Ганді. Сатьяграха. Розділ XIV. Делегація в Англію

XIV

Делегація в Англію

У самому Трансваалі ми вжили всіх необхідних заходів для опору Чорному Акту, таких як висунення петицій до місцевого уряду тощо. Законодавча Рада вилучила положення, що стосувалося жінок, але решту Постанови було прийнято практично в тій самій формі, в якій її було розроблено на самому початку. Настрій спільноти був тоді піднесений, і, зімкнувши ряди, вона одностайно протистояла Постанові. Тож ніхто не почувався пригніченим. Утім, ми досі були сповнені рішучості спершу вичерпати всі належні конституційні засоби. Трансвааль іще був Королівською колонією, тож Імперський уряд був відповідальним як за його законодавство, так і за здійснення виконавчої влади. Тому згода короля на заходи, прийняті його законодавчим органом, була не простою формальністю – дуже часто могло статися так, що Король за порадою міністрів міг не дати згоди на такі заходи, якщо виявлялося, що вони не відповідають духові Британської конституції. З іншого боку, у випадку колонії, що має відповідальний уряд, королівська згода на заходи, прийняті її законодавчим органом, переважно є неминучою.

Я запропонував на розгляд спільноти думку, що якщо в Англію має поїхати делегація, то їй слід іще повніше усвідомити свою відповідальність у цій справі – і з цією метою я представив на розгляд нашої Асоціації три пропозиції. По-перше, хоча ми прийняли обітницю на зборах в Імперському театрі, нам слід заново отримати індивідуальні обітниці від чільних індійців, щоб, якщо вони піддалися сумнівам або слабкості, це було виявлено. Одним із міркувань, яке я висунув на підтримку цієї пропозиції, було те, що якщо делегацію підтримуватиме сатьяграха, то вони не матимуть страхів і зможуть сміливо повідомити Державного секретаря у справах Індії та Державного секретаря у справах колоній про рішучість спільноти. По-друге, подбати про кошти на витрати делегації треба заздалегідь. І по-третє, слід зафіксувати граничну чисельність делегації. Я зробив цю останню пропозицію з метою виправити неправильне уявлення, що існувало, начебто велика кількість членів зможе виконати більшу роботу, та з метою виразно донести ідею, що людям слід входити до складу делегації не тому, що це для них честь, а через цілковиту відданість справі. Всі три пропозиції було прийнято. Було зібрано підписи. Багато хто підписав обітницю, та все ж я бачив, що навіть серед тих, хто раніше усно прийняв зобов’язання на зборах, були люди, які вагалися, чи підписувати її. Коли людина одного разу прийняла на себе зобов’язання, їй не треба вагатися, щоб прийняти його на себе сотню разів. Та все ж цілком звично бачити, що люди слабшають перед зобов’язаннями, які приймають зважено, та почуваються розгублено, коли їх просять записати усну обіцянку чорним по білому. Необхідні фонди ми також знайшли. Зате з найбільшими труднощами ми зіткнулися, відбираючи особовий склад делегації. Я повинен був їхати – але хто мав поїхати зі мною? Прийняття рішення забрало у комітету багато часу. Минуло багато вечорів, і ми повністю відчули на собі погані звички, які зазвичай домінують в асоціаціях. Дехто пропонував розрубати Гордіїв вузол, попросивши мене їхати самому – але я категорично відмовився. У Південній Африці практично не існувало проблем між індусами та мусульманами. Але не можна було стверджувати, наче між цими двома групами не було розбіжностей – і якщо ці розбіжності ніколи не набирали гострої форми, то причиною цього, можливо, певною мірою були особливі умови в Південній Африці, але значною мірою й однозначно так було завдяки лідерам, які віддано та щиро працювали й тому чудово вели за собою спільноту. Я радив, щоб зі мною поїхав благородний мусульманин та щоб особовий склад делегації було обмежено двома людьми. Проте індуси відразу сказали, що оскільки я представляв індійську спільноту в цілому, то повинен бути представник інтересів індусів. Дехто навіть казав, що повинен бути один мусульманин-конкані, один меманець, один патідар, один анавалець і так далі. Нарешті, всі зрозуміли справжнє становище, і, як і належало, обрали тільки двох – містера Х.О. Алі та мене.

Х.О. Алі можна було вважати наполовину малайцем. Його батько був індійським мусульманином, а мати – малайкою. Його рідною мовою, можна сказати, була голландська. Проте він настільки добре знав англійську, що вмів однаково добре розмовляти як голландською, так і англійською. Він також культивував мистецтво писання до газет. Він був членом Трансваальської асоціації британських індійців і віддавна брав участь у громадській діяльності. Він також вільно розмовляв мовою гіндустані.

Ми взялися до праці, як тільки прибули в Англію. Ми надрукували детальну петицію для представлення Державному секретарю, яку написали на пароплаві в дорозі до Англії. Державним секретарем у справах колоній був лорд Елджін, а Державним секретарем у справах Індії – лорд (тоді містер) Морлі. Ми зустрілись із Дадабхаєм, а через нього – з Британським комітетом Індійського національного конгресу. Ми виклали комітету свою справу та висловили свій намір прагнути співпраці з усіма партіями, як нам порадив Дадабхай. Комітет схвалив нашу політику. Подібним чином, ми зустрілись із сером Манчірджі Бхонагрі, який також дуже нам допоміг. Він, як і Дадабхай, порадив нам налагодити співпрацю з якимось безстороннім і відомим англоіндійцем, який представив би нашу делегацію лорду Елджіну. Сер Манчірджі також запропонував кілька імен, серед яких було ім’я сера Лепела Гріффіна. Сера В.В.Хантера більше не було серед живих – інакше з огляду на його глибоке знання становища індійців у Південній Африці він сам повів би делегацію чи попросив би зробити це якогось впливового члена Палати лордів.

Ми зустрілись із сером Лепелом Гріффіном. Він був проти поточних політичних рухів в Індії, проте його буде зацікавило наше питання, й він погодився повести делегацію не з увічливості, а через справедливість і доброчесність нашої справи. Він прочитав усі документи й ознайомився з проблемою. Подібним чином ми порозмовляли з іншими англоіндійцями, членами парламенту, та з багатьма іншими людьми будь-якої важливості, до яких могли дістатися. Делегація зустрілась із лордом Елджіном, який уважно все вислухав, висловив свою прихильність, розповів про власні труднощі, та все ж пообіцяв зробити для нас усе, що зможе. Та сама делегація зустрілась із містером Морлі, який також заявив про свою прихильність і чиї спостереження у відповідь делегації я вже окреслив. Сер Вільям Веддерберн посприяв скликанню засідання Комітету з індійських справ Палати общин у салоні Палати, й ви виклали свою справу також і перед Комітетом настільки добре, наскільки могли. Ми зустрілись із містером Редмондом, тодішнім лідером Ірландської партії. Коротко кажучи, ми зустрілися зі стількома членами парламенту, зі скількома змогли – незалежно від того, до якої партії вони належали. Звичайно, нам дуже допоміг Британський комітет Індійського національного конгресу. Але, за англійськими звичаями, до нього вступали тільки люди, що належали до певної партії та мали певні погляди – тоді як було багато інших, які не мали нічого спільного з цим Комітетом і все ж надали нам усю можливу допомогу. Ми вирішили організувати постійний комітет, в якому всі могли збиратися разом і таким чином приносити ще більшу користь, стежачи за нашими інтересами – й людям з усіх партій сподобалася наша ідея.

Тягар здійснення роботи в установі лежить переважним чином на її секретарі. Секретар повинен бути таким, щоб не тільки повністю вірив у мету та цілі установи, але й міг присвячувати майже весь свій час досягненню цих цілей і мав високу працездатність. Містер Л.В. Рітч, який походив із Південної Африки, раніше стажувався у мене, а тепер був студентом-юристом у Лондоні, відповідав усім цим вимогам. Він був на місці, в Англії, а також бажав узятися за цю роботу. Тому ми наважилися створити Південноафриканський комітет британських індійців.

В Англії та інших країнах Заходу існує один, на мій погляд, варварський звичай – урочисто починати рухи на вечерях. Британський прем’єр виступає дев’ятого листопада в резиденції лорд-мера з важливою промовою, в якій описує в загальних рисах свою програму на рік і оприлюднює власний прогноз на майбутнє, та яка привертає через це загальну увагу. Серед інших, лорд-мер Лондона запрошує на вечерю міністрів кабінету, й коли вечеря закінчується, відкорковують пляшки вина, всі присутні п’ють за здоров’я господаря і гостей, а також виголошують промови, поки триває ця весела справа. Пропонують тост за британський Кабінет Міністрів, і прем’єр у відповідь виголошує згадану вище важливу промову. І як у публічному, так і у приватному житті людину, з якою треба провести важливу розмову, за звичаєм запрошують на вечерю, й тему дня піднімають або під час, або після вечері. Нам також довелося дотримуватися цього звичаю не одноразово, а досить багато разів – хоча, звісно, ми ніколи не торкалися м’яса чи спиртного. Тож ми запросили наших основних прихильників на обід. Стіл було сервіровано приблизно на сотню людей. Ідея полягала в тому, щоб подякувати нашим друзям, попрощатись із ними та водночас заснувати Постійний Комітет. Тут також промови виголошували, як зазвичай, після вечері – й Комітет було організовано. Таким чином ми досягли більшого розголосу для нашого руху.

Після близько шеститижневого перебування в Англії ми повернулися в Південну Африку. Допливши до Мадейри, ми отримали там телеграму від містера Рітча стосовно заяви лорда Елжіна, що він не може безумовно радити Його Величності Королю ввести в дію трансваальську Постанову про азіатів. Наша радість не мала меж. Пароплав плив від Мадейри до Кейптауна близько двох тижнів, і ми чудово провели ці дні та збудували багато повітряних замків про майбутнє виправлення ще багатьох кривд. Але шляхи Провидіння несповідимі. У наступному розділі ми побачимо, як замки, які ми старанно збудували, розвалились і пішли в небуття.

Але перш ніж завершити цей розділ, я повинен записати один або два священні для мене спогади. Ми використали кожну хвилину свого перебування в Англії. Розсилання великої кількості буклетів тощо неможливо було здійснити самотужки, й нам була болісно потрібна допомога інших. Гроші справді приносять таку допомогу, проте мій досвід упродовж понад сорока років навчив мене, що куплена таким чином допомога ніколи не зрівняється з чисто добровільною службою. На щастя для нас, ми мали багатьох помічників-добровольців.

Багато індійських юнаків, які перебували в Англії на навчанні, оточили нас, і дехто з них допомагав нам удень і вночі без будь-якої надії на винагороду чи славу. Я не пригадую, щоб будь-хто з них хоч раз відмовився зробити щось, тому що це було нижче за його гідність – чи то надписування адрес, чи приклеювання марок, чи відсилання листів. Але був англійський друг на ім’я Саймондз, який затьмарив їх усіх. Ті, кого люблять Боги, помирають молодими – так сталось і з цим великодушним англійцем. Вперше я зустрівся з ним у Південній Африці. Він бував в Індії. Коли він був у Бомбеї в 1897 році, то без страху ходив серед індійців, уражених чумою, та доглядав за ними. Його іншою природою стало не лякатися смерті, допомагаючи людям, які страждають від заразних хвороб. Він був досконало вільним від будь-яких расових упереджень. Він мав незалежний темперамент. Він вірив, що правда завжди на боці меншості. Саме це його переконання передусім притягувало його до мене в Йоганнесбургу, й він часто жартома запевняв мене, що припинить мене підтримувати, якщо я колись опинюся серед більшості, оскільки він вважав, що сама істина псується в руках більшості. Він дуже багато читав. Він був приватним секретарем сера Джорджа Фаррара, одного з йоганнесбурзьких мільйонерів. Він чудово володів стенографією. Так сталося, що він був в Англії тоді ж, коли й ми. Я не знав, де він був, але цей благородний англієць знайшов нас, оскільки наша публічна робота змусила газети писати про нас. Він висловив бажання робити для нас усе, що зможе.

- Я працюватиму службовцем, якщо хочете, – сказав він, – а якщо вам потрібен стенографіст, то ви знаєте, що навряд чи знайдете такого, як я.

Нам потрібні були обидва ці види допомоги, і я не перебільшу, коли скажу, що цей англієць гарував на нас день і ніч без будь-якої платні. Він завжди був за друкарською машинкою до дванадцятої чи першої ночі. Саймондз розносив записки та відправляв поштою листи, завжди з усмішкою на губах. Його щомісячний дохід становив близько сорока п’яти фунтів, але він витрачав його весь на допомогу своїм друзям та іншим. Йому було близько тридцяти років. Він був неодружений і хотів залишатися холостяком усе своє життя. Я дуже тиснув на нього з тим, щоб він прийняв хоч якусь платню, проте він категорично відмовився та сказав:

- Я зрадив би своєму обов’язку, якби прийняв будь-яку винагороду за цю службу.

Я пригадую, як останньої ночі він не спав до третьої години, поки ми закривали всі наші справи та пакували речі. Він розпрощався з нами наступного дня, провівши нас на пароплав, і яке ж це було сумне прощання. Я часто бачив на практиці, що великодушність аж ніяк не є особливістю людей із коричневим кольором шкіри.

Спеціально для молодих людей, які прагнуть громадської праці, я відзначаю той факт, що ми настільки скрупульозно вели бухгалтерію делегації, що зберегли навіть такі дрібні чеки, як скажімо, квитанції за кошти, витрачені в пароплаві, скажімо, на содову воду. Подібним чином, ми зберегли квитанції за телеграми. Я не пригадую, щоб записував хоч один пункт під “інші статті”, пишучи детальний звіт про витрати. Як правило, “інше” не фігурувало в наших звітах узагалі – а якщо фігурувало, то з метою записати кілька пенні або шилінгів, витрату яких ми не могли пригадати, коли писали звіти наприкінці дня.

Я чітко побачив у цьому житті, що ми стаємо довіреними чи відповідальними діячами відтоді, як досягаємо розсудливого віку. Поки ми живемо зі своїми батьками, то повинні відповідати перед ними за гроші чи справи, які вони нам довірили. Вони, можливо, впевнені в нашій чесності та не просять нас звітувати – але це не впливає на нашу відповідальність. Коли ми стаємо незалежними домогосподарями – постає відповідальність перед нашою родиною. Ми – не єдині власники свого майна: наша родина розділяє його з нами. Заради неї ми повинні відповідати за кожен гріш. Якщо такою є наша відповідальність у приватному житті – то у громадському житті вона ще більша. Я спостерігав, як добровільні працівники схильні поводитися так, начебто вони не зобов’язані надавати детальний звіт про справи чи гроші, які їм довірили, бо вони, як дружина Цезаря – вищі за підозри. Це повна нісенітниця, оскільки ведення обліку не має нічого спільного з тим, гідна людина довіри чи ні. Ведення обліку – це незалежний обов’язок, виконання якого є необхідним для чистої роботи, і якщо чільні працівники установи, для якої ми добровільно служимо, не просять у нас звітів із почуття хибної ввічливості чи страху – вони так само винні. Якщо оплачуваний службовець зобов’язаний звітуватися за виконану ним роботу та витрачені гроші, то доброволець зобов’язаний робити це подвійно – адже сама його праця є для нього винагородою. Це дуже важлива річ, і оскільки я знаю, що в багатьох установах на неї не звертають достатньої уваги, то я наважився витратити стільки місця, щоб звернути увагу на це питання.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: XIV. Deputation to England

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.

Блог: Артем Чапай сатьяграха переклад самоорганізація ганді

Знак гривні
Знак гривні