку) чи 200-300 тисяч (у Канаді), аби тільки покарати іммігранта за неправильний перехід вулиці чи несплату квартплати. Чи за расистське висловлення. Чи за критику квебекського чи канадського урядів. Чи за заяву: "Місце жінки - на кухні".
Хто такий чиновник? Людина з доброю зарплатнею і соціальними пільгами. Культура роботи така, що навіть останній трудоголік уповільнить темп. Система бюрократична, ієрархічна. Але відробив своє - і йдеш додому. Довгі відпустки, добра пенсія.
Скарги чиновникам не потрібні - кожну скаргу начальство може використати проти тебе. Хабарі чиновникам брати немає сенсу: якщо дізнаються - кар'єрі кінець. Ризикувати за копійки - дурість, а багато ніхто не заплатить. А досьє багато. Тож що робити? Якнайшвидше виконати формальності і пійти на обідню перерву.
Якось виявилось, що у Монреалі - кілька тисяч іммігрантів з фальшивими документами. Що, ви думаєте, зробили чиновники, в яких "програма - стукачество"? Перевірили, хто є хто насправді. Терористів та бандитів не знайшли, а на решту заплющили очі. Бо ви ж уявляєте - депортувати кілька тисяч осіб. Це ж який галас буде!
То чи можливі жахливі історії, що їх переказує наш мандрівник? Можливі. Але це не правило, а виключення. Чому таке має місце? Про це - іншим разом.
P.S. На завершення, монреальське спостереження моєї доброї знайомої - Тетяни Фьодоровой:
"Знакомый намедни гневно возмущается по поводу бесчеловечных порядков в местных старших школах. Замечу в скобках, что его дочери 16 лет, т.е. девушка уже вполне взрослая.
- Ты представляешь, - говорит, - мерзавцы какие! Они же восстанавливают детей против родителей. Они им внушили (тон нарастает, достигая особо пафосных нот), что родители должны стучаться, входя в комнату ребенка! Ты можешь себе представить такой бред?
- Ээээ... - малость опешила я, - по-моему, правильно их учат... Ее комната - это ее территория, я как раз считаю, что, вторгаясь на чужую территорию, особенно если дверь закрыта, обязательно стучать надо.
- Ты чтоооооо!!!! - возмущенно парирует мой собеседник. - Как же так можно? Мало ли чем она там за закрытыми дверями занимается. А вдруг....
...Я напряглась в ожидании ужасного и трагического продолжения...
- ... вдруг она уроки не учит?! - гневно заканчивает он и глядит на меня как на слегка умственно-отсталую. Таких элементарных вещей не понимает, а еще мать!"
