Особливості національної медицини. "Мой номер 245... Пришел в больничку я опять."

В консультативній поліклініці Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова, яку через хворобу на цукровий діабет маю відвідувати кожен рік для проходження планового обстеження, мені подобаються всього три речі:

- стійкий аромат кави на першому поверсі біля реєстратури через встановлений там автомат з духмяним напоєм – він заслужено користується великим попитом у пацієнтів;

- розкішні м’які крісла та довжелезні дивани з першого по третій поверх за виключенням «підвалу», де для них просто немає місця;

- тарілі з петриківським розписом на стінах третього поверху.

От, зрештою, і все. Може що забув, ну то ще напишу, як згадаю.

А тепер про те, що не подобається…

Це, передусім, безкінечні, неймовірні черги і постійні суперечки в них, як між пацієнтами, так і за участю медиків, що робить обстановку надзвичайно нервовою.

Роздратовані перманентними спалахами суперечок під кабінетами, люди в білих халатах нерідко й залюбки самі розряджаються на пацієнтах, знімаючи в такий спосіб накопичену емоційну напругу.

Так, приміром, сталося в один з моїх візитів до закладу..

Одна лікарка як ошпарена вибігла зі свого кабінету, аби вгамувати гамір. Той давно розростався і в цей момент, схоже, сягав свого апогею.

До речі, перебуваючи неподалік, на цій стадії я мовчав, з великим інтересом спостерігаючи за "революційними бродіннями в масах". Охоче слухав спалахнулу гарячу суперечку.

Як журналіст я взагалі люблю слухати людей, тим більше, коли їх так багато, а надто - коли говорять настільки голосно. Для мене такі події автоматично набувають статусу суспільно значимих, а тому неодмінно достойних широкого висвітлення, чим я, в міру своїх скромних можливостей Інтернет-блогера, і займаюся.

Спостерігаючи за бурхливою дискусією як жінок, так і не менш емоційних чоловіків - громадян, що приїхали з міст та районів області - подумки оцінював аргументи конфліктуючих сторін, зважував плюси і мінуси, "за" і "проти" кожної з проголошуваних позицій.

Аж раптом, та лікарка як вийде, як гаркне, як стукне, як грюкне… Що аж всі миттю замовкли, принишкли…Так тихо-тихо стало. Стабільно-стабільно. Як на цвинтарі.

І та, задоволена собою, з виглядом переможниці щонайменше олімпійських ігор - із затикання пельок пацієнтам - вже хотіла повертатися до кабінету.

"Е-е, ні, - подумав собі, - не вийде так просто народне волевиявлення задушити, всіх отак взяти і одним махом обламати!".

Тим більше, що спір якраз по темі був. Розпочався він з'ясуванням порядкових номерів в черзі - хто за ким, а вийшов на нелюдські муки пацієнтів та неможливість цілими днями до лікаря на прийом потрапити.

Отут я і встряг.

- Люди тому ґвалт зчиняють, що ви тут таку нелюдську, совкову, дурну систему запровадили! - сказав я на тій самій гучності, на якій щойно виступала "врачиха" - Ви самі ж, ніхто інший, зробили їх заручниками ідіотських правил, які вигадали! Якщо і надалі ставитиметеся до людей як до бидла, то ще й не таке почуєте, і не такого дочекаєтеся! Буде вам, ескулапам!

Не можу сказати, що я так відразу й у всьому лікарку переконав, але певний ефект справив. Принаймні, та вже поверталася до кабінету не з таким апломбом, як їй хотілося. Отримала, на що не сподівалася. Думала, зараз всіх "построїть".

А тепер трохи детальніше щодо суті самої суперечки. Черга в наших медичних установах - явище багатогранне, складне, соціально-психологічне. В багатьох моментах воно спровоковане й спричинене самими медиками, адміністрацією закладів, відповідною організацією робочого процесу.

Кожна черга, під будь-яким кабінетом розділяється на декілька потоків, відгалужень, підчерг. Зокрема виділяються такі:

- пацієнти, які прийшли на прийом вперше;

- ті, що вдруге: з результатами обстеження суміжними лікарями й після проведення медичних процедур, досліджень, призначених лікарем;

- відвідувачі, кому лише зайти і вийти - це називається "тільки підпис/штамп поставити", "тільки запитати" тощо;

- медики на профогляд до своїх колег;

- пацієнти, що ідуть без черги за відповідним соціальним статусом. Вони теж не рідко стоять у черзі один за одним, перебуваючи в загальній черзі.

Перелік далеко не повний. Наведений містить лише мінімальний "джентльменський набір" з усіх можливих.

Що ж це у нас за кабінети, які так і притягують черги? Котрі не можуть обійтися без натовпу. Не кабінети, а пацієнтозбиральники, чергогенератори! І ніякої протидії від них немає. Невже це явище невиліковне?

А хтось взагалі думав лікувати? Чи бралися до вивчення проблеми й пошуків її розв'язання? Невже лікарям це подобається? Пацієнтам - точно ні, а людям в білих халатах? І кому ж, як не самим медикам, виправляти ситуацію?

Ну напружтеся, будьте добрі, зробіть щось на славу вітчизняної медицини, на користь рідному закладу та во благо народне! Не може такого бути, щоб розумні світлі голови не додумалися, як подолати таке мерзенне і принизливе для людини неподобство!

Це, що називається, про проблему в цілому, загалом. А основним збудником конкретної суперечки під кабінетом невропатолога стала нумерація черги.

Річ у тім, що власникам талончиків з більшими номерами, дуже не до вподоби, коли під час їхнього довготривалого очікування під кабінетом, туди раптово приходять люди з куди меншими номерами черги, вимагаючи безперешкодного й негайного, згідно з правилами прийому, потрапляння до лікаря.

- Де ж ви ходите весь цей час! - обурюються ті, кого відсувають. - Ми тут з самого ранку своєї черги чекаємо. А через таких як ви, що підходять, ми ніяк не дочекаємося свого часу!

- Ми були в інших лікарів, а зараз підійшли сюди, от наші талончики, бачите? - відповідають їм. - Тут приймають по талончиках, згідно з порядковими номерами, то які можуть бути до нас претензії?

При цьому всі отримують талончики на руки у той же самий день: сьогодні на сьогодні. З номером черги, але без зазначеного часу Цілком зрозуміло, що люди намагаються потрапити не до одного, а до багатьох лікарів, тому і беруть відразу декілька талонів. В принципі, це законно, правильно і природно, тим більше враховуючи, що люди добираються до "Мечникова" зі всієї області. Витрачати кошти на дорогу і цілий день лише на одного лікаря видається справою дуже витратною.

Одначе, як засвідчує практика, і до одного потрапити на прийом стає дуже проблематично.

До того ж, в реєстратурі кажуть, що взагалі взяти хоч якийсь талончик можна тільки з самого раночку. Підходити за талоном о 10-ій чи11-ій годині - вже майже безнадійна справа. Всі закінчаться.

Теж проблемка. Якісь казармені умови. Далеко не кожному хворому під силу підлаштуватися до такого суворого режиму. А мусить. Але чому? Чому саме так і не інакше? Суцільні випробування! На кожному кроці!

Та повернімося до талончиків з номерами черги. А навіщо і кому вони взагалі потрібні, ці номери? Що цим досягається, окрім безкінечних конфліктів? Який ще ефект, окрім постійного нервування в чергах, внесення в них сум'яття? Чому б не зробити всюди живу чергу?

Прийшла людина, показала себе. Стала під одним кабінетом або пішла паралельно зайняла ще місце під іншим. І це нормально. Її і там, і там бачили, тобто люди знають, всі в курсі. То нехай би так і було: жива черга, а не за номерками.

Все одно така нумерація ламається та ще й обов'язково породжує суперечки. Воно ж і зрозуміло. Ну уявіть, що у вас, скажімо, 25 талон. Ви під кабінетом вже четверту годину. Перед вами заходять 21, 22, 23, 24. Тільки-но ви зібралися заходити, як тут раптово з'являється номер 13. Де був і звідки взявся?

А потім приходить ще й 17-й чи 19-й, а то й взагалі 3-й. А як це сприймати тим, хто позаду вас? Дивитися на те, як ваша черга постійно відсувається - це дуже важко витримати з психологічної точки зору. Навіщо такі іспити для людей, тим більше - хворих?

Складається враження, що адміністрація медичного закладу сама навмисно сприяє цьому, свідомо перетворюючи людей на заручників незадовільно організованого процесу. Він апріорі конфліктогенний. Це закладено в самій його природі, системі. Невже це не очевидно?

Нумерація талонів потрібна медикам для ведення внутрішньої статистики? Для фіксування відвідувань хворими того чи іншого лікаря?Для вивчення напливу відвідувачів? Ну то знайдіть інший метод, такий, який би не відбивався негативним чином на пацієнтах!

Нумерація талонів не сприяє порядку, не оптимізує, а тільки дезорганізує чергу. Ця система без зазначення конкретного часу відвідин та дотримання певного розкладу, є штучною і не спрацьовує. Те, як вона діє в Мечникова, тільки дратує пацієнтів, все ускладнює, а то й перевертає з ніг на голову. Скільки можна тероризувати людей таким безглузддям?

Що ще дратує, так це спека в коридорах. Така задуха стоїть, що не продихнути. Чи то через людські натовпи, чи через відсутність належної вентиляції в шик-модерновій, в реконструйованій наприкінці 2009 року будівлі.

Хворим буквально немає чим дихати, у них паморочиться в головах. Нещасні жаліються один одному, будучи не в силі якось зарадити ситуації. Складається враження, що вентиляція в приміщенні абсолютно відсутня. Бідні люди як у стійлах. І справді, не продихнути.

До реконструкції будівлі поліклініки черги були такі ж, але в старих стінах якось можна було дихати. Нині ж, перебуваючи у модерновому холі, почуваєшся рибою в акваріумі з затхлою водою. Доводиться вистрибувати на вулицю, аби ковтнути свіжого повітря.

Якщо ж десь відкрити вікно, то за деякий час стає холодно тим, що сидять поблизу. І радість від притоку свіжого повітря, а з ним і вивітрювання всіляких, в тому числі і пандемічних вірусів, змінюється на хвилювання через загрозу підхопити простуду чи щось набагато гірше, приміром, запалення легенів.

Наступний негатив – система поборів в кабінетах у вигляді дружніх і одночасно наполегливих пропозицій від медперсоналу щодо «добровільних» пожертвувань на потреби кабінету. Справедливості заради слід зазначити, що така практика діє не у всіх кабінетах. Є серед медиків і сумлінні співробітники.

Востаннє стикнувся з люб’язно запропонованою мені можливістю поповнити «чорну касу» в офтальмологічному кабінеті, що на третьому поверсі.

Спочатку мій добровільний внесок мав дорівнювати 20 гривням.

- Ні, так я до дому не доїду, нате вам 10, вистачить? – на що отримав ствердну відповідь з акцентом на добровільності внеску.

Медики наголосили, що ніхто ж нікого не примушує. Мовляв, все це робиться так, за велінням серця.

Запитувати ж про те, чи може пацієнт в такому випадку взагалі відмовитися від будь-яких внесків – не став. Переконаний, вчинив так, як і переважна більшість відвідувачів кабінету.

Люди дають і йдуть. Мовчки. Якщо лікарі просять поділитися копійкою, значить їм треба, значить пацієнти мусять. І чи можуть, точніше, чи вправі вони відмовити?

А сам думаю: якщо по 20 гривень з кожного, без «зайвих» там квитанцій, то скільки ж це набігає за зміну? А за тиждень, місяць, рік? І на які ж такі потреби кабінету воно все йде? Ніби з ним і так все гаразд. Вікна пластикові є, стеля не протікає, стіни не обшарпані, підлога добротна. Все нове, якісне. В приміщенні просторо, затишно. Всі медичні прибори на місці.

Може це не зовсім на «кабінетні», а якісь, чи правильніше було б сказати, чиїсь інші потреби? Скажімо, на проїзд, на чай із цукерками, а може ще які приємні дрібнички. Та й чи такі вже дрібнички?

Традиції отримання "благодійних" внесків в "Мечникова" не лише благополучно живуть і примножуються. Накопичений передовий досвід передається за кордон.

"Тепер можете розрахуватися", - такі слова, адресовані хірургом в післяопераційній палаті родичам хворого, що навіть не оклигав від наркозу, давно буденність. Йдеться про ті розрахунки, які відбуваються з рук в руки.

Пацієнт повністю оплатив необхідні для операції медикаменти, придбав все, що потрібно і, про всяк випадок, - з запасом, але ж ескулапам і цього замало. Вони, ненажерливі, хочуть більше!

До чого тут зарплата, то зовсім інша річ і пацієнта вона не стосується. З рук - в руки, з чужого гаманця у свою кишеню - ось правдивий стимул майстрів скальпелю і зажимів! Бо в таких гонорарах не одна, а декілька зарплат на місяць.

Так от тепер з проханням про розрахунки по палатах ходять не лише свої, українці, а й навчені ними колеги з далеких теплих країн. Принципи вітчизняної медицини, поставленої на підпільну комерційну основу, ширяться світом, третім, звісно: "знай наших!"

Згадую взяте мною для газети "ЛИЦА" інтерв'ю в головного лікаря ОКЛМ Володимира Павлова ще в далекому 2002 році. В статті "Будем живы - не помрем" у друкованому виданні від 3 квітня № 15 (203) я запитую:

"А может ли человек, пришедший в поликлинику получить все, что ему нужно, ничего при этом не уплатив?

- Конечно может, - відповідає Павлов. - И это стопроцентно. Более того, я даже вас провоцирую на то, чтобы вы сами под видом больного обратились в поликлинику и сказали, что платить нечем, но вам нужно то-то и то-то.

- И что, вы думаете, эксперимент удался бы?

- Я не думаю, я в этом уверен! Но если к вам обратятся с просьбой внести хоть что-то в кассу больницы, если, конечно, вы можете себе это позволить, то вы не должны обижаться на эту просьбу.

- Но так же буду вправе отказать?..

- Естественно. Если вы не напишете заявления о добровольном взносе, с вас никто денег не возьмет.

- А при любой сумме нужно такое заявление?

- При любой. Даже при 20 копейках. Если этого не происходит, значит произошло что-то не то, значит кто-то соблазнился на людские крохи, нажился на людской беде. На внесенную сумму отбивается кассовый чек, следовательно, деньги учитываются бухгалтерией и с этим чеком пациент идет в отделение либо на прием к врачу.

- А если расчет происходит из рук в руки в кабинете врача, то это уже...

- Это уже преступление. Медработник не в праве прикасаться к деньгам! - резюмував В. Павлов".

Так з тих пір сказане головлікарем і залишилося словами. Гарними, правильними, благородними, але словами.

Цікавий, майже кумедний випадок стався зі мною в поліклініці позаминулого року в кабінеті (в одному з тих, що в "підвалі"), де роблять УЗД нижніх кінцівок. За процедуру в мене попросили 20 гривень, тобто, виходить, по десятці за кожну ногу.

Подумки згадавши щойно наведене інтерв'ю з керівником закладу, обережно поцікавився:

- А якщо не маю...

- Ну тоді десятку, - вирішила проблему хазяйка кабінету.

Тобто, я мав на увазі взагалі відмовитися від сплати, а та навіть не допускала такої можливості, щоб пацієнт залишив її кабінет, не сплативши бодай половини від суми, що вимагається. "От тобі і 20 копійок, і заява" - подумав я... Для тих, кому цікавий фінал епізоду, скажу, що тоді заплатив за обидві свої кінцівки.

Зі всім цим звернувся телефоном до приймальної начальниці головного управління охорони здоров’я Дніпропетровської облдержадміністрації Валентини Гінзбург. Тієї, звісно, на місці не виявилося. Цього разу керівниця облздраву, як мене поінформували, сама була на лікарняному. Вже котрий день вела боротьбу з хворобою і все без успіху.

Відтак адресували до головного спеціаліста відділу організаційного забезпечення, роботи із ЗМІ, зверненнями громадян та зв’язків з громадськістю Н.Г. Ніколенко.

Сказав Наталії Геннадіївні про черги в поліклініці, про важкодоступність через це медичних послуг, оскільки до лікаря ніяк не дістатися - люди просиджують по 5-6 годин, а буває, що з районів по декілька днів до одного і того спеціаліста їздять, бо ніяк до нього не потраплять.

Розповів про постійні конфлікти між пацієнтами й медиками; зауважив про неналежну організацію робочого процесу та необхідність змінювати щось на краще заради людей.

Та й про «добровільні» внески не забув. Запитав, чи це нормально, чи прийнятна ця система? Чи знають про неї в адміністрації медзакладу, чи схвалюють в облздраві? Якщо такі каси працюють легально, то на що йдуть витрати внесків?

Наталія Геннадіївна порекомендувала мені звернутися з піднятими питаннями і висловленими претензіями письмово, позаяк вона працює лише з листами від громадян.

- То чому ж мене до вас переадресували з приймальної? Взагалі-то, я як журналіст хотів поцікавитись всім цим в очільниці управління. До речі, це вже не перший раз, коли мене завертають до вашого відділу. Зараз Валентина Григорівна на лікарняному, а в інші рази? Вона що – зовсім не доступна? Може є хтось в таких випадках замість неї? Чи вона не замінима? Тоді як до неї журналісту дістатися? Направляють до вас, а ви кажете, що працюєте тільки з листами. А що, запитати на словах і отримати компетентну відповідь в вашому управлінні неможливо?

Так чи інакше, але на бесіду чиновницю спровокував. Щодо суті питань, то головспец сказала, що сама колись працювала в «Мечникова», а наявність таких великих черг, про які я згадав, навідріз заперечила.

- Люди їздять з віддалених районів, комусь стає зле, вони йдуть без черги, невже не можна пропустити такого пацієнта? – запитала Ніколенко.

- А хіба хтось проти? Я ж зовсім не про це кажу. Ви мені про окремі випадки, а я вам про систему! Коли люди цілими днями сидять під кабінетами!

- В поліклініці такого немає, ніхто по 5-6 годин, як ви кажете, не сидить! Я сама там була!

- В тім то і річ, що таки сидять! Я сам вже другий тиждень по консультаціях ходжу, ніяк всіх пройти не можу! Так я прописаний в Дніпропетровському районі, а сам фактично – міський житель, обласного центру. І то від сили одного лікаря за день проходжу. А зі мною в черзі сидять люди з районів, от вони і бідкаються, що зрання сюди добираються, а тут - до самого вечора. Люди стогнуть, нервують, плачуть, сваряться. Та пожалійте ж їх! Придумайте щось! Не тримайте за бидло!

- Я сама там була, немає в поліклініці такого!

- А коли ж ви востаннє там були?

- Ну… була.

- Що, згадати не можете, а я от вчора був і завтра знову йду! Я знаю, про що кажу!

- Я теж чекала у чергах, але не в таких. Ви перебільшуєте.

- Ви, медичний працівник, стояли в черзі? В поліклініці? Та ви, мабуть, чекали, коли з кабінету хтось вийде, а ви – туди одразу. От і вся ваша черга! Там же на дверях написано, що медики обслуговуються без черги. Навіть медсестри і прибиральниці без бою проходять. А ви, чиновниця з облздраву, хочете сказати, що сиділи в черзі? Щось не віриться! Прямо як в казці…Хто ж це вас змусив чекати? Для таких, як ви – там окремий порядок. А для простих людей перетворили поліклініку на концтабір!..

Це не все, про що я встиг сказати, але невдовзі Надія Геннадіївна кинула слухавку. Втомилася, нещасна, від натиску «емоційно лабільного» журналіста.

Але до того ще сказав про те, що якщо в поліклініки вистачає коштів чіпляти на кожному поверсі по кілька плазмових екранів, з яких працює ледь не половина (інша ж висить просто так, для інтер’єру), то тоді нехай ані в офтальмологічних, ані в інших кабінетах не просять «добровільних» внесків з пацієнтів.

Якщо на щось не вистачає, візьміть цей плазмовий екран продайте і отримайте потрібну суму. Як одного не вистачить, то реалізуйте два, три, чотири, а то й всі!

До речі, навіщо вони в поліклініці взагалі: як працюючі, так тим більше – непрацюючі! Яка мені, пацієнту, користь, від промо ролика лікарні? Бо саме це крутять «працюючі» екрани.

Я вже тут. Мене не потрібно заохочувати сюди потрапляти. Я, майже як в тому кіно, сам прийшов.

Чи от, приміром,, бачу на екрані операційну, хірурга, який заніс над хворим скальпель… Ну і що? Зрозуміло, що в медичному закладі лікують, принаймні повинні лікувати, а не оселедцями торгувати. В тому числі – і операції робити. Якісно. Хіба не само собою зрозуміло, що в обласній лікарні мають бути і операційні, і хірурги, які виконуватимуть свій професійний обов’язок?

Чи от наступний кадр: приміщення реконструйованої поліклініки. Перший поверх, другий, третій. Кабінети, медичне обладнання, лікарі. Так я ж вже все це на власні очі бачив. І перше, і друге, і третє. Навіщо це мені прокручувати без кінця?

Інша річ, якби показали відзняті прихованою камерою кадри про те, як медики з пацієнтів гроші вимагають, чи добровільні внески наполегливо просять зробити! О, це було б куди цікавіше! Я б залюбки подивився. І всі в черзі.

А ще нехай відзнімуть конфлікти в натовпах, і що про все це думають пацієнти. Теж дуже пригодницька вийшла б стрічка. Куди цікавіша ніж слайд-шоу про хірурга зі скальпелем в операційній.