Нації і кров

За моїм досвідом, національне походження людини - маячня (особливо, коли людина про нього не знає), і навіть раса - річ другорядна. Головне - до якої культури людина належить і ким себе відчуває.

Але звісно, культура досить часто корелюється з расою. Тут, власне, усе просто: кожна расова група підсвідомо дискримінує «несвоїх»; відповідно, людині «ззовні» важко інтегруватися. Але якщо вона інтегрується, то за пару поколінь її нащадки настільки перемішуються з «панівною» групою, що вже аж ніяк від неї не відрізняються - навіть зовнішньо.

Щодо різних національностей білої раси - то тут взагалі цирк на дроті. Українець зовнішньо практично не відрізняється від росіянина, поляка чи румуна (чи німця, чи француза). Тому все питання - у культурі, мові, країні де виріс і вірі у те, хто твої предки.

Власне, віра у те, що твої предки «українці», «росіяни», «євреї», «поляки» і визначає 90% уяви про свою національну ідентичність. Одначе, ця віра - це лише _віра_ не обов'язково підтверджена фактами.

Відомо, що значна частина білоруських поляків - прямі нащадки полонізованих білоруських католиків. Значна частина «справжніх етнічних росіян» - нащадки русифікованих поляків, українців, білорусів, татар, якутів тощо. Про українців мовчу.

На приклад, моя покійна бабуся ідентифікувала себе, як полька (це вважалося у сім'ї аксіомою). Потім виявилося, що у роду були і українці і навіть, здається, росіяни.

Ну, про такі випадки, як Дюма чи Пушкін говорити не буду - вони занадто відомі.

Інша річ, що культуру неможливо змінити, як сорочки. За моїми, знов таки, спостереженнями це важко зробити у дорослому віці - а після 22х практично неможливо.

От діти - вони швидко сприймають різні культури. Але якщо їхні батьки живуть більш-менш автономним анклавом, який ще й дискримінують, то діти швидш за все залишаться у культурі батьків.

А інакше вони швидко інтегруються у домінуючу культуру навколишнього суспільства і стають її носіями.