IX

Англо-бурська війна

У попередніх розділах читач побачив, яким було становище індійців у Південній Африці, коли спалахнула англо-бурська війна, та якими були здійснені на той момент кроки для його покращення.

У 1899 році доктор Джеймсон здійснив свій набіг на Йоганнесбург на виконання змови, в яку він вступив із власниками золотих копалень. Змовники очікували, що бурський уряд дізнається про набіг лише після того, як вони захоплять Йоганнесбург. Доктор Джеймсон і його союзники дуже серйозно помилились у своїх розрахунках. Вони зробили ще одну помилку, уявивши, що навіть у випадку, якщо їхній заколот розкриють, то невишколені бурські фермери нічого не зможуть зробити проти влучних стрільців, що пройшли підготовку в Родезії. Налітники також очікували, що переважна більшість населення Йоганнесбурга прийме їх із розкритими обіймами. І в цьому також добрий доктор прорахувався з приймаючою стороною. Президент Крюгер заздалегідь мав повну інформацію. Він дуже ретельно, вправно й таємно підготувався до зустрічі доктора Джеймсона, і водночас забезпечив арешт його товаришів-змовників. Таким чином, бури зустріли доктора Джеймсона вогнем рушниць задовго до того, як від дійшов до Йоганнесбурга. Сторона доктора була не в стані протистояти армії, що його зустріла. Подібним чином, було зроблено все необхідне, щоб запобігти повстанню в Йоганнесбургу. Ніхто не смів підняти голови, і внаслідок дій президента Крюгера мільйонери Йоганнесбурга були ошелешені. Результатом його чудової підготовки стало те, що набіг було відбито з мінімальними втратами як людей, так і грошей.

Доктора Джеймсона та його друзів, власників золотих копалень, було заарештовано й без затримки віддано під суд. Декого з них присудили до повішання. Більшість із цих засуджених були мільйонерами; проте Імперський уряд нічого не міг для них зробити, оскільки вони були винні в набігу посеред білого дня. Президент Крюгер одразу став важливою людиною. Містер Чемберлен, державний секретар у справах колоній, надіслав йому покірну телеграму, апелюючи до його почуття жалю, від імені засуджених магнатів. Президент Крюгер досконало володів своєю грою. Він не переживав, що будь-яка сила в Південній Африці поставить виклик його незалежності. Змова доктора Джеймсона та його друзів була у їхніх власних очах добре спланованою аферою – проте президентові Крюгеру вона здавалась актом бездумної дурості. Тому він не тільки виконав покірне прохання містера Чемберлена і не виконав смертний вирок щодо жодного з засуджених, але й дарував їм усім повне помилування й відпустив їх на волю.

Проте тривати так не могло. Президент Крюгер знав, що набіг Джеймсона був лише незначним симптомом серйозної хвороби. Неможливо було, щоб мільйонери Йоганнесбурга не спробували стерти свою ганьбу всіма доступними засобами. Знову ж, нічого не було зроблено для проведення реформ, які були заявленою метою набігу Джеймсона. Таким чином, було малоймовірно, що мільйонери дотримаються миру. Лорд Мілнер, британський верховний комісар у Південній Африці, ставився до їхньої вимоги з повною симпатією. Містер Чемберлен також, хоч і висловив президентові Крюгеру подяку за великодушність стосовно налітників Джеймсона, привернув його увагу до необхідності реформ. Всі вважали, що звернення до сили меча – неминуче. Вимоги ойтландерів були розраховані на те, щоб ліквідувати домінування бурів у Трансваалі. Обидві сторони знали, що кінцевим результатом стане війна, тож обидві сторони до неї готувалися. Варто згадати словесну перепалку, що відбулася слідом. Коли президент Крюгер наказав роздати зброю та набої, британський агент попередив його, що британці змушені будуть ввести до Південної Африки війська для самозахисту. Коли до Південної Африки прибули британські війська, президент Крюгер поглузував з британців і продовжив підготовку до війни. Так кожна сторона протестувала проти діяльності іншої та посилювала власну підготовку.

Закінчивши приготування зі свого боку, президент Крюгер зрозумів, що відкладати далі значило грати на руку ворогам. У британців була невичерпна кількість людей і грошей. Тому вони могли собі дозволити вичікувати слушної миті, поступово готуючись до війни, а тим часом прохаючи президента Крюгера виправити кривди, завдані ойтландерам, і показати таким чином світові, що вони не могли не почати війну, оскільки той відмовився від виправлення. Тоді вони вступили б у війну з такою потужною підготовкою, що бури не встояли б перед натиском і мусили б прийняти вимоги британців у дусі приниження. Кожен бур-чоловік від вісімнадцяти до шістдесяти років був дуже вправним бійцем. Бурські жінки також були здатні боротись, якщо б захотіли. Національна незалежність мала для бурів усю силу релігійного принципу. Такий сміливий народ не бажав зазнавати приниження з боку світової імперії.

Президент Крюгер до того вже порозумівся з Оранжевою Вільною Державою. Обидві бурські республіки проводили ідентичну політику. Президент Крюгер не мав ані найменшого наміру приймати вимоги британців щодо задоволення ойтландерів ані повністю, ані бодай частково. Тому обидві республіки вважали, що оскільки війна неминуча, то якщо вони дадуть британцям ще хоч трохи часу, то цим лише дадуть їм можливість підготуватися краще. З цієї причини президент Крюгер висунув лорду Мілнеру ультиматум, і водночас мобілізував війська на кордонах як Трансваалю, так і Вільної Держави. Наслідок таких дій був відомий заздалегідь. Така світова імперія, як британська, ніколи б не примирилась із погрозою. Часовий ліміт, визначений ультиматумом, сплив, і бури, просуваючись зі швидкістю блискавки, взяли в облогу Ледісміт, Кімберлі та Мафікенг. Так у 1899 році розгорілася ця велика війна. Читач пам’ятає, що однією з заявлених британцями причин війни було поводження бурів із індійцями.

Тепер перед індійцями у Південній Африці поставало велике питання: що їм слід робити в цій ситуації. Поміж бурів, усе чоловіче населення вступило в війну. Адвокати облишили свою практику, фермери – свої ферми, торговці – свою торгівлю, а службовці залишили свою службу. Британці у Південній Африці не вступили у війну і близько до тієї пропорції, що бури. Та все ж значна кількість цивільних людей у Капській колонії, Наталі та Родезії вступили до армії добровольцями. Багато визначних англійських торговців і юристів зробили те саме. Тепер у суді, де я практикував як адвокат, залишилося дуже мало юристів. Більшість старших членів професії були залучені до роботи, пов’язаної з війною. Одне зі звинувачень, висунених проти індійців, полягало в тому, що вони прийшли до Південної Африки лише щоб награбастати грошей і були просто мертвим тягарем британців. Як черв’яки, що поселяються в деревині та їдять її зсередини, індійці були в Південній Африці, лише щоб набрати жирку за рахунок британців. Індійці не надали б їм ані найменшої допомоги, якби країну захопили чи якби вторглися в їхні домівки. Британцям у такому разі довелося б не тільки захищатися проти ворога, але водночас захищати індійців. Ми, індійці, ретельно зважили ці звинувачення. Ми всі відчували, що для нас це – блискуча можливість довести їх безпідставність. Але з іншого боку, дехто висловив такі застереження:

“Британці гноблять нас так само, як і бури. Якщо нам створюють труднощі у Трансваалі – то в Наталі чи Капській колонії нам ведеться не набагато краще. Якщо й існує різниця, то лише у ступені. Знову ж, ми є практично спільнотою рабів; знаючи, як ми це знаємо, що такий маленький народ, як бури, бореться за саме своє існування – чому ми повинні долучатися до їхнього знищення? І нарешті, з практичної точки зору, ніхто не може з певністю передбачити поразку бурів. А якщо вони переможуть – то обов’язково нам помстяться”.

Серед нас існувала потужна фракція, що висувала вказані вище аргументи. Я міг зрозуміти їх і зважив їх належним чином. Тим не менш, я не міг схвалити ці аргументи й заперечував їх для себе та спільноти таким чином:

“Ми існуємо в Південній Африці лише як британські піддані. В усіх петиціях, які ми подавали, ми заявляли про свої права саме з цієї позиції. Ми пишалися своїм британським громадянством, або ж вдавали перед своїми правителями та світом, що аж так пишаємося. Наші правителі заявляють про гарантії наших прав тому, що ми – британські піддані, й ті невеликі права, які у нас іще залишаються, залишаються у нас тому, що ми – британські піддані. Нашій гідності не личило б дивитися, склавши руки, в той час як в обличчя британцям, як і нам самим, зазирає руїна – просто тому, що до нас тут погано ставляться. Й така злочинна бездіяльність може тільки зробити наші труднощі ще серйознішими. Якщо ми втратимо цю нагоду, що прийшла до нас сама, з метою довести хибність звинувачень, які ми вважали хибними – то ми звинуватимемо себе самі, й не треба буде дивуватися, якщо потім англійці ставитимуться до нас іще гірше, ніж доти, та зневажатимуть нас більше, ніж будь-коли. Провина в такому разі лежатиме цілковито на нас. Казати, що звинувачення проти нас не мали підґрунтя та що ми були цілковито непридатні для оборони – значило б обманювати себе. Так, ми справді ілоти Імперії, проте досі ми намагалися покращити своє становище, продовжуючи перебувати в Імперії. Такою була політика всіх наших лідерів в Індії – а також і наша. І якщо ми бажаємо завоювати свободу та досягти добробуту для себе як членів Британської Імперії – ось наша блискуча нагода зробити це, допомігши британцям у війні за допомогою всіх засобів, які ми маємо у своєму розпорядженні. Треба в основному визнати, що справедливість – на боці бурів. Але кожен підданий держави не повинен сподіватися нав’язати свою особисту думку в усіх випадках. Влада, можливо, не завжди має рацію – але оскільки піддані зобов’язані бути вірними державі, їхній прямий обов’язок – загалом підкорятися та надавати свою підтримку діям держави.

Знову ж, якщо будь-який клас підданих вважає, що дії уряду аморальні з релігійної точки зору, то перш ніж долучитися до того, щоб заважати цим діям, вони повинні повною мірою та навіть із ризиком для власного життя спробувати переконати уряд відмовитися від таких дій. Ми нічого подібного не зробили. Така моральна дилема перед нами не стоїть, і ніхто не каже, що ми хочемо триматись осторонь цієї війни з якоїсь такої універсальної та всеосяжної причини. Тому наш звичайний обов’язок як підданих – не вдаватися в оцінку війни, а, коли війна фактично почнеться, надати всю підтримку, яку зможемо. Й нарешті, вважати, що в разі перемоги бурів – а те, що бури переможуть, було цілком можливо – наше становище буде гіршим, ніж тепер, і що бури жорстоко помстяться, значить бути несправедливим як до лицарських бурів, так і до себе. Марнувати хоч найменшу думку на таку ймовірність було б лише знаком нашої жінкоподібності та піддавало б сумніву нашу лояльність. Чи замислився б англієць бодай на мить про те, що станеться з ним, якщо англійці програють війну? Чоловік, що збирається вступити у війну, не може наводити такий аргумент, не зрадивши своєї мужності”.

Я висував ці аргументи в 1899 році, й навіть сьогодні я не бачу жодних причин для того, щоб їх змінити. Тобто, якби я сьогодні мав ту віру в Британську Імперію, яку я мав тоді, і якби я зараз плекав надію, як у той час, на досягнення нашої свободи під її егідою – я б висував ті самі аргументи, слово у слово, в Південній Африці та, за подібних обставин, навіть в Індії. Я чув багато спроб заперечити ці аргументи в Південній Африці, а потім і в Англії. Але я не знайшов для себе підстав змінити свої погляди. Я знаю, що мої нинішні погляди не мають стосунку до теми цієї книжки, проте є дві поважні причини, чому я звернувся до цього питання тут. Перш за все, я не маю права очікувати, що читач, який поспіхом візьме до рук цю книжку, прочитає її терпляче й уважно – й такому читачеві буде важко примирити погляди, викладені вище, з моєю нинішньою діяльністю. По-друге, принцип, який лежить в основі викладених вище аргументів – це сатьяграха, наполягання на істині. Видавати себе за того, ким ти є насправді, й діяти відповідним чином – це не останній, а перший крок до практичної релігії. Побудова релігійного життя неможлива без такого підмурку.

Повернемося до нашої розповіді.

Мої аргументи привабили багатьох. Читач не повинен вважати, що я був єдиним, хто їх висував. Більш того, ще до викладення цих поглядів було багато індійців, які вважали, що ми повинні зробити свій внесок у цій війні. Але тепер поставало практичне запитання: Хто прислухається до слабкого голосу індійців, коли вже розбурхався цей жахливий вихор війни? Яку вагу матиме ця пропозиція про допомогу? Жоден серед нас ніколи не тримав у руках зброї. Навіть робота, яку виконують під час війни люди, що не беруть участі в бойових діях, вимагала підготовки. Ніхто з нас не вмів навіть марширувати. Тривалі переходи з ношею на власних плечах були нелегким завданням. І знову ж, білі ставилися б до нас усіх як до “кулі”, ображали б нас і дивилися б зверхньо. Як переносити все це? А якби ми запропонували себе добровольцями, то як ми могли спонукати уряд прийняти нашу пропозицію? Зрештою, ми дійшли висновку, що нам слід зробити серйозні зусилля, щоб нашу пропозицію прийняти, що досвід роботи навчить нас виконувати іншу роботу, що якщо у нас буде воля, то Бог дасть нам можливості служити, що нам не треба хвилюватися, як ми зможемо виконати роботу, яку нам довірять, а слід якнайкраще підготуватися до неї, та що, вирішивши одного разу служити, ми повинні припинити розрізняти гідну роботу й іншу, а служити, мирячись навіть із образами, якщо до того дійде.

Ми зіткнулися зі значними труднощами, намагаючись, щоб нашу пропозицію сприйняли схвально. Історія цікава, але тут не місце описувати її в деталях. Досить сказати, що чільні люди з-поміж нас отримали підготовку з догляду за пораненими та хворими, здобули медичні довідки про фізичну придатність і надіслали формальний лист уряду. Цей лист і запал, який ми виявили до служби в будь-якій ролі, в якій нас прийме уряд, справили дуже добре враження. Уряд у своїй відповіді подякував нам, проте поки що відмовився від нашої пропозиції. Тим часом бури продовжували насуватися, як велетенська повінь, й існував страх, що вони можуть дійти до Дурбану. Скрізь були гори поранених і мертвих. Ми постійно поновлювали свою пропозицію, й нарешті було надано дозвіл на формування Індійського шпитального корпусу. Ми висловлювали свою готовність виконувати навіть роботу чистильників або сміттярів у лікарнях. Тож не дивно, що ідея шпитального корпусу підходила нам досконало. Нашу пропозицію було зроблено, передусім, стосовно вільних та колишніх зв’язаних контрактами індійців, але ми висловлювали бажаність того, щоб дозволити також і зв’язаним контрактами індійцям приєднатися до решти. Оскільки уряд тоді потребував якомога більшої кількості людей, він вступив у переговори з роботодавцями зв’язаних контрактами працівників, щоб ті дозволили своїм людям стати добровольцями. Таким чином великий та чудовий корпус, який складався з майже тисячі ста індійців, відбув із Дурбану на фронт. Під час відправлення ми отримали привітання та благословення містера Ескомба, ім’я якого вже знайоме читачеві та який був головою європейських добровольців у Наталі.

Все це було повним одкровенням для англійських газет. Ніхто не очікував, що індійці візьмуть будь-яку участь у війні. Один англієць написав у чільну газету вірш, у якому хвалив індійців таким рядком-рефреном: “Ми, зрештою, сини Імперії”.

У корпусі було від трьохсот до чотирьохсот колишніх зв’язаних контрактами індійців, яких було завербовано зусиллями вільних індійців. Тридцять сім із них вважалися лідерами, оскільки пропозицію урядові було надіслано за їхніми підписами й оскільки вони зібрали інших. Серед лідерів були юристи та бухгалтери, тоді як решта були або ремісниками, такими як мулярі та теслі, або звичайними чорноробами. Індуси й мусульмани, вихідці з Мадрасу та чоловіки з внутрішніх районів Індії – було належно представлено всі класи та конфесії. У корпусі не було практично жодного торговця, зате торговці надали значні суми грошей. Корпус мав потреби, які недостатньою мірою задовольняв військовий розподіл, та задоволення яких могло надати членам корпусу певні втіхи у тяжкому табірному житті. Торговці взялися створити такі зручності, а також надали значну допомогу в забезпеченні поранених, що перебували під нашою опікою, солодощами, сигаретами й іншими подібними речами. Коли ми таборувалися біля міст, місцеві торговці робили все можливе, щоб подбати про нас.

Зв’язані контрактами працівники, які вступили до цього корпусу, перебували під командуванням англійських наглядачів зі своїх фабрик. Але роботу вони здійснювали ту саму, що й ми, й оскільки всі ми мали жити разом, їх дуже тішила ця перспектива, й керування всім корпусом природним чином перейшло в наші руки. Так, весь корпус називали Індійським корпусом, і спільнота здобувала повагу за його роботу. Власне кажучи, індійцям не належала заслуга включення до корпусу зв’язаних контрактами працівників, яку належало б віддати плантаторам. Але, поза всяким сумнівом, вільні індійці, тобто індійська спільнота, заслуговували на повагу за відмінну роботу корпусу після того, як його було сформовано – і це визнавав у своїх депешах генерал Буллер.

Доктор Бут, у чиє розпорядження ми віддали себе для підготовки з надання першої допомоги, вступив до корпусу в ролі медичного наглядача. Він був благочестивим священиком, і хоча працював він переважно серед індійців-християн, але вільно спілкувався з індійцями всіх конфесій. Більшість із тридцяти семи лідерів, згаданих вище, пройшли підготовку саме у нього.

Окрім індійського, існував також Європейський шпитальний корпус, і обидва вони працювали пліч-о-пліч в одному місці.

Наша пропозиція до уряду не ставила абсолютно жодних умов, проте листом, у якому той прийняв її, нам було надано звільнення від служби в зоні вогневого ураження. Це означало, що постійний шпитальний корпус, закріплений за армією, повинен був відносити поранених солдат і залишати їх позад армії поза зоною вогневого ураження. Тимчасові шпитальні корпуси як європейців, так і індійців було сформовано з огляду на величезне зусилля, яке повинен був здійснювати генерал Буллер із метою полегшити роботу генерала Вайта в Ледісміті де, як боялися, кількість поранених могла бути більшою, ніж та, з якою міг упоратися постійний корпус. У місцевості, де діяли армії, не було готових доріг між полем бою та базовим шпиталем, і тому було неможливо возити поранених звичайним транспортом. Базовий шпиталь завжди було розташовано біля вокзалу на відстані від семи до двадцяти п’яти миль від поля бою.

Невдовзі ми отримали роботу, яка була значно важчою, ніж ми очікували. Нести поранених сім чи вісім миль стало частиною нашої звичайної рутини. Але часом нам доводилося нести тяжко поранених солдат і офіцерів на відстань у двадцять п’ять миль. Перехід починався о восьмій ранку, ліки треба було давати в дорозі, й він нас вимагали дійти до базового шпиталю о п’ятій по обіді. Це була справді дуже тяжка праця. Тільки одного разу нам довелося нести поранених на двадцять п’ять миль за один день. До того ж, на початку війни британську армію спіткала поразка за поразкою, й було поранено велику кількість людей. Тому офіцери були змушені відмовитися від ідеї не брати нас у зону вогневого ураження. Але слід сказати, що коли виникала така нагальна необхідність, нам казали, що оскільки умови нашого контракту включали звільнення від такої служби, то генерал Буллер не збирався змушувати нас працювати під вогнем, якщо ми не були готові піти на такий ризик – але якщо б ми це зробили добровільно, нам були б надзвичайно вдячні. Ми ж охоче йшли в небезпечну зону, й нам ніколи не подобалося лишатись осторонь. Тому ми з готовністю прийняли цю нагоду. Але жоден із нас не отримав вогнепального поранення й не зазнав будь-якої іншої шкоди.

У корпусі було багато приємних переживань, про які я не можу тут розповідати. Проте слід зауважити, що хоча наш корпус, включно зі зв’язаними контрактами працівниками, яких можна вважати доволі вайлуватими, часто вступав у контакт із членами тимчасового шпитального корпусу, що складався з європейців, а також із європейськими солдатами – жоден із нас не відчув, щоб європейці ставилися до нас зневажливо чи бодай непоштиво. Тимчасовий корпус складався з південноафриканських європейців, які брали участь в антиіндійському русі перед війною. Проте усвідомлення того, що індійці, забувши про завдану їм кривду, взялися допомагати їм у годину нужди, на той час розтопило їхні серця. Я вже казав, що генерал Буллер згадував нашу працю у своїх депешах. Тридцять сімох лідерів було також нагороджено медалями війни.

Коли операції генерала Буллера з допомоги місту Ледісміт завершились – а це було приблизно через два місяці – і наш корпус [було розпущено не]вдовзі після цього. Ми завжди були готові знову приєднатись, і в наказі про розпуск нашого корпусу уряд стверджував, що він, безперечно, скористається нашими послугами, якщо знову постане необхідність в операціях великого масштабу.

Внесок індійців у війні в Південній Африці був порівняно незначним. Вони практично не втратили людей. Але навіть щире бажання допомогти з необхідністю справляє враження на іншу сторону, й воно подвійно цінується, коли його зовсім не очікують. Таке чудове почуття стосовно індійців тривало, поки тривала війна.

Перш ніж завершити цей розділ, я повинен згадати випадок, що заслуговує на увагу. Серед людей, що були в Ледісміті, коли його оточили бури, окрім англійців була і жменька індійських поселенців. Деякі з них були торговці, а решта – зв’язані контрактами працівники, що працювали на залізниці або були слугами англійських панів – одним із таких був Парбхусінг. Офіцер, який командував у Ледісміті, визначив різні обов’язки кожному з мешканців міста. Найнебезпечнішу та найбільш відповідальну роботу було призначено Парбхусінгу, який був “кулі”. На пагорбі біля Ледісміта бури встановили малокаліберну артилерійську установку, яка знищила багато будинків і навіть спричинила до кількох летальних випадків. Має пройти хвилина чи дві, перш ніж випущений снаряд з гармати досягне віддаленої цілі. Якщо б люди під облогою отримували попередження навіть за такий короткий час, вони б могли забігти в укриття, перш ніж снаряд упаде в місті, та врятуватися. Парбхусінг повинен був сидіти високо на дереві весь час, поки працювала гармата, не зводячи очей з пагорба, та дзвонити у дзвін тієї миті, коли побачить спалах. Зачувши дзвін, мешканці Ледісміта миттєво бігли в укриття й рятувалися від смертоносного ядра, наближення якого було оголошено таким чином.

Офіцер, який командував Ледісмітом, хвалячи безцінні послуги, надані Парбхусінгом, заявив, що той працював настільки старанно, що жодного разу не пропустив ядро. Навряд чи варто й казати, що його власне життя постійно перебувало під загрозою. Історія про його сміливість стала знаменитою в Наталі й нарешті досягла вух лорда Керзона, на той час віце-короля Індії, який послав Парбхусінгу в подарунок кашмірську мантію й написав уряду Наталю, просячи їх провести церемонію нагородження з якомога більшим розголосом. Цей обов’язок було поставлено перед мером Дурбана, який провів із цією метою відкриту зустріч у будинку муніципалітету. Цей випадок є для нас подвійним уроком. По-перше, не слід зневажати жодну людину, якою б скромною чи незначущою на вигляд вона не була. По-друге, якою б несміливою не була людина, вона здатна на найвищий героїзм, коли постане перед випробуванням.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: IX. The Boer War

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.