Українська «діяшпора» та її мова - «Усі дурні, окрім нас»
Коли мешканці України чують діаспорну українську, то або сміються, або нєгодують. Навіть якщо самі вони суто російськомовні, і не можуть зв'язати українською й двох слів.
Як же так?! Це ж взагалі не українська!
А все просто: «діаспорянам» доводиться вчити українську майже як іноземну. Навіть якщо нею говорять батьки, то середовище все одно іншомовне - і говорять там навіть не слов'янською. І так - з дитинства.
Що таке вчити іноземну мову, знають лише ті, хто сам це робив. І не у школі, раз на тиждень, а по-справжньому.
Більшість тих, хто сміється з «дурних діяшпорян», самі не здатні вивчити бодай одну закордонну мову. Коли ж раптом і починають щось говорити «по-ненашому», то з жахливим акцентом, страшними помилками та лютим браком слів.
Але це «діяшпоряни» дурні, а не ми!
До того, значна частина критиків і українською говорить з русизмами, або й взагалі не говорить.
Звісно, діаспорна українська - досить екзотична. Але вважаючи на те, наскільки їм було важко її вчити, добре ще що люди хоч так говорять.
Тим більше, що чимала діаспорян говорять дуже чисто і практично без акценту.
Звісно, нікого ні у чому звинувачувати не можна. Але якщо порівняти... У 1930ті роки до Канади їхали бідні неписьменні селяни. І там, худо-бідно, самі налагодили мережу шкіл і навчили своїх дітей сякій-такій українській. Держава не тільки не допомагала, а й всіляко заважала і англіцизувала...
В повоєнній Україні селяни теж переїжджали до міст. У державній школі їхніх дітей вчили укр-мові та літературі (навіть у російських школах). Були україномовне радіо та телебачення. І у другому поколінні дуже мало хто може вільно говорити українською.
Ну і як після того лаяти діаспору?
