Українська на Сході: ніхто не стане вибачатися; заговорять, якщо це буде необхідно
Ця стаття є запрошенням до дискусії. Якщо Ви вважаєте, що тут написано дурниці, напишіть свою статтю, опишіть своє бачення ситуації. Дискутувати - краще, ніж мовчати.
Замість передмови
Микола Рябчук: "З «креольського» боку ... усвідомлення власної ... причетності до колоніального гноблення та готовості певним чином це спокутувати чи бодай вибачитись" .
Мій коментар: Люди рідко визнають свою провину - незалежно від того, винні вони чи ні. Тому чекати на вибачення можна дуже довго, а примусити до нього - неможливо.
Власне стаття
Для більшості людей важко говорити якоюсь незвичною мовою.
З двох причин:
1) Треба напружуватись - формулювати фрази, підбирати слова
2) Виглядаєш дурнішим, ніж ти є: важче висловити думки; та й фрази виходять якісь криві; а інколи й бракує слів.
Більшість людей піде на такі муки лише у одному випадку: коли з цього є якась користь. Наприклад та, інша мова дуже престижна. Або корисна для кар'єри. Або твою власну мову не розуміють. Або за твою власну мову "дають по голові" - як не фізично, то морально.
Дуже мало хто заговорить по-іншому з суто ідейних міркувань: наприклад, бо це "мова предків", або "державна мова країни". Є й такі ідеалісти, але їх, як правило, кілька відсотків. "Нормальні", звичайні люди не стануть так себе "мучити".
Навіть у еміграції, багато хто боїться вчити місцеву мову і закривається у національних громадах-гетто: це при тому, що за кордон їдуть добровільно, і знають, що там говорять "по-ненашому" і що без "тамтешньої" мови ти не знайдеш людської роботи.
А що вже чекати від людини, що народилася-виросла у мільйонному місті, де всі говорять звичною їй мовою?
Тому чекати, що більшість російськомовних українців оволодіє розмовною українською "з поваги до україномовних громадян" можна довго і нудно. Кілька відсотків може й заговорять "з поваги", але "маси за ними не підуть" (принаймні, якщо не буде іншого стимулу).
Тим більше, що "повагу" демонструють тоді, коли її вимагають. На сході ж України усі настільки звикли до статусу кво, що ніхто й не здогадається, що у ньому "щось не зовсім так". Селяни з дитинства знають, що "у місті говорять по-міськи". Міські україномовні (знов-таки, з дитинства) звикли до свого міноритарного стану. Ніхто з них не вимагатиме, щоб міський співрозмовник переходив на твою мову.
А якщо хтось і почне цього вимагати, то опиниться перед гігантською задачею: самотужки змінити звички сотень тисяч людей. Звісно, така людина виглядатиме "неадекватною", або навіть "смішною".
Російськомовні вважатимуть її "фанатиком". А україномовні тільки потиснуть плечима: для них "мова - це не головне".
А що головне? - сім'я, робота, добробут, гроші, відпочинок.
У містах - вищий рівень життя, ніж у селі. А щоб пробитися у місті - треба вміти говорити "по-їхньому". Це не важко, адже мови близькі і російську чуєш з дитинства. До того, нею усе найкраще та цікавіше.
У селянина (чи в україномовного з міста) є стимул вживати престижну мову, "якою усі говорять". В російськомовних таких стимулів немає. Хіба що скласти у школі іспит з української і розібрати кілька рядків на державному бланку. Але підтримати на вулиці бесіду з першим-ліпшим перехожим, що звернеться до тебе "по-сільськи" - це вже "увольтє".
Тим часом по селах вимирають бабусі, які казали "повінь" замість "наводнєніє" і "борошно" замість "мука". Їхні суржикомовні діти виходять на пенсію. Їхні правнуки ще вміють говорити "по-старому", але поміж собою часто переходять на російську.
При цьому, старіючі україномовні цікавляться не стільки Мовою і Нацією, скільки виплатою пенсій і роботою для дітей.
Артем Чапай поїздив по селах, де в людей нема роботи - останні фабрики позачиняли. Якось викручуються або заробітчани, або ті, в кого "хтось у хаті отримує пенсію". І що робити? Приїхати до такого села і декламувати людям вірш: "Якщо забув ти рідну мову..."?
По-хорошому було б відбудувати там фабрику, а всі інструкції писати по-українськи. Але на таке ні в кого з україномовних (а особливо в патріотів) немає грошей. Тим більше, що навряд така фабрика окупиться
(інакше її б вже хтось побудував). Щось заробити можна у містах, але там усе російською. І чим престижніша робота, тим російськомовніша. А виключень дуже мало.
Усе це - констатація фактів. І кожен з нас знає, що це саме так і є.
Але картина виходить зовсім депресивна. Тому люди тішаться, хто чим може.
1) Микола Рябчук запропонував компроміс: російськомовні вибачаться перед україномовними, а ті визнають їх частиною української нації.
"З «креольського» боку ... усвідомлення власної – прямої чи опосередкованої (колективної) – причетності до колоніального гноблення та готовості певним чином це спокутувати чи бодай вибачитись" .
Щас! Кілька мільйонів людей почнуть перед кимось вибачатися. Та ще й у себе вдома, адже більшість російськомовних Сходу — це русифіковані українці на "-ко" і на "-чук".
Особливо, коли дяка за "вибачення" полягала б "в трактуванні російськомовних громадян як повноцінних членів своєї спільноти (політичних українців)" - і це "серйозна поступка" "з боку «аборигенів»".
"Останнє китайське попередження". Визнай себе колонізатором, бо інакше - "мстя наша будєт страшна": не визнаємо тебе членом своєї спільноти!
Поспішай, поки ми добрі!
Так міг би казати Бандера у липні 1941 - це б звучало серйозно: він був "на коні", а україномовні селяни становили абсолютну більшість населення. А тепер - не те співвідношення сил.
2) Інші мріють про європейську, цивілізовану, незалежну україномовну Україну (як альтернативу "дикій радянсько-проросійській").
Це наш, український "прикол": Росія намагалася нас русифікувати, тому усі українізатори приходили до ідеї "Геть від Москви!". А альтернативою Москві була лише Європа. Тому сучасні патріоти - "демократи і проєвропейці", і вважають, що це їхня монополія.
Проте, "Капітан Очевидність" підказує, що йдеться про дві різні задачі. Може бути багата демократична російськомовна Україна (навіть член Євросоюзу), а може бути бідна україномовна диктатура. Звісно, й україномовна Україна може бути багатою і цивілізованою, але українська не є умовою "європейськості".
3) Інші ставлять у приклад Ізраїль: там іврит відродили з нуля. Але у Ізраїлю усе було інакше: кілька тисяч ідеалістів-мрійників заснували свою громаду, запровадили там екзотичну мову. А вже ті, хто до них приєднувався, мали "грати за їхніми правилами".
От якби патріоти заснували Україномовну Колонію під Запоріжжям і побудували б там світле майбутнє - тоді, може, народ би до них потягнувся... (А що? Бури у Південній Африці заснували містечко Оранія, де все - мовою африкаанс. Рівень життя там добрий: молоді африканери переїжджають туди у пошуках роботи, а старі - бо там менше злочинності.)
Але поки таке поселення ніхто не заснував, повернемося на грішну землю.
Коли ж у Харкові чи Дніпрі на українську масово відповідатимуть українською?
У двох випадках:
1) або коли за це щось буде,
2) або коли інакше тебе не зрозуміють.
У східних містах є такий стереотип: якщо хтось говорить до тебе українською, то це людина або "з села" (тобто "нижча за соціальним статусом"), або вона вимахується.
Якщо міщанин говорить "по-екзотичному" — то це в нього " така примха". Він, звісно, "вміє й по-звичайному", але чомусь хоче бути "не як усі". Подальша реакція різноманітна: когось це дратує, хтось толерантний, а когось навіть чарує таке "хіпарство". Але дуже мало хто переходить на українську, щоб зробити йому приємне — бо це ж зайва напруга...
Але і селюки і "хіпарі" чудово розуміють російську.
На українську вважатимуть тоді, коли вона перестане бути "покабудкє".
Справді, навіщо переходити на українську, коли співрозмовник розуміє й російську?
А якби співрозмовник російської не розумів? Геть зовсім? Ну, принаймні, не краще, ніж чеську чи сербську? Ну й говорити нею не міг? Але спілкуватися все одно було б потрібно? Ось тоді довелося б якось розумітися. І саме тоді б пригадали зі школи хоч кілька слів українською.
Інший варіант: україномовні - стали "важливими людьми" і цінують свою мову. Тоді теж пригадали б українську - щоб справити добрі враження.
Пригадую два випадки:
1999: Автобус харківських студентів їхав до Європи. На кордоні його довго тримали. І доньки харківських начальників — цілком російськомовні - заговорили до прикордонника українською, щоб його задобрити (бо то ж - Західна Україна, "вони ж тут усі націоналісти"). Щоправда, прикордонник виявився не менш російськомовний, ніж харків'янки.
1993: До якоїсь одеської турбази приїхали дівчата зі Львова, і місцеві 17-річні донжуани перейшли з ними на українську, щоб швидше спокусити (спокусити щоправда не вдалося, бо невчасно прийшов директор турбази і вигнав ловеласів з території)
Третю історію знайшов в інтернеті: у одному київському офісі російськомовні дівчата ніколи не принижувалися до відповіді українською місцевим захисникам мови. Але коли треба було дзвонити по роботі до Західної України, то миттєво перейшли на "тамтешню" мову. Може тому, що вірили: українська для "западенців" - це не гра, а по справжньому. А може боялися, що інакше там з ними не розмовлятимуть.
Що сказати?
В ідеалі, для зупинення асиміляції, треба було б перевести на українську усі дитячі садочки країни, і майже усі школи (особливо початкові). Знизити податки на будь-яку україномовну продукцію. Збільшити квоти на україномовні пісні у медіа. прийняти ще з десяток норм і постанов - і дотримуватися їхнього виконання.
Але це - чиста утопія. По-перше, Регіони це ніколи не зроблять (швидше навпаки). По-друге, це викличе опір в багатьох громадян. По-третє, цим опором скористається Росія. По-четверте, усе, що держава робить,виходить криво.
А без державної підтримки, мовою відповідатимуть, коли принципово-україномовні досягнуть "висот" у розумінні обивателя: певні позиції у бізнесі, у менеджменті, у держслужбах, у міліції. Чимала водіїв заговорили би з ДАЇшником українською, якби знали, що тому це до вподоби...
Як це не сумно, але повазі до української найбільше за все сприяв "міф про бандерівців": мовляв, у Львові б'ють за вживання російської. Якийсь час, навіть москвичі, збираючись до Львова, вчили слова "шкарпетки", "ґудзик", "краватка". Тепер усі знають, що це зайва витрата часу.
Чесне слово, хоч запускай новий міф: "Донецьком бродять банди націоналістів, і хто не вміє говорити по-українськи - відбирають гаманця. А міліція безсила, бо й сама БОЇТЬСЯ !!!"
Або ж коли у країні з'явиться кілька мільйонів небідних людей, які СПРАВДІ не розуміють російської. Ось тоді б вебсайти магазинів завели б українські версії. Тоді б у кримських та одеських санаторіях шукали двомовний персонал. Тоді б україномовних сприйняли серйозно, а значить - ПОЧАЛИ Б З НИМИ РАХУВАТИСЯ. І саме тоді б з'явилася хоч одна реальна політична сила, яка захищає їхні права...
Євген Лакінський, http:/
