Не дочекавшись закінчення терміну дії чинних оборонних документів влада готує нові: малограмотні і непрофесійні

Бо нині у владних коридорах завершується підготовка проекту Стратегічного оборонного бюлетеня на період саме до 2025 року. Згідно із заявою одного з очільників Міністерства оборони, Янукович має намір затвердити його ще у першому кварталі поточного року.

А оскільки стратегічний оборонний бюлетень дуже серйозний документ - є концептуальним програмним документом з розвитку Збройних сил України та інших військових формувань держави - то на думку приходить лише одне пояснення, намір залишатись у владі до кінцевого терміну його реалізації.

Задля справедливості маємо зазначити, що розробка довгострокового програмного документу у сфері планування оборони практикується у багатьох розвинутих країнах.
Але ж, у цих країнах існує консенсус між основними політичними силами щодо розуміння шляхів розвитку держави, забезпечення її суверенітету та обороноздатності.
Це ми бачили на прикладі, хоча б, східноєвропейських країн, еліти котрих на переломі століть дійшли згоди щодо інтеграції своїх країн у європейські й євроатлантичні структури, і не змінювали своїх пріоритетів у залежності від зміни у владному становищі.

Зародки такого консенсусу продемонстрували й політичні сили після 2004 року, попри справедливий негативізм оцінок їх діяльності (а радше їх бездіяльність).
Та все ж, їм вистачило здорового глузду зберегти направленість безпекової політики й оборонні документи, розроблені за президентства Л. Кучми й не міняти їх на свій кшталт. Навіть попри те, що через низку об’єктивних обставин оборонний огляд мав певні недоліки, які в подальшому негативно вплинули на якість реалізації заходів, спрямованих на досягнення необхідного рівня обороноздатності держави.

Зокрема, це стосувалось прогнозованих показників видатків Державного бюджету України на потреби оборони. Їх визначення було надто амбіційним, а реальні видатки бюджету не дозволили задовольнити потреби оборони держави, що значно знизило можливість проведення у відносно короткі терміни таких затратних заходів як переоснащення Збройних Сил України сучасними видами озброєння і військової техніки, їх професіоналізації тощо.
Практика показала, що жодний уряд так і не забезпечив прогнозований показник фінансування Збройних Сил.

Тож, якби нинішня влада серйозно й відповідально опікувалась обороноспроможністю держави, то мала б потурбуватись з’ясуванням питання, чи будуть збережені запропоновані нею напрями розвитку оборонного сектору при демократичній зміні на владному олімпі. А для цього провести консультації з опозиційними силами та широке громадське обговорення оборонної політики, стратегії й оборонних програм.
Адже, ці програми розраховані на 15 років, тобто на три каденції президентства. Якщо, звичайно, влада не має наміру запровадити спадковість чи авторитаризм. Що, як бачимо на прикладі останніх подій, уже не вдається навіть африканським диктаторам.

Та нинішні владці, як видається, мають надію (?) протриматись при владі довго, то й ведуть себе відповідно. Поспіхом, “через коліно” змінили вектор безпекової політики, в антиконституційний спосіб продовжили базування чужого флоту на нашій території.
Теж похапцем, без обґрунтувань та серйозних наукових досліджень, задекларували введення в дію вже в цьому році нових Воєнної доктрини та Стратегії національної безпеки. Не дочекавшись терміну закінчення дії існуючих документів, в авральному порядку розробляють нові редакції Стратегічного оборонного бюлетеня, Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил на 2011 – 2015 роки та Державну програму розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил України на 2011 – 2015 роки.

Підтверджуючи низьку якість розробок, незалежні експерти відзначають, що проект Стратегії національної безпеки так і не дав відповіді на запитання щодо безпекової стратегії позаблокової держави, а одним із найбільших недоліків документу вважають те, що він не визначає тієї системи колективної безпеки, участь у якій має гарантувати Україні захист від зовнішніх загроз.

Взагалі, обмеженість та явно тенденційна вибірковість спектру проведеної оцінки впливу геостратегічних, геополітичних й, особливо, регіональних факторів на стан безпеки держави вказує на відсутність системності в формуванні безпекової політики.
А зосередженість державного керівництва на проблемах українсько-молдовських та українсько-румунських відносин, при їх безсумнівній вразливості, не дає підстав сподіватись на їх державницьку позицію, на те, що вони у своїх рішеннях і діях керуватимуться виключно національними, а не вузькоклановими інтересами.

Лише заангажовані політики можуть не зважати на те, що керівництво РФ бореться за відродження свого домінування на території колишнього СРСР всіма доступними засобами, включно із застосуванням воєнної сили, і для Москви важливим (якщо не ключовим) елементом нового європейського безпекового устрою є позаблоковість, а краще постійний нейтралітет України.

Але, чи відповідає така політика сусіди нашим інтересам? Чи сприйме Росія сильну, суверенну, демократичну, незалежну та стабільну в економічному плані Україну? Чи може наші стратегічні партнери мають інші цілі по відношенню до України? Для прикладу, оглядач Сєргей Баранов твердить: “…українці - етнічний, демографічний і культурний ресурс великої руської нації. Іншого такого ресурсу немає, та вже не буде. Оце сама велика й реальна ставка у боротьбі за Україну”.

На певну легковажність у відношенні до забезпечення обороноздатності держави може свідчити й сам підхід до термінів введення в дію вищезазначених документів, їх змісту та ресурсного забезпечення.
Так, владою задеклароване затвердження Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил та Державної програми розвитку озброєння та військової техніки з терміном їх реалізації протягом 2011–2015 років, але, увага!, починаючи з 2011, який, до відома владців, уже за вікном. То ж, видатки на виконання цих програм апріорі не ввійшли до державного бюджету на 20011 рік.
Більш того, попередні програми мали діяти протягом поточного року, рішення про відмову від їх виконання уряд не приймав, напевне потрібна була б офіційна державна оцінка стану їх виконання (чи невиконання) та витрачання державних коштів.
Нічого конкретного, окрім голослівних (як побачимо далі) заяв високо посадовців, що не звикли відповідати за свої слова, на підтвердження доцільності розробки нових програм розвитку армії і озброєнь, та ще й із запізненням, уряд не оприлюднив.

Дуже цікавою виходить також арифметика - тобто аналіз фінансових підстав відмови від виконання попередніх програм та розробки нових.
Спробую пояснити це на прикладі програми розвитку війська. Отже, маємо твердження очільників Міноборони), що вона провалена (М. Єжель: унаслідок хронічного недофінансування було фактично провалено Державну програму розвитку Збройних сил України на 2006–2011 роки).
Тобто, маємо очікувати, що зараз влада дасть на нову програму необхідні кошти, щоб її виконати. Про перший, 2011 рік ми вже згадували - програма ще не затверджена, то й коштів нема.

Тепер розберемось, як вона фінансуватиметься протягом ще 4 років. Наперед скажу - точнісінько так, як у попередні 20 років.

Автор уже наводив розрахунки Міноборони 2009 року, де стверджувалось, що мінімальна потреба Збройних сил на рік складає 19,8 млрд. грн.
Нормальна потреба, яка забезпечить відновлення боєздатності та розвиток армії, за цими розрахунками мала становити 32,4 млрд. грн. Якщо дадуть менше, ніж 19,8 млрд., заявляли в Міноборони, то це призведе до повного руйнування Збройних Сил.
Для аналізу припустимо, що наведені цифри - коректні, і потреби армії зі зміною влади не зменшилися.
А, значить, фінансування нової програми, щоби її не провалити, має бути десь у межах наведених цифр. Якщо ні, то цю програму, як і попередні, ніхто виконувати не збирається, і вся ця робота - ніщо інше, ніж імітація роботи.
Тепер поглянемо на затверджені Кабміном цифри: цифри фінансування Збройних Сил - 19,96 млрд. гривень (тобто такої, що не приводить до руйнування, але й не забезпечує розвиток) - уряд планує досягти (увага!) аж у 2016 році.
Почекайте, хлопці. Ви кинули стару програму, запізнились з розробкою нової, і то лише для того, щоб ця нова програма за рівнем запланованих коштів (реальні будуть значно менші), була програмою руйнування війська?

То ж цю, з дозволу сказати державотворчу діяльність, а радше її імітацію, нічим, окрім якихось нездорових амбіцій та абсолютної безвідповідальності чинної влади, пояснити досить важко.

Таким чином, можемо стверджувати, що життєво важливі для безпеки держави документи розроблені на основі суб’єтивістського підходу до аналізу геополітичних факторів, похапцем, не мають належного ресурсного забезпечення. А те, що вони до цього часу ще й не затверджені, хоча мали б уже діяти, яскраво підтверджує ступінь непрофесійності усього керівництва сектору безпеки.

Петро ПРОЦИК, радник Голови Народного Руху України