V

Огляд причин для невдоволення

Трансвааль та інші колонії

Як і в Наталі, в інших колоніях антиіндійські упередження також більш-менш почали зростати ще до 1880 року. Скрізь, окрім Капської колонії, загальна думка полягала в тому, що індійці як працівники – це нормально, але серед багатьох європейців стало аксіомою, що імміграція вільних індійців є для Південної Африки виключно шкідливою. Трансвааль був республікою. Коли індійці оголошували перед його президентом про своє британське громадянство, це лише викликало насмішки. Якщо у них були скарги, то все, що вони могли – це подати заяву британському агенту в Преторії. Диво ж полягає в тому, що коли Трансвааль перейшов під британський прапор, то взагалі не залишилося людини, від якої індійці могли очікувати бодай на таку допомогу, яку надавав агент, поки Трансвааль був незалежним. Коли під час перебування лорда Морлі на посаді державного секретаря зі справ Індії на нього чекала делегація від імені індійців, він недвозначно заявив, що, як знають члени делегації, Імперський уряд має дуже маленький контроль над самоврядними домініонами. Він не може їм диктувати; він може просити, він може аргументувати, він може здійснювати тиск, щоб вони застосували його принципи. Фактично, у деяких випадках він більш ефективно міг переконувати закордонні держави, як переконував Бурську Республіку, ніж власний народ у Колоніях. Стосунки між метрополією та колоніями були схожі на шовковий шнурок, який порветься від найменшого напруження. Оскільки ж сила відпадала, він запевнив делегацію, що зробить усе, що зможе за допомогою переговорів. Коли було оголошено війну Трансваалю, лорд Лендсдаун, лорд Селборн та інші британські державні мужі заявили, що ганебне ставлення Південно-Африканської Республіки до індійців було однією з причин війни.

Розглянемо тепер, що це було за ставлення. Індійці вперше приїхали до Трансваалю в 1881 році. Покійний шет Абубакар відкрив крамницю в Преторії та купив землю на одній із головних вулиць міста. Інші торговці прибули слідом. Їхній значний успіх викликав заздрість європейських торговців, які розпочали антиіндійську кампанію в газетах та подали петиції до Фолксрааду, або ж парламенту, благаючи, щоб індійців прогнали, а їхню торгівлю припинили. Європейці в цій нещодавно відкритій країні мали безмежне бажання до збагачення. Їх майже не обходили вимоги моралі. Ось деякі з тверджень, які вони робили у своїх петиціях: “Ці індійці не мають почуття людської гідності. Вони хворіють на бридкі хвороби. Вони вважають кожну жінку своєю здобиччю. Вони вважають, що у жінок немає душі”. Ці чотири речення містять чотири брехні. Було б легко надати більше таких прикладів. Якими були європейці, такими були й їхні представники. Індійські торговці й не уявляли, який зловісний та несправедливий рух розгорнулася проти них. Вони не читали газет. Газетна кампанія та петиції досягли бажаного ефекту, і до Фолксрааду було внесено законопроект. Чільні індійці були приголомшені, дізнавшись, до чого дійшло. Вони пішли до Президента Крюгера, який навіть не пустив їх до свого дому, змусивши стояти на подвір'ї. Трохи послухавши їх, він сказав: “Ви – нащадки Ізмаїла, й тому від самісінького свого народження зобов'язані бути рабами нащадків Ісава. Ми, як нащадки Ісава, не можемо дозволити вам мати права, які робили б вас рівними з нами. Ви повинні задовольнятися тими правами, які ми вам надаємо”. Не можна сказати, що ця відповідь Президента була викликана злобою чи гнівом. Президента Крюгера змалку виховували на історіях Старого Заповіту, й він вірив у їхню правдивість. Як можна звинувачувати людину, яка щиро виражає свої думки такими, як вони є? Однак невігластво у поєднанні зі щирістю обов’язково завдасть шкоди – й наслідком стало те, що в 1885 році через Фолксраад було поспіхом проведено дуже суворий закон, так наче тисячі індійців от-от мали заполонити Трансвааль. Британський агент був змушений на прохання індійських лідерів виступити в цій справі. Питання зрештою дійшло до державного секретаря у справах колоній. Відповідно до положень цього Закону №3 1885 року, кожен індієць, який поселявся в Республіці з метою проведення торгівлі, повинен був зареєструватися за двадцять п'ять фунтів під страхом суворого покарання, і жоден індієць не міг володіти ані дюймом землі чи мати право на громадянство. Усе це було настільки відверто несправедливим, що уряд Трансваалю не міг захищати це аргументами. Існував договір між бурами та британцями, відомий як Лондонська конвенція, стаття XIV якої гарантувала права британських підданих. Британський уряд опротестував закон як такий, що суперечить цій статті. Бури у відповідь наполягали, що британський уряд раніше дав свою згоду, виражену прямо чи діями, на даний закон.

Так виникла суперечка між британським і бурським урядом, і питання було винесено на розгляд третейського суду. Присуд третейського суду був незадовільним. Він намагався догодити обом сторонам. Індійці, таким чином, програвали. Єдина користь, яку вони отримали – якщо це можна назвати користю – було те, що вони не втратили стільки, скільки могли б в іншому випадку. В 1886 році закон було змінено відповідно до присуду третейського суду. Плату за реєстрацію було зменшено з двадцяти п'яти до трьох фунтів. Пункт, який повністю позбавляв індійців права на володіння нерухомим майном, було виключено, й натомість було прописано, що індійці могли володіти нерухомістю в місцях, кварталах і на вулицях, які було спеціально відведено для їхнього мешкання урядом Трансваалю. Уряд не виконував чесно умови виправленого пункту й не надавав індійцям права купувати землю в повне та безумовне володіння навіть у визначених місцях. В усіх містах, де жили індійці, ці місця було обрано в брудних районах далеко від центру, де не було водопостачання, освітлення та санітарних зручностей, вартих цієї назви. Так індійці стали трансваальською кастою недоторканих. Можна справедливо сказати, що нема різниці між цими місцями та кварталами недоторканих в Індії. Так само, як індуси вірять, що дотик до дхедів чи мешкання в їхньому районі призведе до забруднення, європейці у Трансваалі практично вважали, що фізичний контакт із індійцями чи мешкання біля них принизить їх. Крім того, уряд Трансваалю витлумачив Закон №3 1885 року так, що індійці могли також і торгувати виключно в цих місцях. Третейський суд вирішив, що тлумачення закону покладатиметься на звичайні суди Трансваалю. Тому індійські торговці перебували в дуже невигідному становищі. Та все ж вони спромоглися досить добре утримувати свої позиції, проводячи переговори в одному місці, звертаючись до судів у іншому та здійснюючи той невеликий вплив, який мали, у третьому. Таким було нещасливе та непевне становище індійців у Трансваалі, коли спалахнула англо-бурська війна.

Тепер ми звернемося до вивчення становища у Вільній Державі. Навряд чи й дюжина індійців устигли відкрити там крамниці – а європейці вже почали потужну агітацію проти них. Фольксраад прийняв суворий закон і видворив із Вільної Держави всіх індійських торговців, надавши їм номінальну компенсацію. Цей закон передбачав, що жоден індієць під жодним приводом не міг у Вільній Державі володіти нерухомістю, вести торговий чи сільськогосподарський бізнес або мати громадянські права. Отримавши спеціальний дозвіл, індієць міг оселитися як чорнороб або як готельний офіціант. Але влада не зобов'язана була надавати в кожному випадку навіть цей безцінний дозвіл. Наслідком стало те, що респектабельний індієць навіть кілька днів не міг прожити у Вільній Державі без значних труднощів. На час англо-бурської війни у Вільній Державі не було індійців, за винятком кількох офіціантів.

У Капській колонії також була деяка агітація в газетах проти індійців, і ставлення до них мало деякі принизливі сторони. Наприклад, індійські діти не могли ходити до публічних шкіл тощо, а індійським мандрівникам практично неможливо було поселитися в готелях. Але впродовж тривалого часу не було обмежень щодо торгівлі та купівлі землі.

Для такого стану речей були причини. Як ми вже бачили, серед населення Капської колонії в цілому та Кейптауну зокрема існувала пристойна частка малайців. Оскільки малайці були мусульманами, вони невдовзі сконтактували зі своїми індійськими одновірцями, а внаслідок цього, пізніше, і з іншими індійцями. Крім того, деякі індійські мусульмани одружились із малайськими жінками. А як уряд Капської колонії міг видати закон проти малайців? Їхньою батьківщиною була Капська колонія, їхньою рідною мовою – голландська, й вони жили з голландцями від самого початку й тому значною мірою наслідували їхній спосіб життя. Тому расові упередження торкнулися Капської колонії найменше.

Знову ж, оскільки Капська колонія була найдавнішим поселенням і головним культурним центром у Південній Африці, вона виховувала тверезих, порядних і великодушних європейців. На мою думку, на землі немає місця та роду, які не здатні були б виховати найкращі взірці людяності, за умови існування належних можливостей та освіти. Мені пощастило зустрічати таких людей в усіх частинах Південної Африки. Втім, у Капській колонії частка таких людей була значно вищою. Можливо, найзнаменитіший та найбільш освічений серед них – містер Меррімен, який був членом першого та наступних кабінетів міністрів, які прийшли до влади після того, як Капській колонії було надано право на відповідальний уряд у 1872 році, знову був прем’єром в останньому кабінеті, коли в 1910 році було створено Союз, і був відомий як Гладстон Південної Африки. Є ще родини Мольтено та Шрайнерів. Сер Джон Мольтено став першим прем’єром Капської колонії в 1872 році. Містер В.Ф.Шрайнер був відомим адвокатом, деякий час генеральним прокурором, а пізніше прем’єром. Його сестра Олівія Шрайнер була обдарованою леді, популярною в Південній Африці та відомою скрізь, де розмовляють англійською мовою. Від часу написання своєї книжки вона стала знаменитою як авторка Мрій. Її любов до всього людства була безмежною. Любов читалася в її очах. Хоча вона належала до такого визначного роду та була освіченою леді, вона була настільки простою у своїх звичаях, що сама мила посуд у своєму домі. Містер Меррімен, Мольтено та Шрайнери завжди переймалися справою негрів. Завжди, коли права негрів були в небезпеці, вони рішуче ставали на їхній захист. Вони також добре ставилися до індійців, хоча й робили розрізнення між неграми й індійцями. Вони аргументували це тим, що оскільки негри жили в Південній Африці задовго до європейських поселенців, останні не могли позбавляти їх їхніх природних прав. Але що стосується індійців, то було б несправедливим, якби вступили в силу закони, розраховані на усунення небезпеки їхньої надмірної конкуренції. Та все ж вони зберігали стосовно індійців теплоту у своїх серцях. Коли до Південної Африки приїхав Гокхале, містер Шрайнер головував на зустрічі міської ради в Кейптауні, де й відбувся його перший публічний прийом у цій країні. Містер Меррімен також ставився до нього з великою поштивістю та висловив свою підтримку індійській справі. Були й інші європейці, схожі на містера Меррімена. Я згадав ці відомі імена як типові у своєму роді.

Кейптаунські газети також були до індійців менш ворожі, ніж в інших частинах Південної Африки.

Хоча з цих причин у Капській колонії й справді завжди було менше расової ненависті, ніж в інших частинах, але природно, що антиіндійські почуття, які постійно знаходили собі вираження в інших колоніях, дісталися також і сюди. Тут також були прийняті закони, скопійовані з законів Наталю, а саме, Акт обмеження імміграції та Акт про торгівельні ліцензії.

Можна сказати, що двері до Південної Африки, які раніше були широко відчинені, на час англо-бурської війни для індійців майже зачинилися. У Трансваалі не було обмежень імміграції, за винятком реєстраційної плати у три фунта. Коли Наталь і Капська колонія зачинили свої порти для індійців, їм було важко зійти на землю на шляху до Трансваалю, який перебував у глибині континенту. Вони могли дістатися до нього через затоку Делагоа, португальський порт. Але португальці також більшою чи меншою мірою імітували британців. Треба згадати, що деякі, окремі індійці змогли досягти Трансваалю через Наталь або затоку Делагоа, зазнавши значних труднощів або шляхом хабарів портовим службовцям.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: V. A Review of the Grievances: The Transvaal and other Colonies

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.