"Я, Бандера i невiрний хлопець" або ж "Бандерівець на Єгиптщині"
«Я сидів у барі на дискотеці й дивився зацікавлено на багатих обвішаних золотими прикрасами дівчат із Саудівської Аравії, які без хіджабів герцювали на танцполі....
Коли тут до бару завалила група веселих поляків. Вони одразу ж познайомилися зі мною і втягнули мене до своєї компанії. Ми теревенили ... про Степана Бандеру»
Wlodek, http:/
Відразу після літака я скинула хіджаб. В мене гарне довге волосся, але у Ріяді його треба ховати під хусткою. Добре, що тут, у Єгипті, все можна. Ніби й не мусульмани тут...
Відпочивши,ми з дівчатами одягнули сарафани, короткі спідниці - і на дискотеку! В нас, у Аравії, за таке було б секір-башка...
Витанцьовуємо, як скажені...
Цього хлопця я помітила відразу, як ми зайшли. Сидить собі біля бару і щось п'є. Видно щось з алкоголем. Значить - християнин. П'є і дивиться прямо на мене. Що ти, думаю, там сидиш? Йди до нас, танцювати!
Але той не рухається: тільки дивиться та й п'є. Дивний якийсь. Ну що з таким робити?
Тут, раптом, заходить ціла ватага чужинців - теж, мабуть, християни. То він давай до них говорити! Та й ті зацікавились. Кричать, сперечаються... А на мене ноль уваги. Нащо прийшли, дурні? - думаю. Говорити і вдома можна!
Про що сперечаються, не чути. Тільки одне слово долітає, весь час повторюється: "Бандера! Бандера!" Залагодили своє,наче папуги. А я про хлопця думаю. Невже йому ота "бандера" цікавіша від мене? Такими ж бо очима на мене дивився, а тепер й не поміча...
Вже й подружки мої пішли, і дискотека скоро закриється, а ті все ще не змовкнуть зі своєю "бандерою" клятою.
Нарешті вже той натовп пішов, хлопець самий залишився. Сидить собі біля бара сумний, знов щось п'є, по боках навіть вже й не дивиться.
Тут я підходжу.
- Чому сумуєш? - кажу.
А він:
- Думаю про Бандеру, аж відірватися не могу. Чому, ну чому його не визнали національним героєм?!?! Поляки свою Армію крайову визнали, а наші Бандеру не визнали! Як так можна?! Як тепер на світі жити?!?!
- А що то за бандера? - питаю.
- Як, ти не знаєш?! То ж є сокіл ясний, дивний скарб серед земних марнот! Наче сонце, живе він у серці кожного Українця! То як же його не визнати?!?! Як?!?!
- Звідки ж ти такий взявся? - питаю.
- З України!
- А де це? Ніколи не чула.
- Тому й не чула, що захопили нашу землю ворожі москаленьки, та й цькували. Лише тепер ми звільнилися, а Бандеру не визнають!
- А, зрозуміло, - кажу, хоч нічого мені не зрозуміло.
Дискотека таки закрилася, але хлопець вже не відставав. Зрадів, видно, що знайшов вдячну слухачку. Все говорить тай говорить про свого Бандеру (в якого, як виявилось, сьогодні день народження). Так і дійшов до мого номера.
Не проганяти ж його у такому стані!
Зайшов, сів на ліжко, і далі про Бандеру!
І гарний же ж хлопець, і не дурний, мабуть, але скільки ж таке можна терпіти?
- А чимось людським ти цікавишся?! - не витримала я.
- Що може бути людянішим, аніж щира і палка любов Нації до волі, до національного визволення, до плекання дідівських традицій? - не розуміє він.
- Ну, хочаб звичайне кохання, розумієш? Між жінкою та чоловіком...
- Але ж Українська національна ідея...
Тут я не витерпіла й поцілувала його. У губи!
Не знаю, що на мене найшло, самій соромно... Я раніше таке лише у фільмах заборонених бачила, сами ніколи не цілувалась. Й подумати про таке не наважувалась, а тут... Ну довів він мене своїм цим, як його?.. іменинником...
Він відповів на поцілунок. Так це,виявилося, приємно, і м'яко, і тепло... Все б життя цілувалася,якби знала раніш! Добре так...
Але тільки-но відірвала губи, лізе він до кишені і дістає портретик чорно-білий. Вочевидь, з газети вирізав. На портреті - якийсь чоловік у костюмі та при краватці. Дивиться чоловік якось мрачно, видно щось йому там у житті не подобається.
Розправив хлопець портрет - та й причепив на стіну.
-Навіщо? - питаю.
- А я без Бандери нічого не роблю! - пояснює.
- То це він, твій Бандера?
- Так.
Мені,якщо чесно, байдуже. Усі думки мої про інше. Що він тепер робитиме?
Я чула,що в невірних багато цього... ну ви розумієте... коли хлопець і дівчина, ще не одружені... поміж собою... В нас би за таке голову відрубали, але в них.
Дивлюся на нього і відчуваю... якби він тепер підійшов і... я б, мабуть... Ні, не можна про таке й думати! Невже ж я така грішна?! А втім...
- Хочеш,я тебе дечому навчу? - спитав хлопець.
Все,думаю, почалося... Готуюся до опору, але знаю ж, що тіло мене не послухає, що я...
- Є така наша пісня - "Червона калина"! Давай покажу, як вона співається? Повторюй за мною!
Ой-у-лузі-червона-калина...
Затягнув він незрозумілою мовою.
Я спробувала підспівувати. Він аж засяяв!
- Якби Бандера це чув! - сказав він,повертаючись на англійську. - Якби він чув, як ми співаємо на його день народження!
І знов на портрет дивиться.
Я беру його долонями за щоки і повертаю до себе.
- Поцілуй мене ще раз, - прохаю...
Так ми поцілувалися цілий вечір. Мабуть, він більшого хотів,але я не далась. Та й добре, що знайшла у собі сили: я загубила б дівочість, то додому б вже можна було не вертатись...
На ранок в хлопця був літак. Він полетів, а я залишилася.
А виходячи від мене, він поцілував востаннє та й каже на вухо:
- Ось, Саміра, найдорожче, що в мене є! Зберігай це, наче кришталь дорогоцінний...
Та й пішов геть.
Минуло вісім років. Я вийшла заміж, народила діти... Але й тепер тримаю у схованці той подарунок. Це отой портретик Бандери, що висів на мурі у той вечір, той єдиний наш вечір...
Дивлюся на нього, і згадую файного хлопця з далекої країни невірних. І думаю, що ж то за таємничі "ворожі москаленьки", що так їх пригноблювали?
(c) Олександра Шелковенко
