ПІДРУЧНИК З НЕНАСИЛЬНИЦЬКОГО СПРОТИВУ (ЧАСТИНА 2)
Свобода і справедливість мають не лише міститися у вимогах, але здійснюватися на практиці і бути основою побудови руху. Ганді не був першим, хто помітив: лідери, мають співпрацювати з послідовниками. Ненасильство не дає “швидкого засобу” так само, як і озброєна боротьба. Деякі ідеалістичні рухи через озброєну боротьбу лише опиняються в дедалі більшій ізоляції від свого народу, змушені підтримувати своє існування здирством і викраданням людей, і врешті-решт деградували в озброєні банди. Ненасильство прагне працювати по-іншому.
Підручник перекладається за рахунок пожертв наших читачів
Реквізити за якими ви можете переказати кошти на переклад підручника дивіться внизу цієї статті
Роль тренерів
Тренер з ненасильницького спротиву — це людина, яка проводить групу через процес навчання. Тренер має бути обізнаним по темам тренування, але не має бути всезнайкою. Мета тренера — спонукати учасників розвивати їхні власні ідеї, а не розповідати людям, що думати і що робити.
Ми свідомі того, що не всі групи і спільноти, що хочуть пройти тренування з ненасильницького спротиву, мають місцевих тренерів. Але коли люди розуміють, які навички необхідні їм для проведення тренінгу, вони можуть усвідомити, що вже розвинули деякі з тих навичок і використовували їх у різних ситуаціях. Можна створити команду методистів з тренувань, які разом можуть передавати свій досвід і навички. Якщо це можливо, команда тренерів має за складом відповідати своїм учням: це мають бути жінки і чоловіки, люди різних віків і різного етнічного походження.
Тренерам необхідні:
Можливі теми тренувань з ненасильницького спротиву
Ви і ваша група
Цей підручник написаний для груп, або можливо, для групи, що зібралася разом для окремого випадку чи на певну тему, можливо, для групи, заснованої на дружбі чи близькості почуттів до світу, можливо, навіть сформованої для одного-єдиного випадку. Навіть одиночний пікет потребує певної групової підтримки.
Сильні групи людей, що роблять спільну справу, добре працюють разом і підсилюють один одного, надають сили всьому рухові.
Групи збираються разом у різні способи, і тим із них, що є найефективнішими і найцікавішими для учасників, притаманні певні відмінності, певні ознаки креативності, певна властивість, що робить їх успішними. Це походить від специфічних комбінацій усередині групи і певного балансу між різними бажаннями і талантами учасників, досягнутого групою.
В цьому розділі описано кілька перспектив, над якими варто поміркувати членам групи. Деякі з них можна обговорювати в групі і приймати свідомі рішення щодо них, інші можна розвинути.
Посилення групи
Перше питання — яке значення люди надають способу функціонування і установкам групи. Адже це само по собі може бути джерелом безкінечних конфліктів! Наприклад, може порушитися рівновага між нетерплячими, що прагнуть терміново вийти і бути “там” і щось “робити”, і тими, кому потрібна більша ясність, чи про мету, чи про підготовку до обстоювання її на публіці, чи про те, чию увагу має привертати група і які акції вона проводитиме, чи про те, як організована сама група і як вона діятиме.
Група має зробити все можливе для того, щоб знайти свій особистий шлях і загальний напрямок, свій успішний спосіб взаємодії між людьми, рухаючись по різних напрямках. Якщо група має багато енергії та ініціативи, вона може доручити окремі теми своїм підгрупам. Якщо до групи залучені люди, чия політична філософія і погляди конфліктують між собою, треба усвідомлювати такі умови і створювати джерела сили, а не перепони для творчості.
Незалежно від того, чи є ваша група великою і відкритою, чи маленькою і обмеженою умовами близькості (див. “Групи зближення”), вам треба, щоб люди почувалися там бажаними, і ви хочете, щоб кожен відчував себе здатним зробити свій внесок. Відтак постає питання культурного різноманіття, поведінки, що пригнічує, класової, расової і гендерної динаміки або влади всередині групи. Само вирішення цих питань може стати джерелом напруги, хоча не вирішувати їх — ще гірше. Вам буде потрібно знайти способи розв'язання таких питань в атмосфері підтримки. Декілька прикладів надається в Розділі 3.
Взагалі для групи, яка планує деякі спільні дії, корисно організувати певні спеціальні сеанси на додаток до звичайних зустрічей, чи виділити на звичайних зустрічах час для інших питань. Часом це може бути зосереджено на практичних питаннях, наприклад, спільне використання навичок, розробка кампанії чи навіть більш детальний погляд на окремі теми, що стосуються кампанії. Часом це може бути більш зосереджено на питаннях самої групи, наприклад, діяльність, що сприяє побудові стосунків між учасниками (виготовлення прапорів, спів) чи способи покращення роботи групи.
Вивчення розбіжностей
Група ненасильницьких дій також деяким чином посилюється під час розгляду деяких питань, пов'язаних із терміном “ненасильство” — зокрема, форм і результатів ненасильницьких акцій, цінностей, поглядів і цілей. Будь-яке питання, що зачіпає глибокі переконання учасників, має розглядатися з повагою до відмінностей. Треба ставити перед собою завдання не стільки створити позицію групи, скільки домогтися спільності думок і поглядів. Просто краще взаєморозуміння надає сил для того, що ви намагаєтеся робити разом.
Розглянемо питання ненасильницького спротиву як такого.
Вибір на користь ненасильства може стати чинником, що об'єднає групу, але це не обов'язково станеться; часто виникають розбіжності, особливо між тими, хто готовий лише використовувати ненасильницькі методи для певних цілей і тими, хто має ненасильство за глибоку філософію. Ми передбачаємо, що з деякими проблемами можна впоратися шляхом колективного оголошення принципів (див. “Принципи ненасильницьких дій” і “Основні принципи ненасильницьких дій”), але навіть та група, що виражає прихильність до ненасильницьких дій, матиме різні упередження щодо інших аспектів ненасильницьких дій, як позитивних, так і негативних. Добра дискусія навколо проблем може стимулювати, навіть надихати, але хтось недобрий може спровокувати напругу і розчарування.
Відносно безпечним способом вивчення розбіжностей є “барометр” цінностей, також відомий як вправа “спектр”. Хтось розробляє кілька питань для вивчення різних поглядів, дій і чинників. Питання ставляться перед групою, і люди розподіляються по двом категоріям відносно ненасильства: одна — чи є насильством дії, що розглядаються, і друга — чи робитиму я це власноруч. Згодом це може розвинутися в “я захочу чи не захочу брати участь у групі, яка робить це”.
☺Див. вправу “Спектр чи барометр”.
Питання на кшталт “до чого прагне ваша група?” може мати одну просту відповідь, але кожен учасник групи теж може мати свої особисті цілі. Люди можуть прийти до участі в групі через багато різних думок і почуттів. Добрим стартовим майданчиком, який дасть людям простір для пояснення мотивів свого залучення до групи, може стати така проста річ, як вправа з парного представлення.
Взагалі у цьому підручнику небагато уваги приділяється поглядам, що приводять людей до участі в акціях, але знаходяться за межами чистої, вільної ідеї змін у суспільстві. Такі погляди можуть бути дуже різними для різних груп і умов. Мета не в загальній уніфікації, а в тому, щоб зрозуміти і гідно оцінити різні погляди людей на речі. Зокрема, якщо ваша група щось вважає за ризиковане, вам потрібен час на те, щоб як слід підготуватися, зрозуміти різні погляди кожного з вас, що їх він привносить в акцію, і ваше бачення того, як слід реагувати на ризик.
Як ви розумієте, умови, у яких ви дієте, впливають на ваш вибір методів. Іноді коментатори виділяють “традиційні” і “нетрадиційні” форми проведення акцій. Але все це може змінитися під впливом обставин. В закритому суспільстві достатньо просто в доволі традиційний спосіб “сказати те, що не можна говорити” чи “порушити мовчанку”, і це стане величезним, можливо, вибуховим ударом, який може призвести до змін.
Але за інших обставин “нетрадиційні” акції, наприклад, акції громадянської непокори чи страйки, можуть стати проявами стриманого протесту чи нормою. Або тому, що люди, які не беруть участі в акціях, ігнорують їх (“а, це знову вони роблять свої особисті справи”), або тому, що самі учасники вже байдуже ставляться до набридлої форми акції. Деякі теоретики громадського руху (див. Doug McAdam, Sidney Tarrow, and Charles Tilly, Dynamics of Contention, Cambridge University Press, 2001, pp7-9) припускали, що “незвичайні” і “стримані” дії є більш корисними від “традиційних” чи “нетрадиційних”, бо вони враховують різний ефект, який можуть мати різні акції за різних умов. Деякі розбіжності серед учасників вашої групи (наприклад, у поглядах щодо незаконних дії) можуть випливати із різного аналізу умов проведення акції.
*Детальніше про умови див. У розділах “Протестний заклик” і “Подолання стресу і напруги під час опанування позицій”.
Чого ви хочете?
Як активістові, вам треба думати, чого ви хочете від групи. Чи ви хочете групу, яка приваблює багато різних людей? Чи ви хочете групу, що складається з людей, які мають багато спільних поглядів і переконань, і ця спільність поглядів надасть їм сили для просування своїх ідей? Чи існує спосіб сполучення цих двох вимог? Наприклад, чи можете ви стати частиною групи зближення, що просуває ненасильство в умовах більш широкої кампанії?
Поки ваша група не почне проводити акцію, ви не знаєте, який може бути її вплив. Зазвичай групи не відчувають можливостей, які можуть відкрити, поки не вийдуть на публіку. У першій демонстрації Асоціації матерів із Плаза де Майо (Las Madres de la Plaza de Mayo) в Буенос-Айресі брали участь всього 14 жінок; деякі інші потужні рухи починали навіть із меншої кількості учасників. Такі собі прості, невеличкі акції мали більші наслідки, ніж можна було б собі уявити. Але також треба бути свідомими того, що багато акцій мали і менші наслідки. Група, що проводить ненасильницькі акції, має знати всі свої дії, які здійснює під час проведення акції, чітко усвідомлювати цілі і бути спроможною аналізувати умови, в яких вона діє. Тому в цей Підручник включено матеріал про підготовку до акцій, побудову кампанії і про оцінку того, що зробили учасники.
Історичні приклади використання ненасильницьких дій
Загляньте в історію своєї країни, і ви знайдете там приклади ненасильницьких акцій: демонстрації, страйки, бойкоти чи інші форми громадянського протесту. Вони можуть мати різну мету — за права робітників і селян, свободу рабів, право голосу для жінок чи людей, що не мають власності, за расову чи гендерну рівність, за звільнення від окупації. Якщо коротко, цілі проведених акцій охоплюють цілу низку різновидів суспільної несправедливості і утисків з боку влади. Однак до початку двадцятого сторіччя — а особливо до кампаній, які проводив Махатма Ганді в південній Африці та Індії — рухи не розглядали ненасильницькі дії як свідому стратегію досягнення змін у суспільстві.
Ганді був переконаний, що ненасильницький спротив має особливу силу завдяки тому, яку дію він справляє як на своїх учасників, так і на тих, на кого спрямовані їхні дії. Він бачив, що громадянська солідарність може подолати зусилля влади з домінування, експлуатації та інших утисків народу. Він також вірив, що недостатньо просто бути в опозиції до противників, звинувачуючи їх в усьому. Люди, вважав він, мають побачити свої власні обов'язки та поведінку.
Свобода і справедливість мають не лише міститися у вимогах, але здійснюватися на практиці і бути основою побудови руху. Ганді написав дуже багато статей, де розвивав свої ідеї ненасильницького опору. Він не був першим, хто помітив, що ті, хто керує, мають співпрацювати з тими, ким вони керують. Але він поставив це в центр своїх стратегій громадянського опору: “перший принцип ненасильницького опору”, - якось написав він — полягає у відмові від співпраці з усім, що принижує”.
Ганді не був найбільш систематичним мислителем у царині ненасильства. Він волів говорити про свій досвід як про “експерименти з Істиною”. Але він наполягав на деяких фундаментальних принципах.
Одним із них була необхідність підтримки дисципліни під час проведення кампанії. Іншим принципом була першочергова важливість конструктивних дій, спрямованих на проблеми населення (детальніше див. розділ “Конструктивна програма”). Для Ганді, в умовах колонізованої Індії, ця конструктивна програма розширилася до включення в неї зменшення міжрелігійної ненависті, боротьби проти дискримінації за статевими чи кастовими ознаками, подолання безграмотності і невігластва щодо санітарії і просування незалежності країни у виробництві харчів і одягу.
Більшість учасників кампаній, які ініціював Ганді, розділяли лише деякі з його принципів; вони були готові до того, щоб звільнити Індію від британського колоніалізму, але мало хто з них був таким категоричним прихильником ненасильства як способу життя, як сам Ганді. Насправді більшість традиційних політичних лідерів надавали конструктивній програмі лише символічне значення.
Цей зразок часто повторювався: ненасильницька акція була успішною, коли застосовувалася широкими рухами, де більшість учасників сприймали ненасильство з практичної точки зору, як певну стратегію для наявних умов, і лише меншість виражала філософську прихильність до ненасильства. Приклад боротьби за незалежність Індії дуже вплинув на подальші рухи проти колоніалізму, особливо в Африці; люди в найрізноманітніших умовах почали вивчати, що робить ненасильство ефективним і як використати його навіть з іще більшим успіхом. Через шістдесят років після смерті Ганді активісти ненасильницького опору і досі “експериментують із Істиною”, і виросли польові дослідження чинників, що роблять ненасильницькі рухи ефективними.
Що де спрацьовує
Стиль ненасильницьких дій може бути дуже різний, залежно від умов проведення акції. Відколи був викарбуваний термін “сила народу”, коли 1986 був повалений режим Маркоса на Філіппінах, а особливо з падіння сербського режиму Мілошевича в 2000, деякі спостерігачі заговорили про “шаблон акцій”, маючи на увазі ненасильницькі дії народу з подолання корумпованого й авторитарного режиму, що намагався перемогти на виборах шляхом фальсифікацій. Звісна річ, між випадками падіння Мілошевича і “силою народу” є певна схожість. Дійсно, деякі серби, що так творчо використовували методи ненасильницького опору проти Мілошевича, тепер беруть участь у тренуванні інших рухів. Однак у кожній окремій ситуації рух має робити власний аналіз того, що виявиться корисним і спрацює.
Багато людей скептично ставляться до ефективності ненасильницьких методів проти міцних і жорстоких режимів. В таких ситуаціях будь-який опір здається важким.
Ненасильство не дає “швидкого засобу” в таких ситуаціях, так само, як і озброєна боротьба. Деякі ідеалістичні рухи через озброєну боротьбу лише опиняються в дедалі більшій ізоляції від свого народу, змушені підтримувати своє існування здирством і викраданням людей, і врешті-решт деградували в озброєні банди. Ненасильство прагне працювати по-іншому.
Розширюючи суспільний простір, який може опанувати рух, і говорячи про те, про що режим забороняє говорити, можна сприяти початкові процесів фундаментальних змін у суспільстві. Акції ненасильницького опору, що здійснювалися в багатьох частинах Латинської Америки в 1970-х і 1980-х роках перед лицем тортур, “зникнень людей” і ескадронів смерті, мали на меті перебудову громадянської солідарності, яка мала подолати страх.
В країнах колишнього радянського блоку багато людей мали упередження проти опору, боячись спровокувати репресії чи вторгнення радянських військ. В 1970 було застрелено чотирьох учасників страйків у Гданську (Польща); тому коли було сформовано “Солідарність” 1980, учасники страйків у Гданську уникали вуличних зіткнень, блокуючи себе зсередини своїх верфей. Вони прагнули до іншого суспільства, але на той момент обмежили свої вимоги до важливого першого кроку: визнання вільних профспілок.
Це була обмежена мета, навколо якої мали поєднатися всі польські робітники. Польські інтелектуали описували це як “революція, що обмежує сама себе”. Незважаючи на таке застереження, мобілізуюча сила Солідарності налякала режим до того, що було впроваджено військовий стан і багато активістів потрапили за грати. Але через кілька років прийшов час вийти за межі, що були установлені активістами для самих себе, висунути інші вимоги і ризикнути наважитися на більш провокативні форми ненасильницьких акцій, не тільки в Польщі, а і по всьому радянському блоку.
Більшість читачів цього підручнику живуть у суспільствах, де існує більше свободи слова, ніж за радянського комунізму чи латиноамериканських військових диктатур, але і там активісти скаржаться на “апатію” суспільства, що виникає, коли народ бомбардують рекламою, що закликає нас купувати більше. Насильство в наших суспільствах радше за все приховане або сприймається як “status quo”, тобто наявний стан речей.
Воно приймає різноманітні форми державного насильства аж до зброї масового ураження, насильства шляхом суспільної ізоляції та знищення довкілля, насильства у вигляді дій далеких ляльководів, що розпускають свої щупальця по всій земній кулі. В таких ситуаціях громадянські рухи мають великий вибір дій з межами, що постійно змінюються — акції, які ще вчора проклали нові шляхи, сьогодні вже стали простою рутиною. Навіть те, що раніше виглядало революційним, тепер вважається за звичайне.
Продовження згодом...
Кошти на подальший переклад підручника можете перераховувати на рахунки TEXTY.org.ua
Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com
Наш гаманець у гривнях на ВебМані
U336801545841
Гроші на рахунок можна слати і на телефон
096 551 68 93 - це Київстар
Якщо ви зробили пожертву, то просимо повідомити нас по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com і вказати, що ви пожертвували сааме на переклад цієї книги.