XX

Серія арештів

Ми бачили, як уряд не спромігся отримати жодної користі від арешту Рама Сундари. Навпаки, він побачив, що дух індійської спільноти швидко підноситься. Посадові особи відділу у справах азіатів старанно читали Indian Opinion. Таємність навмисне було виключено з руху. Indian Opinion була відкритою книгою для будь-кого, хто хотів оцінити силу та слабкості спільноти, незалежно від того, друг це, ворог чи нейтральна людина. Працівники від самого початку усвідомлювали, що таємність не має місця в русі, де не можна чинити неправильно, де немає можливостей для лицемірства чи хитрощів, та де сила є єдиною гарантією перемоги. Сам інтерес спільноти вимагав, щоб із метою викорінення хвороби чи слабкості спершу поставити їй правильний діагноз і належним чином висвітлити. Коли посадові особи побачили, що політика Indian Opinion полягає в цьому, газета стала для них щирим дзеркалом поточної історії індійської спільноти. Тож вони дійшли висновку, що силу спільноти не може бути зламано жодними засобами, поки певні лідери перебувають на свободі. Внаслідок цього, декому з чільних людей прислали сповіщення про необхідність з’явитися перед суддею у різдвяний тиждень 1907 року. Треба визнати, що це був акт увічливості з боку посадових осіб, яких це стосувалося. Вони могли б заарештувати лідерів, скориставшись ордером, якби вирішили так зробити. Натомість вони прислали сповіщення, й це, окрім доказу ввічливості, свідчило також про їхню впевненість у тому, що лідери охоче та з готовністю підуть на арешт. Тож ті, кого повідомили таким чином, постали перед судом у вказаний їм день, у суботу, 28 грудня 1907 року, з метою надати обґрунтування, чому після того, як вони не подали заяви про реєстрацію відповідно до закону, їм не треба наказати виїхати з Трансваалю за визначений їм період часу.

Одним із них був містер Кін, лідер китайських мешканців Йоганнесбурга, яких налічувалося від трьохсот до чотирьохсот та які були або торговцями, або фермерами. Індія відома своїм сільським господарством, але, на мою думку, ми в Індії не настільки просунулися в сільському господарстві, як китайці. Сучасний прогрес у сільському господарстві в Америці та в інших країнах неможливо й описати, проте я вважаю, що воно досі перебуває в експериментальній стадії. З іншого боку, Китай, як і Індія – стара країна, й тому порівняння Індії з Китаєм буде доволі повчальним. Я спостерігав за методами ведення сільського господарства китайців у Йоганнесбургу, а також розмовляв із ними на цю тему, і внаслідок цього у мене склалося враження, що китайці розумніші та старанніші, ніж ми. Ми часто дозволяємо, щоб земля лежала паром, вважаючи, що користі з неї нема жодної, тоді як китайці вирощували б на ній добрий врожай завдяки своєму доскональному знанню різних ґрунтів.

Чорний Акт стосувався китайців так само, як і індійців, до яких вони з цієї причини приєднались у сатьяграсі. Та все ж, від початку й до кінця, діяльності двох спільнот не дозволяли змішуватися. Кожна працювала через власну незалежну організацію. Така домовленість давала той позитивний результат, що поки обидві спільноти не складали зброю, кожна була б джерелом сили для іншої. Але якби одна з двох поступилася, то це залишило б бойовий дух іншої цілим, або принаймні інша могла б уникнути небезпеки повного провалу. Багато з китайців зрештою відпали, оскільки їхній лідер обманув їх. Він не підкорився насправді нестерпному закону, але одного ранку хтось прийшов до мене і сказав, що китайський лідер утік, не передавши іншим людей записи та кошти Китайської асоціації, якими володів. Послідовникам завжди важко витримати конфлікт за відсутності їхнього лідера, й шок іще більший, коли лідер зганьбив себе. Проте коли арешти починалися, китайці перебували в піднесеному настрої. Практично ніхто з них не виробив дозволу, й тому їхнього лідера містера Кіна повідомили про необхідність з’явитися разом із індійцями. Принаймні впродовж якогось часу містер Кін робив багато корисного.

Я хотів би представити читачу одного з кількох чільних індійців, які були серед першої партії ув’язнених – це шрі Тхамбі Наіду. Тхамбі Наіду був тамільцем, народженим на Маврикії, куди його батьки мігрували зі штату Мадрас. Він був звичайним торговцем. Він не отримав практично жодної шкільної освіти. Але його вчителем був великий досвід. Він дуже добре розмовляв і писав англійською, хоча можливо, його граматика була небездоганна. Так само він вивчив тамільську мову. Він досить добре розумів і розмовляв гіндустані, а також трохи володів мовою телугу, хоча й не знав алфавітів цих мов. Крім того, він дуже добре знав креольський діалект, яким розмовляють на Маврикії, котрий є свого роду спотвореною французькою мовою, і звичайно, він знав мову негрів. Практичне володіння стількома мовами було серед індійців Південної Африки не рідкісним досягненням – сотні з них могли заявити про загальне знайомство з усіма цими мовами. Ці люди ставали такими добрими лінгвістами майже без жодних зусиль. І причиною є те, що їхні мізки не втомлені освітою, отриманою іноземною мовою, їхня пам’ять – гостра, й вони вивчають усі ці різні мови, просто спілкуючись із людьми, які ними розмовляють, та через спостереження. Це не становить значного навантаження для їхніх мізків, а навпаки, легкі розумові вправи призводять до природного розвитку їхнього інтелекту. Отакі були справи з Тхамбі Наіду. Він мав дуже меткий розум і міг дуже швидко схоплювати нові речі. Його кмітливість, завжди напоготові, просто вражала. Він ніколи не бував в Індії. Проте його любов до батьківщини була безмежна. Патріотизм був у нього в крові. Його твердість була написана на його обличчі. Він мав дуже міцну статуру та був невтомний. Він однаково сяяв незалежно від того, чи треба було очолити збори та провести їх, чи йому треба було робити роботу носія. Він не соромився нести вантаж людними вулицями. День чи ніч – не мало для нього значення, коли він брався за роботу. І як ніхто інший він був готовий віддати у жертву все заради спільноти. Якби Тхамбі Наіду не приймав скороспішних рішень і був вільним від гніву, цей сміливий чоловік легко зміг би стати лідером спільноти Трансваалю за відсутності Качхалії. Його дратівливість іще не принесла зла, поки тривала боротьба у Трансваалі, а його безцінні якості сяяли, наче діаманти. Але пізніше я чув, що його гнів і скороспішність виявилися його найгіршими ворогами та затьмарили його добрі якості. Як би там не було, ім’я Тхамбі Наіду повинне назавжди залишитися одним із першорядних в історії сатьяграхи в Південній Африці.

Суддя розглянув кожну справу окремо й наказав усім звинуваченим виїхати з Трансваалю впродовж сорока восьми годин у деяких випадках і від семи до чотирнадцяти днів у інших.

Кінцевий термін закінчувався 10 січня 1908 року – і в цей самий день нас було викликано до суду вислухати вирок.

Ніхто з нас не мав виступати на свій захист. Усі мали визнати себе винними в непокорі наказу виїхати з Трансваалю за вказаний період, винесеному суддею у зв’язку з тим, що вони не змогли довести, що були законними пред’явниками посвідок про реєстрацію.

Я попросив дозволу зробити коротку заяву, й коли моє прохання задовольнили, я сказав, що вважаю, що потрібно зробити різницю між моїм випадком і тими, чиї справи розглядатимуть далі. Я щойно отримав повідомлення з Преторії, що моїх співвітчизників там засудили до трьох місяців ув’язнення з тяжкою працею та оштрафували на великі суми, замість сплати яких вони повинні були отримати період у додаткові три місяці тяжкої праці. Якщо ці люди вчинили порушення, то я вчинив більше порушення й тому просив суддю накласти на мене найтяжче покарання. Втім, суддя не погодився на моє прохання та засудив мене до двох місяців простого ув’язнення [без штрафу та необхідності виконувати роботи]. Мені було трохи незручно через те, що я постав як обвинувачений перед тим самим судом, у якому часто виступав як адвокат. Але я добре пам’ятаю, що я вважав першу роль значно більш почесною за другу та не відчував жодних вагань, заходячи до загорожі для в’язнів.

В суді навпроти мене були сотні індійців, а також колеги по професії. Після того, як було винесено вирок, мене одразу вивели під вартою, і я залишився зовсім сам. Поліцейський попросив мене сісти на лаву для в’язнів, замкнув за мною двері та пішов. Я був дещо збуджений і глибоко замислився. Дім, суди, де я практикував, громадські зустрічі – все це відійшло, як сон, і тепер я був в’язнем. Що станеться за два місяці? Чи доведеться мені відбути повний термін? Якщо люди у великій кількості підуть до в’язниці, як вони обіцяли, то відбування повного терміну буде поза питанням. Але якщо вони не заповнять тюрем, то два місяці будуть нудними, як ціле століття. Ці думки промайнули в моїй голові за менш ніж одну соту часу, необхідного, щоб їх надиктувати. Й вони сповнили мене сорому. Наскільки я був поверховим! Я, який просив людей вважати в’язниці готелями Його Величності, страждання внаслідок непокори Чорному Акту – найвищим блаженством, а жертву всього та самого життя в опорі – найбільшою радістю! Куди зникло все це знання сьогодні? Цей, другий напрям думок підбадьорливо тонізував мене, і я почав сміятися з власної дурості. Я почав думати про те, який вид ув’язнення присудять іншим та чи утримуватимуть їх у тюрмі разом зі мною. Але мене відволік поліцейський, які відчинив ворота й попросив мене йти слідом за ним, що я й зробив. Тоді він змусив мене йти поперед нього, сам ідучи слідом, привів мене до закритого візка для в’язнів і попросив зайняти в ньому місце. Мене відвезли до йоганнесбурзької тюрми.

У тюрмі мене попросили зняти мій власний одяг. Я знав, що засуджених у тюрмі роздягають догола. Ми всі раніше вирішили, будучи сатьяграхі, добровільно коритися всім тюремним правилам настільки, наскільки вони не будуть несумісними з нашою самоповагою чи з нашими релігійними переконаннями. Одяг, який мені видали, був дуже брудним. Мені аж ніяк не хотілося його вдягати. Не без болю я змирився з ним, подумавши, що я повинен стерпіти трохи бруду. Після того, як службовці записали моє ім’я й адресу, мене відвели до великої камери, й невдовзі до мене приєдналися мої співвітчизники, які прийшли сміючись і розповіли мені, як вони отримали той самий вирок, що й я, та що сталося після того, як мене вивели. З їхньої розповіді я зрозумів, що після завершення моєї справи індійці, дехто з яких був збудженим, виступили ходою з чорними прапорами в руках. Поліція розігнала процесію та побила декого з її учасників. Всі ми були щасливі від думки, що нас утримують в одній в’язниці та в одній камері.

Двері камери замикали о шостій годині. Двері були не з ґрат, а суцільні, а високо у стіні був маленький отвір для вентиляції, так що ми почувалися наче замкненими в сейфі.

Не дивно, що в’язнична адміністрація не виявила до нас настільки ж доброго ставлення, яким вона наділяла Рама Сундару. Оскільки Рама Сундара був першим в’язнем-сатьяграхі, адміністрація не мала уявлення, як слід до нього ставитися. Наша ж група була доволі великою, й замислювалися подальші арешти. Тому нас утримували в негритянському крилі. У Південній Африці визнають лише два класи засуджених, а саме білі та чорні, тобто негри – й індійців віднесли до негрів.

Наступного ранку ми виявили, що в’язні, не зобов’язані до тяжкої праці, мали право носити власний одяг, а якщо вони не здійснювали цього права, то їм видавали спеціальний тюремний одяг, призначений для цього класу в’язнів. Ми вирішили, що неправильно вдягати наш власний одяг та що слід узяти тюремну форму, й повідомили про це адміністрацію. Тож нам видали одяг, призначений для засуджених негрів, не покараних тяжкою працею. Але негритянських в’язнів, присуджених до простого ув’язнення, ніколи не буває багато, й тому одягу для простих ув’язнених стало бракувати, як тільки почали прибувати інші індійці, засуджені до простого ув’язнення. Оскільки індійці не бажали наполягати на церемонії в цьому питанні, вони з готовністю прийняли одяг, призначений для в’язнів, засуджених до тяжкої праці. Дехто з тих, що прибули пізніше, надали перевагу носінню власного одягу, щоб не вдягати форму засуджених до тяжкої праці. Я вважав, що так чинити не слід, але не став наполягати на тому, щоб вони дотримувалися в цій справі правильної процедури.

Від другого чи третього дня в’язні-сатьяграхі почали прибувати у великій кількості. Всі вони викликали на себе арешт і більшість із них були вуличними торговцями. У Південній Африці кожен вуличний торговець, чорний чи білий, повинен виробити ліцензію, завжди носити її з собою та показувати її поліції, коли його про це попросять. Майже щодня якийсь поліцейський вимагав показати ліцензії й заарештовував тих, у кого їх не було. Спільнота постановила заповнити тюрму після наших арештів. У цьому, на чолі стали вуличні торговці. Їм було легко досягти арешту. Їм треба було тільки відмовитися показувати свої ліцензії, й цього було досить, щоб гарантувати їм арешт. Таким чином кількість в’язнів-сатьяграхі зросла до понад сотні за один тиждень. Й оскільки декілька людей з певністю прибували щодня, ми отримували щоденні новини без газети. Коли сатьяграхі почали заарештовувати у великих кількостях, їх стали засуджувати до ув’язнення з тяжкою працею – або тому, що судді втрачали терпець, або ж тому, як ми думали, що вони отримали такі інструкції від уряду. Я й до сьогодні думаю, що ми мали рацію у своїх припущеннях, оскільки, за винятком перших кількох випадків, у яких було присуджено просте ув’язнення, після того жодного разу впродовж тривалого періоду боротьби не було винесено вирок про просте ув’язнення – навіть жінок карали важкою працею. Якщо всі судді не отримали ті самі накази чи інструкції та якщо вони все ж лише за збігом засуджували всіх чоловіків і жінок в усіх випадках до тяжкої праці, то це слід вважати майже дивом.

У йоганнесбурзькій тюрмі ув’язнені, не засуджені до тяжкої праці, отримували вранці маїсову кашу. Вона не містила солі, а кожному в’язню видавали трохи солі окремо. Опівдні в’язням давали по сто грамів рису, сто грамів хліба, тридцять грамів топленого масла і трохи солі, а ввечері – маїсову кашу і трохи овочів, переважно картоплі – її давали по дві штуки, якщо вона була маленька, й тільки одну, якщо велика. Нікого з нас не задовольняла ця дієта. Рис був переварений. Ми попросили у медичного співробітника в’язниці приправи та сказали йому, що в Індії в тюрмах приправи були дозволені.

- Тут вам не Індія, – жорстко відповів він, – В тюремній дієті немає питання про смак, і тому приправи дозволити не можна.

Ми просили, щоб нам виміряли пульс, на тій підставі, що встановленій дієті бракувало м’язотворчих властивостей.

- В’язні не повинні дозволяти собі суперечки на медичних підставах, – відповів лікар. – Ви отримуєте м’язотворчу їжу, оскільки двічі на тиждень замість маїсу вам дають варені боби.

Аргументи лікаря були б слушними, якби шлунок людини був здатний отримувати різні елементи з різної їжі, вжитої в різний час упродовж тижня чи двох. Власне кажучи, він не збирався турбуватися про наші зручності. Старший наглядач дозволив нам самим готувати собі їжу. Ми обрали Тхамбі Наіду своїм шеф-кухарем – і як такий, він був змушений провести багато битв від нашого імені. Якщо овочі при розподілі недоважували, він наполягав на отриманні повної ваги. В овочеві дні, двічі на тиждень, він куховарив двічі на день, а в решту днів – тільки один раз, оскільки нам дозволяли готувати для себе інші речі лише в прийом їжі, що відбувався опівдні. Ми перебували у дещо кращому становищі після того, як самі почали готувати собі їжу.

Але незалежно від того, чи виходило у нас отримувати ці зручності, кожен з нас був твердим у своїй рішучості відбути свій термін у в’язниці в повному щасті та мирі. Кількість в’язнів-сатьяграхі поступово зросла до понад 150. Оскільки всі ми були засуджені до простого ув’язнення, нам не доводилося працювати, окрім як утримувати в чистоті камери тощо. Ми попросили у старшого наглядача роботу, а він відповів:

- На жаль, я не можу дати вам роботу, адже якби я це зробив, то вчинив би правопорушення. Але ви можете присвячувати скільки завгодно часу наведенню чистоти.

Ми попросили про якісь вправи на кшталт муштри, оскільки ми бачили, що навіть ув’язнених негрів із тяжкою працею на додачу до їхньої звичайної праці ще й муштрували. Старший наглядач відповів:

- Якщо ваш наглядач має час і проведе для вас муштру, я не заперечуватиму; але я й не вимагатиму, щоб він це робив, оскільки він і так має багато роботи, а ваше прибуття у несподівано великій кількості зробило його роботу ще важчою.

Наглядач був доброю людиною, й цього умовного дозволу було йому цілком достатньо. Він почав щоранку з великим інтересом муштрувати нас. Цю муштру треба було виконувати в маленькому дворику перед нашими камерами, й тому вона мала природу каруселі. Коли наглядач завершував муштру і йшов, її продовжував наш співвітчизник-пуштун на ім’я Ноабхан, який викликав у нас сміх своєю чудернацькою вимовою англійських команд. Stand at ease – “вільно” – він вимовляв як sundlies. Ми довго не могли зрозуміти, що за слово з гіндустані це було, але потім до нас дійшло, що то була не гіндустані, а просто ноабханська англійська.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: XX. A Series of Arrests

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.