XXII

Протистояння та напад

Я приїхав до Йоганнесбурга близько дев’ятої вечора і пішов прямо до голови, шета Юсуфа Міана. Він знав, що мене возили до Преторії, й тому певною мірою очікував мене. Все ж, для нього й інших виявилося приємною несподіванкою, що я прийшов без наглядача. Я запропонував одразу скликати зустріч, зібравши якомога більше людей за дуже короткий час. Голова й інші друзі зі мною погодилися. Оскільки більшість індійців жили в тому самому кварталі, було неважко розіслати повідомлення про запропоновані збори. Будинок голови був біля мечеті, а збори зазвичай проводилися на території мечеті. Таким чином, для організації зборів треба було зробити небагато. Досить було одного джерела світла на платформі. Збори було проведено того ж вечора близько одинадцятої чи дванадцятої. Прийшла майже тисяча людей, незважаючи на терміновість і пізню годину.

Перед проведенням зборів я пояснив умови угоди присутнім лідерам. Кілька з них виступили проти цієї угоди. Але всі вони зрозуміли становище, вислухавши мене. Втім, кожного з них непокоїв один сумнів: “А що як генерал Смутс порушить дану нам обіцянку? Можливо, Чорний Акт не застосовуватимуть, але він завжди висітиме над нашою головою, як Дамоклів меч. Якщо тим часом ми зареєструємося добровільно, то свідомо зіграємо таким чином на руку супротивнику й віддамо йому в руки найпотужнішу зброю, яку маємо для опору Акту. Правильною послідовністю угоди мало б бути, щоб спершу скасували Акт, а вже потім закликали нас реєструватися добровільно”.

Мені цей аргумент сподобався. Я пишався гострим здоровим глуздом і високою мужністю тих, хто його висунув, і бачив: ось із чого були зроблені сатьяграхі. У відповідь на цей аргумент я зауважив:

- Це чудовий аргумент, що заслуговує на серйозний розгляд. Не було б нічого кращого, ніж якби ми добровільно зареєструвалися лише після скасування Акту. Проте тоді це б не мало природи компромісу. Компроміс означає, що обидві сторони роблять значні поступки за всіма пунктами, окрім тих, де це справа принципу. Наш принцип полягає в тому, що ми не скоримося Чорному Акту, а тому не робитимемо відповідно на нього навіть тих речей, проти яких в іншому разі не мали б заперечень; і цього принципу ми повинні дотримуватися будь-якою ціною. Принцип уряду полягає в тому, що для запобігання незаконному в’їзду індійців у Трансвааль він повинен змусити багатьох індійців виробити дозволи з ідентифікаційними ознаками, без права передачі іншій особі, й таким чином заспокоїти підозри європейців і заглушити всі їхні страхи; й уряд, зі свого боку, нізащо не може від цього відмовитися. Ми своєю дотеперішньою поведінкою визнали цей принцип уряду, й тому, якщо ми хочемо чинити йому опір, то не можемо цього зробити, поки не знайдемо нових підстав для такого рішення. Наша боротьба була срямована не на скасування цього принципу, а на усунення ганебного клейма, яким намагався заклеймити спільноту Чорний Акт. Тому, якщо тепер ми використаємо цю нову й потужну силу, що виникла у спільноті, для здобуття нової переваги, то це не личитиме нам, які заявляють, що є сатьяграхі [тобто боряться з точки зору істини]. А отже, ми не можемо справедливо заперечувати на дану угоду. Що ж до аргументу, що ми не повинні складати зброю до того, як буде скасовано Акт – на нього легко відповісти. Сатьяграхі прощається зі страхом. Тому він ніколи не боїться довіряти опоненту. Навіть якщо опонент обмане його двадцять разів, сатьяграхі готовий довіритись йому на двадцять перший, оскільки глибока віра в людську природу є самою суттю його кредо. Знову ж, казати, що довіряючи уряду, ми граємо йому на руку – значить виявляти незнання принципів сатьяграхи. Припустимо, що ми зареєструємося добровільно, проте уряд порушить своє слово й не виконає обіцянку про скасування Акту. Хіба тоді ми не зможемо вдатися до сатьяграхи? Якщо в належний час ми відмовимося показувати свідоцтва про реєстрацію, які виробимо – то наша реєстрація нічого не вартуватиме, й уряд не зможе відрізнити нас від індійців, які могли в’їхати у Трансвааль потай. Тому, незалежно від того, існує якийсь закон чи ні, уряд не може здійснювати над нами контроль без нашої співпраці. Існування закону значить, що якщо ми відмовляємося приймати обмеження, яке прагне накласти за його допомогою уряд, то ми підлягаємо покаранню, й зазвичай стається так, що страх покарання змушує людей підкорятись обмеженню. Проте сатьяграхі відрізняється від більшості людей тим, що якщо він підкоряється обмеженню, то підкоряється йому добровільно – не тому, що боїться покарання, а тому, що в вважає його дотримання необхідним для загального блага. І саме така наша позиція стосовно реєстрації, на яку не може вплинути жодне порушення обіцянки, хоч би наскільки кричуще, з боку уряду. Ми є творцями своєї позиції, й тільки ми можемо її змінити. Ми безстрашні й вільні, поки в наших руках є зброя сатьяграхи. І якщо хтось думає, що після цього спільнота може бути не настільки сильною, як сьогодні, то я маю сказати, що він – не сатьяграхі й зовсім не розуміє сатьяграху. Це значило б, що нинішня сила спільноти – не справжня сила, а має природу тимчасового кипіння чи сп’яніння, а якщо це так, то ми не заслуговуємо на перемогу, а плоди перемоги вислизнуть з наших рук, навіть якщо ми переможемо. Припустимо, що уряд спершу скасує Акт, а потім ми зареєструємося добровільно. А тепер припустимо, що після того уряд введе в дію той самий ганебний закон і змусить індійців реєструватися. Що може не дати уряду зробити саме так? І якщо ми сумніваємось у своїй силі сьогодні, то тоді ми також будемо в настільки ж поганому становищі. Тому з якої б точки зору ми не розглядали угоду, можна сказати, що спільнота від цього компромісу не тільки не програє, але й виграє. І я також вважаю, що коли наші опоненти визнають нашу скромність і почуття справедливості, вони припинять або принаймні послаблять своє протистояння.

Таким чином я зміг цілком задовольнити одного чи двох людей у маленькій компанії, які висловили незгоду – проте я навіть не уявляв, яка буря розіграється на опівнічних зборах. Я пояснив усі умови угоди зборам і сказав:

- Ця угода значно збільшує відповідальність спільноти. Ми повинні добровільно зареєструватися, щоб показати, що ми не збираємося привозити у Трансвааль хоч би одного індійця потай або за допомогою шахрайства. Якщо хтось із нас не зареєструється, його зараз не покарають – але це може означати лише те, що спільнота не приймає угоду. Тому справді необхідно, щоб ви підняли руки на знак своєї згоди на цей договір – але цього недостатньо. Як тільки буде завершено організацію нової реєстрації, кожен із нас, хто підняв руку, повинен одразу виробити свідоцтво про реєстрацію, і так само, як багато хто з вас перед тим виступив добровольцем, щоб пояснити нашим співвітчизникам, чому їм не слід реєструватися – тепер вам слід вийти й пояснити членам спільноти, чому їм слід реєструватися. Й тільки коли ми належним чином виконаємо свою частину угоди, ми пожнемо справжні плоди своєї перемоги.

Як тільки я закінчив свою промову, один приятель-пуштун засипав мене градом запитань:

- Нам доведеться відповідно до угоди здавати відбитки пальців?

- Так і ні. Особисто я вважаю, що ми всі повинні здавати відбитки пальців без жодних вагань. Але ті, хто має будь-які релігійно-етичні заперечення чи вважає, що це принижує їхню самоповагу, не буде зобов’язаний здавати відбитки.

- Ви сам це зробите?

- Я вирішив здати десять відбитків. Я не можу сам їх не здавати, водночас радячи зробити це іншим.

- Ви багато писали про ці десять відбитків пальців. Це ж Ви сказали нам, що їх вимагають лише у злочинців. Це ж Ви казали, що відбитки є центральним пунктом боротьби. Як усе це узгоджується з Вашою сьогоднішньою позицією?

- Я й тепер цілком дотримуюся того, що писав раніше про відбитки пальців. Я й тепер кажу, що в Індії відбитки вимагають від злочинних племен. Я кажав раніше й кажу тепер, що було б гріхом надавати відповідно до Чорного Акту навіть наші підписи, не кажучи вже про відбитки пальців. Ця правда, що я робив – і, вважаю, розумно – великий наголос на цій вимозі про відбитки пальців. Було легше пробудити у спільноті відчуття серйозності становища, посилаючись на таку нову й разючу річ в Акті, як відбитки пальців, ніж на маленькі пункти, яким ми вже раніше корилися. І я з досвіду побачив, що спільнота відразу зрозуміла ситуацію. Проте тепер обставини змінилися. Я кажу з усією силою, яку маю, що те, що вчора було б злочином проти народу, за сьогоднішніх змінених обставин є ознакою людини добрих манер. Якщо ви силою вимагаєте від мене привітати вас, і я вам підкорюся – я буду принижений в очах громадськості, у ваших очах і у своїх власних. Але якщо я з власної волі вітаю вас як брата чи товариша – це виявляє мою скромність і добрі манери, і буде зараховане мені як праведність перед Великим Білим Престолом. Ось як я раджу спільноті здати відбитки пальців.

- Ми чули, що Ви зрадили спільноту та продалися генералові Смутсу за 15 тисяч фунтів. Я нізащо не здам відбитки й не дозволю це робити іншим. Я присягаю і беру в свідки Аллаха, що я уб’ю людину, яка першою подасть на реєстрацію.

- Я розумію почуття друзів-пуштунів; я впевнений, що більш ніхто не вірить, що я здатен продатись і зрадити спільноту. Я вже сказав, що відбитки не вимагатимуть у тих, хто присягав їх не здавати. Я надам усю можливу допомогу будь-якому пуштуну чи іншій людині, яка хоче зареєструватися, не здаючи відбитків пальців, і я запевняю таких людей, що вони без проблем отримають свідоцтво без наруги над своєю совістю. Втім, я мушу визнати, що мені не подобається загроза вбивства, висловлена цим другом. Я також вважаю, що не можна присягати вбити іншу людину іменем Всевишнього. Тому я сприймаю це так, що цей друг прийняв присягу лише в миттєвому спалаху пристрасті. Як би там не було, здійснить він цю погрозу чи ні, мій явний обов’язок як головного відповідального за цю угоду та як слуги спільноти – першим здати відбитки пальців, і я молюся Богові, щоб Він милостиво дозволив мені це зробити. Усім живим наприкінці судилося померти. Смерть від руки брата, а не від хвороби чи в інший подібний спосіб, не може викликати у мене жалю. Навіть у такому разі я вільний від злості чи ненависті до нападника, я знаю, що це мені буде зараховано в потойбіччі, й навіть нападник пізніше зрозуміє мою повну невинність.

Можливо, треба пояснити, чому ці запитання ставили. Хоча ми не плекали жодної ненависті до тих, хто підкорився Чорному Акту, їхній учинок публічно, зокрема в Indian Opinion, було однозначно й різко засуджено. Тому їхнє життя аж ніяк не було приємним. Вони не уявляли, що більшість спільноти повстане й виявить таку силу, що змусить уряд до компромісу. Але коли понад 150 сатьяграхі вже перебувалу у тюрмі й почалися розмови про угоду, “штрейкбрехерам” було дуже важко це знести, й серед них були такі, які навіть хотіли, щоб угоди не було, та які спробували б їй нашкодити, якби вона вступила в силу.

У Трансваалі жило зовсім мало пуштунів – їх загальна кількість навряд чи була понад п’ятдесят осіб. Деякі з них прибули солдатами під час англо-бурської війни, й вони оселились у країні, як і багато інших індійських, а також європейських солдатів. Декотрі з них навіть були моїми клієнтами, і я також був знайомий із ними з інших причин. Пуштуни – простодушний і довірливий народ. Сміливість для них – щось само собою зрозуміле. Вбити чи бути вбитим для них – звичайна річ, і якщо вони на когось розгніваються, то поб’ють його й часом навіть уб’ють. І в цьому вони не поважають людей. Вони поводитимуться абсолютно так само навіть із кровним братом. Хоча їх було у Трансваалі так мало, щоразу, коли вони сварилися між собою, відбувалася бійка – і я в таких випадках часто мусив відігравати роль миротворця. Гнів пуштуна стає особливо неконтрольваним, коли він мусить мати справу з людиною, яку вважає зрадником. Прагнучи правосуддя, він здійснює його тільки за допомогою особистого насильства. Ці пуштуни повною мірою брали участь у сатьяграсі: жоден із них не підкорився Чорному Акту. Обманути їх було дуже легко. Було цілком можливо створити в їхніх думках нерозуміння щодо відбитків пальців і таким чином розпалити їх. Висловити цю просту думку, а саме: чому я прошу їх здати відбитки пальців, якщо я не корумпований? – було досить, щоб залити отруту до вух пуштунів.

Крім того, у Трансваалі була інша група, що складалась із тих індійців, які в’їхали до Трансваалю потай без дозволу чи були зацікавлені у перевезенні сюди інших таємно чи без дозволу, або з фальшивим дозволом. Ця група також знала, що угода нашкодить їхнім інтересам. Поки тривала боротьба, нікому не треба було виробляти дозволи, а отже, ця група могла продовжувати свою справу без страху й легко уникнути ув’язнення впродовж боротьби. Чим більше затягнеться боротьба, тим краще для них. Тож ця кліка також могла підбурювати пуштунів. Читач невдовзі побачить, як пуштунів зненацька ось так розпалили.

Втім, запитання пуштунів не справили жодного враження на учасників зборів. Я попросив збори проголосувати щодо угоди. Голова та інші лідери були твердими. Після цієї перепалки з пуштуном, голова зборів виголосив промову, пояснивши суть угоди та затримавшись на необхідності її підтримки, а потім перейшов до волевиявлення учасників зборів, які одностайно схвалили угоду, за винятком кількох присутніх пуштунів.

Я прийшов додому о другій чи третій ночі. Сон був поза питанням, оскільки мені треба було рано вставати та йти до в’язниці, щоб добитися звільнення інших. Я прийшов до тюрми о сьомій ранку. Старший наглядач отримав необхідні накази по телефону й чекав на мене. Всіх сатьяграхі було звільнено впродовж однієї години. Голова та інші індійці були тут, щоб їх привітати – і з тюрми всі ми пішли на місце зборів, де було проведено ще одну зустріч. Цей і кілька наступних днів ми провели, святкуючи та роз’яснюючи спільноті угоду. З ходом часу, якщо, з одного боку, ставало ясніше, що випливало з угоди – то з іншого, непорозуміння також почали посилюватися. Ми вже обговорили основні причини непорозумінь. Крім того, лист, який ми написали генералові Смутсу, можна було неправильно витлумачити. Труднощі, з якими я зіткнувся, відповідаючи на різні заперечення, що висувалися таким чином, буле нескінченно більші за ті, яких я зазнав власне впродовж боротьби. У дні боротьби єдині труднощі, які ми відчували, поставали у наших стосунках із суперником, і їх завжди було легко подолати, адже тоді вся міжусобна ворожнеча чи внутрішні розбіжності повністю призупиняються чи принаймні втрачають вагу перед лицем спільної небезпеки. Проте коли бій завершено, внутрішні заздрощі знову розгортаються повною мірою, і якщо розбіжності з ворогом було миролюбно розв’язано, то багато хто береться за легке та вдячне завдання вишукування дірок в угоді. А в демократичній угоді буде тільки природним, що треба надавати задовільні відповіді на великі й малі запитання кожного. Навіть у битві з супротивником людина не отримає тих цінних уроків, які доходять до її свідомості, коли доводиться отак мати справу з непорозуміннями та напруженням поміж друзів. При боротьбі з супротивником існує свого роду сп’яніння та піднесення. Проте непорозуміння й розбіжності між друзями – рідкісне явище, і через це воно тим болючіше. Але тільки в таких випадках характер людини постає перед справжнім випробуванням. Таким був мій досвід без жодних винятків, і я вважаю, що тільки проходячи через такі випробування я отримав найбільші здобутки в духовній царині. Багато людей, які не розуміли справжньої природи боротьби, поки вона тривала, до кінця зрозуміли її в ході та після досягнення угоди. Серйозне протистояння було обмежено пуштунами, й воно не вийшло за межі їхнього кола.

Невдовзі реєстраційне бюро у справах азіатів було готове видавати свідоцтва про реєстрацію за новою добровільною угодою. Форму свідоцтва було цілком змінено та встановлено після консультації з сатьяграхі.

Вранці 10 лютого 1908 року дехто з нас приготувався піти й виробити свідоцтва про реєстрацію. Спільноті було пояснено крайню необхідність пройти справи з реєстрацією якомога швидше, й було домовлено, що лідери першими вироблять свідоцтва першого дня з метою подолати сором’язливість, побачити, чи посадові особи, які цим займаються, виконують свої обов’язки з поштивістю, й загалом приглянути за всією організацією.

Коли я дістався до свого офісу, який водночас був офісом Асоціації сатьяграхи, я виявив, що біля будівлі стоять мір Алам і його товариші. Мір Алам був моїм давнім клієнтом, який колись радився зі мною в усіх своїх справах. Багато пуштунів у Трансваалі наймали робітників для виготовлення матрасів із соломи чи кокосового волокна, які вони продавали з непоганим зиском, і мір Алам робив те саме. Він мав добрих шість футів [183 см] зросту й був великої та могутньої статури. Сьогодні я вперше побачив міра Алама біля свого офісу, а не всередині нього, й хоча ми з ним зустрілися поглядом, він спершу не привітався зі мною. Я привітався з ним – і він привітався у відповідь. Як зазвичай, я запитав його: “Як справи?” – і здається, він сказав, що все гаразд. Але сьогодні на його обличчі не було звичайної усмішки. Я помітив злість в його очах і подумки зауважив цей факт. Я подумав, що щось станеться. Я ввійшов до офісу. Прибули голова містер Юсуф Міан та інші друзі, й ми вирушили до офісу у справах азіатів. Мір Алам і його товариші пішли слідом.

Реєстраційний офіс був на площі фон Брандіса, менш ніж за милю від мого офіса. На шляху до нього ми повинні були пройти через жваві вулиці. Коли ми йшли вздовж вулиці фон Брандіса, біля будівлі фірми Arnot and Gibson, не більш ніж за три хвилини пішки від реєстраційного офіса, мір Алам заговорив зі мною й запитав:

- Куди ви йдете?

- Я збираюся виробити свідоцтво про реєстрацію, здавши десять відбитків пальців, – відповів я. – Якщо Ви підете зі мною, я спершу отримаю свідоцтво для Вас, із відбитками тільки двох великих пальців, а потім візьму собі, здавши всі відбитки.

Щойно я закінчив останнє речення, як ззаду на мою голову опустився важкий удар палицею. Я одразу знепритомнів зі словами Хе Рама (О Боже!) на губах, розтягнуся на землі й знав, що відбувалося далі. Проте мір Алам і його товариші продовжили бити мене руками й ногами – частину ударів загородили Юсуф Міан і Тхамбі Наіду, внаслідок чого вони, своєю чергою, також зазнали нападу. Шум привернув увагу кількох європейських перехожих. Мір Алам і його товариші втекли, проте європейці впіймали їх. Тим часом прибула поліція й узяла їх під варту. Мене підняли та віднесли до приватного офісу містера Дж.С.Гібсона. Коли я прийшов до тями, то побачив, що наді мною схилився містер Доук.

- Як Ви почуваєтеся? – запитав він.

- Все добре, – відповів я, – тільки болять зуби та ребра. Де мір Алам?

- Його разом із рештою заарештували.

- Їх слід відпустити.

- Це дуже добре. Але Ви зараз в офісі чужої людини з сильно розсіченою губою та щокою. Поліція готова відвезти Вас до лікарні, але якщо Ви підете до мене, то місіс Доук і я подбаємо про Вашу зручність, як тільки зможемо.

- Так, будь ласка, відвезіть мене до себе. Подякуйте поліції за їхню пропозицію, проте скажіть їм, що я хочу поїхати з вами.

Тепер на місце подій також прибув містер Чемні, реєстратор азіатів. Мене в кареті відвезли до житла того доброго пастора на вулиці Сміта й викликали лікаря. Тим часом я сказав містеру Чемні:

- Я хотів прийти до вашого офісу, здати десять відбитків і виробити перше свідоцтво про реєстрацію, проте Бог волів інакше. Втім, тепер я мушу попросити вас принести документи й дозволити мені одразу зареєструватися. Я сподіваюся, ви не дозволите нікому іншому зареєструватися раніше за мене.

- Навіщо поспішати? – запитав містер Чемні. – Незабаром лікар буде тут. Будь ласка, відпочивайте, й усе буде гаразд. Я видам свідоцтва іншим, але залишу ваше ім’я на початку списку.

- Не так, – відповів я. – Я взяв на себе зобов’язання виробити перше свідоцтво, якщо я буду живий і якщо це прийнятно для Бога. Тому я наполягаю, щоб папери принесли сюди й зараз.

Після цього містер Чемні пішов принести документи.

Друге, що я мав зробити – це надіслати телеграму генеральному прокурору, що я не вважаю міра Алама й інших винними в нападі, здійсненому на мене, що я у жодному разі не бажаю їхнього переслідування, та що я сподіваюся, що їх буде звільнено заради мене. Але європейці Йоганнесбурга звернулися до генерального прокурора з жорстким листом, стверджуючи, що яких би поглядів на покарання злочинців не дотримувався Ганді, їх не можна проводити в життя у Південній Африці. Сам Ганді може й не робити жодних кроків, але напад було здійснено не у приватному місці, а на жвавій вулиці, й тому це злочин проти громадськості. Крім того, кілька європейців можуть виступити свідками, й нападників слід віддати під суд. Після цього генеральний прокурор знову заарештував міра Алама й одного з його товаришів, і їх засудили до трьох місяців тяжкої праці. Тільки мене не викликали як свідка.

Але давайте повернемося до палати. Доктор Твейтс прийшов, поки містера Чемні ще не було. Він оглянув мене й зашив рани на щоці й на верхній губі. Він виписав ліки, які слід було застосовувати для ребер, і приписав мені мовчати, поки шви не буде знято. Він обмежив мою дієту тільки рідинами. Він сказав, що ушкодження не серйозні, що я, напевно, зможу встати з ліжка та взятися за свої звичайні справи через тиждень, але що мені потрібно бути обережним і не перенапружуватися фізично ще два місяці. Сказавши це, він пішов.

Тож розмовляти мені заборонили, але я досі володів своїми руками. Я через голову асоціації звернувся з наступною короткою запискою до спільноти й послав її на публікацію:

“Зі мною все добре, я перебуваю в братніх і сестринських руках містера та місіс Доук. Я сподіваюся невдовзі взятися за свої обов’язки.

Ті, хто це вчинив, не знали, що робили. Вони вважали, що я роблю неправильно. Вони здійснили своє виправлення ситуації в єдиний спосіб, який знають. Тому я прошу, щоб проти них не здійснювали жодних кроків.

З огляду на те, що напад здійснив мусульманин чи мусульмани, можливо, індуси почуватимуться ображеними. Якщо це так, то вони будуть неправі перед світом і своїм Творцем. Хай краще кров, пролита сьогодні, нерозривно зв’яже дві спільноти – такою є моя сердечна молитва. Нехай Бог так і зробить.

Незважаючи на напад, мої поради залишаються тими самими. Абсолютній більшості азіатів слід здати відбитки пальців. Для тих, хто має справжні докори сумління, уряд має зробити винятки. Просити більшого означало б показати себе дітьми.

Правильно зрозумілий дух сатьяграхи повинен зробити так, що люди не боятимуться нікого й нічого, крім Бога. Тому жоден слабкодухий страх не повинен стримати абсолютну більшість тверезо мислячих індійців від здійснення їхнього обо’язку. Оскільки нам дали обіцянку скасувати Акт в обмін на добровільну реєстрацію, священний обов’язок кожного доброго індійця – максимально допомогти уряду та колонії”.

Містер Чемні повернувся з документами, і я здав відбитки пальців, але не без болю. Потім я побачив, що в очах містера Чемні стояли сльози. Мені часто доводилося гірко писати проти нього, але це показало мені, як серце людини пом’якшують події.

Четач легко може уявити, що все це забрало не більш ніж кілька хвилин. Містер Доук і його добра дружина дуже хотіли, щоб я повністю відпочивав і перебував у мирі, й тому їм було боляче бачити мою розумову діяльність після нападу. Вони боялися, що це може шкідливо позначитися на моєму здоров’ї. Тому вони знаками та іншим подібним чином усунули всіх людей від мого ліжка й попросили мене не писати й нічого не робити. Я письмово попросив, щоб перед тим і для того, щоб я спокійно лежав, їхня донька Олів, яка тоді була маленькою дівчинкою, заспівала для мене мій улюблений англійський хорал – Lead, kindly light. Містеру Доуку дуже це сподобалось, і він прийняв моє прохання з милою усмішкою. Він знаками покликав Олів і попросив її стати у дверях і тихо заспівати цей хорал. Уся ця сцена постає перед моїми очима, поки я це пишу, й мелодійний голос маленької Олів знову звучить у моїх вухах.

Я включив у цей розділ багато такого, що, я вважаю і читач також вважатиме, не стосується мого предмета. Та все ж я не можу завершити цей розділ, не додавши один спогад, надто священний, щоб його випустити. Як мені описати те, що зробила для мене родина Доук?

Містер Дуок був баптистським пастором, тоді у віці 46 років, і перед прибуттям у Південну Африку він був у Новій Зеландії. Приблизно за шість місяців до цього нападу від прийшов у мій офіс і передав свою візитку. Побачивши перед його іменем “преподобний”, я хибно уявив, що він прийшов, як це робили деякі інші священики, з метою навернути мене у християнство чи щоб порадити мені припинити боротьбу, чи може, щоб висловити зверхню симпатію до руху. Містер Доук зайшов, і не поговорили ми й кількох хвилин, як я зрозумів, наскільки сумно помилився у судженні про нього, й подумки попросив у нього вибачення. Він сказав:

- Будь ласка, вважайте мене своїм другом у цій боротьбі. Я вважаю за свій релігійний обов’язок надати вам усю допомогу, яку зможу. Якщо я чогось і навчився з життя Ісуса, то це того, що слід розділяти й полегшувати тягар тих, у кого він важкий.

Так ми познайомились, і з кожним днем наша приязнь і близькість збільшувалися. Ім’я містера Доука часто повторюватиметься в ході цієї книжки, але необхідно було сказати кілька слів, що представити його читачеві, перш ніж описати делікатну увагу, яку я отримав з рук Доуків.

День і ніч хтось із членів родини сидів біля мене. Будинок став свого роду каравансараєм на весь час, поки я там залишався. Сюди приходили юрмами, щоб дізнатися про моє здоров’я, а коли пізніше це дозволив лікар, то й побачитися зі мною: індійці всіх класів – від скромного вуличного торговця з кошиком у руці, в брудному одязі та вкритому пилом взутті, й до голови Трансваальської асоціації британських англійців. Містер Доук приймав усіх їх у своїй вітальні з однаковою поштивістю й увагою, і поки я жив у Доуків, увесь їхній час був зайнятий або доглядом за мною, або приймання сотень людей, які зазирали, щоб зі мною побачитися. Навіть уночі містер Доук двічі або тричі тихо зазирав до моєї кімнати. Живучи під його гостинним дахом, я ніколи й не відчував, що це не мій дім, або що мої найближчі та найдорожчі могли б доглянути за мною краще, ніж Доуки.

І не треба вважати, що містерові Доуку не доводилося потерпати за надання публічної підтримки індійцям у їхній боротьбі й за те, що він прихистив мене під своїм дахом. Містер Доук керував баптистською церквою і залежав у засобах до свого існування від європейських прихожан, не всі з-поміж яких дотримувалися ліберальних поглядів і серед яких неприязнь до індійців була, мабуть, настільки ж загальною, як і серед інших європейців. Але містер Доук залишався перед цим несхитним. Я обговорював із ним цю делікатну тему на самому початку нашого знайомства. Й він сказав:

- Мій любий друже, що Ви думаєте про релігію Ісуса? Я оголошую себе Його скромним послідовником – Його, який з готовністю піднявся на хрест за віру, яку мав, і любов якого охоплювала весь світ. Я повинен публічно взяти участь у вашій боротьбі, якщо я взагалі прагну представляти Христа європейцям, які, ви боїтеся, покинуть мене на покарання за це. І я не повинен скаржитися, якщо вони мене так покинуть. Мої засоби до існування справді йдуть від них, але ж ви, без сумніву, не вважаєте, що я пов’язав себе з ними заради засобів до існування, або що вони мене утримують. Мене утримує Бог; вони – лише інструменти Його всесильної волі. Однією з неписаних умов мого зв’язку з ними є те, що ніхто з них не може заважати моїй релігійній свободі. Тому, будь ласка, припиніть турбуватися щодо мене. Я займаю своє місце поряд із вами в цій боротьбі не для того, щоб зробити послугу індійцям, а тому, що це мій обов’язок. Але втім, я справді обговорив це питання зі своїм деканом. Я м’яко повідомив його, що якщо він не схвалить мої стосунки з індійцями, то може прийняти мою відставку й запросити іншого пастора. Але він не тільки попросив мене не турбуватися про це, але й навіть сказав кілька слів заохочення. Крім того, ви не повинні уявляти, що всі європейці однаково відчувають до вашого народу ненависть. Ви можете й не знати про мовчазне співчуття багатьох до ваших труднощів, і ви погодитися зі мною, що я про це, звісно, знаю з огляду на свою позицію.

Після цього чіткого пояснення, я більше ніколи не заговорював на цю тему. Й пізніше, коли містер Доук помер, здійснюючи своє святе покилкання в Родезії, поки боротьба у формі сатьяграхи ще тривала, баптисти скликали у своїй церкві збори, на які вони запросили покійного істера Качхалію й інших індійців, а також мене, на яких вони попросили мене виступити.

Приблизно через десять днів я одужав достатньо, щоб досить добре рухатись, і попрощався з цією благочестивою родиною. Розлука була дуже болісною як для мене, так і для Доуків.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: XXII. Opposition and Assault

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.