Bad Santa. Чому я не тішуся новорічним поновленням права на протест в окремому кварталі Києва

Від дитинства свята – це можливість подарунків. От і у цей зимовий сезон хтось дочекався подарунків від Святого Миколая; чиїсь очікування пов’язані із Дідом Морозом чи там Санта-Клаусом; а хтось просто вірить у гарне ставлення близьких людей. Більшість подарунків тримають у таємниці: сюрприз, інтрига – частина свята, захоплива гра, хоча й не без ризику прихованих розчарувань.

Про це пише Максим Буткевич, ініціатива “Справедливість для Олаолу”

Я вже знаю, що саме отримаю 1 січня 2013 року. Від цього дня я, разом із однодумцями, колегами, товаришами й товаришками, знову зможу підійти до Генпрокуратури України і публічно висловити свою думку – без ризику негайно бути затриманим співробітниками охоронних органів.

Але є проблема: київські державні Діди Морози чомусь вважають, що це – новорічний подарунок, і ми, певно, мусимо їм дякувати. Я дотримуюся іншої думки, - а саме: нам не подарували цацку, натомість нахабно вкрали те, що маємо. Тож замість хороводів під ялиночкою, спільних із примороженими дарувальниками, мої плани передбачають зустріч з ними у суді.

Але все – за хронологією.

“Хочете – оскаржуйте потім”

27 грудня 2012 року на вулицях Луганська, Симферополя та Києва мали відбутися публічні заходи ініціативної групи “Справедливість для Олаолу”. Ми з колегами й колежанками знову привертали увагу до справи Олаолу Сунканмі Фемі – нігерійського студента Луганського Національного Університету ім. Т. Шевченка. Замість отримання 2012 року омріяного диплому бакалавра, - Фемі вже другий Новий Рік зустрічає за ґратами луганського СІЗО за звинуваченням у замаху на навмисне вбивство. Скандальні подробиці справи, зокрема - інформацію про порушення під час слідства, вкотре спробували донести до представників органів прокурорського нагляду. І заплановані акції відбулися у двох з трьох міст (зокрема, яскравою стала вулична вистава у Луганську) - однак не в українській столиці.

Олаолу Сунканмі Фемі

Київських учасників та учасниць акції зустріли під приміщенням Генеральної прокуратури міліціонери під проводом начальника міліції громадської безпеки Печерського РУ МВС полковника В.С. Соцького. Володимир Стахович повідомив пікетувальників, що акцію заборонено судом, і спроби її провести викличуть відповідну реакцію міліції. Оскільки під повідомленням про захід, поданим до київської держадміністрації, стояв мій підпис — то витяг із цього таємничого судового рішення державний виконавець зачитав саме мені. Оце і було найцікавішим.

Нічого дивного, що суд встиг у час, невідомий для організаторів протесту, ухвалити заборону... бо нашу акцію, призначену на 27 грудня 2012 р., заборонили на підставі рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2012 року! Саме тоді суддя Іван Миколайович Погрібніченко розглянув позов КМДА до кількох організацій та осіб, які заявили про намір організації протестів під будівлею ГПУ — і наклав заборону на вказані акції. А також на будь-які інші публічні заходи, які би проводилися поблизу Генпрокуратури “іншими суб’єктами, які реалізують право на мирні зібрання”, на період від 17 вересня до... 31 грудня 2012 року. Активістам, які стояли в оточенні співробітників міліції, повідомили, що ми все почули й зрозуміли правильно: наш конкретний захід жоден суд пізніше не забороняв, і акцію, повідомлену 26 грудня, заборонено ще 17 вересня. “Буде інша постанова — будете проводити”, - підсумував полковник Соцький. - “Хочете — оскаржуйте потім наші дії”. І хіба що після згадки, що, крім постанов, існує Конституція та закони, примирливо видав традиційно-сакраментальне: “Ми не ухвалюємо рішення, а лише виконуємо їх”.

Звичайно, ми оскаржуватимемо, - і на інший варіант розвитку подій не варто сподіватися. Якщо не вдасться відстояти одне з базових конституційних прав в українських інстанціях — робитимемо це у міжнародних. Тому, що це рішення є не просто правничим абсурдом: неоскаржене, воно закладає прецедент, нахабний навіть на тлі теперішнього наступу на свободу мирних зібрань в Україні. І ось чому.

“...а також перешкоджає виховному процесу...”

У своєму феєричному рішенні суддя Погрібніченко, який лише у січні 2012-го прийшов у суддівство з посади у київській прокуратурі, сумлінно послався на кілька засадничих текстів. Зокрема, процитовано ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка стверджує право кожної людини на свободу мирних зібрань. Не забутою лишилася і ст. 39 Конституції України, що вказує на жорсткі ліміти для обмеження цього права, а саме: “лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей”. У цій частині постанови ніщо не віщувало лиха. Щоправда, перебіг думки далі трохи губиться: суддя Погрібніченко посилається на низку інших документів, поміж якими — такий раритет, як Указ Президії Верховної Ради СРСР (ухвалений, коли шановному судді було 10 років).

Однак підстави для заборони публічних заходів, до яких включили й акцію “Справедливість для Олаолу Фемі”, вказані інші. Виявилося, що протягом трьох з половиною місяців (середина вересня — кінець грудня 2012 р.) будь-які громадські заходи поблизу Генпрокуратури можуть “створити реальну небезпеку заворушень, загрозу здоров'ю населенню [sic], правам та свободам інших людей”. Пошуки у тексті постанови чогось конкретнішого, ніж ці похмурі касандрівські віщування, надали деталей: “[...]вбачається, що проведення масових заходів та мітингів біля адмінбудівлі Генеральної прокуратури України порушує тишу та заважає мешканцям прилеглих вулиць, а також перешкоджає виховному процесу у спеціалізованій школі № 89”.

Не знаю, як саме проведення пікету в робочий день і час заважатиме мешканцям прилеглих вулиць цього затишного куточка Печерська, - але тепер розумію, що і цей дискомфорт, і (особливо) перешкоджання виховному процесу в школі або входять до кола питань національної безпеки, або становлять порушення громадського порядку. Бо інакше, за самим текстом судової постанови, такі причини для заборони виправдати неможливо. Втім, сам суддя Погрібніченко так не вважає. Для таких, як я, у постанові окремо зазначено: “[...]суд звертає увагу відповідачів та інших осіб, що зазначені обмеження в цілому не порушують права громадян на мирні зібрання, оскільки стосуються лише визначеної частини міста Києва та не перешкоджають проведенню таких мирних зібрань в інших місцях”.

Що читаю в цій постанові я - “інша особа”? Що це рішення є нахабним (бо порушуються ті самі положення Конвенції та Конституції, які цитувалися за кілька абзаців до того) і неприхованим порушенням моїх прав. Водночас — воно дуже зручне для прокуратури (протестувальники, вочевидь, заважають не лише виховному процесу спеціалізованої школи), а особливо зберігає час і сили суддів, яким не доведеться вовтузитися із кожним конкретним повідомленням про захід (якщо міська влада захоче цей захід заборонити). І застосувати подібні аргументи можна будь-де — не лише біля Генпрокуратури: адже у наш час можна підозрювати майже будь-які громадські заходи у створенні “ризику заворушень”, та й місцеві мешканці віддають перевагу тиші перед гамором в усіх районах Києва. Тож чому не ухвалити відповідні рішення щодо всіх відповідних урядових об’єктів Києва, залишивши кілька “інших місць” для мирних зібрань десь на околицях? Та й терміном можна не надто перейматися: якщо можна гамузом заборонити будь-які заходи на понад три місяці — то чому не на шість? Десять? Дванадцять?

Зустрінемося у суді

Якщо цю постанову суду тепер вдасться успішно оскаржити — то хіба у новому вже, 2013-му році. На той момент її новорічний дедлайн мине. Але справа — не така марна, як може видатися: у разі успіху бодай одним псевдоправничим вивертом для обмежень громадянських прав стане менше.

Бо інакше і надалі ніщо не гарантує нас від чергової феєричної постанови суду. А право вийти на вулицю і заявити про своє неприйняття кричущої несправедливості залишиться “подарунком”, який тріада судді, міліціонера і виконавця може надати чи забрати із власної милості.

Нехай оскарження до суду видається краплею в морі — але для досягнення масштабніших результатів зараз доводиться розраховувати хіба на тривалу низку покрокових зусиль. Зрештою, поки саме так розвивається та сама справа Олаолу Фемі. Спершу були заяви луганської облпрокуратури від квітня 2012 р., за якими "слідство проведене об’єктивно і всебічно”; потім - листопада 2012-го про “залучених зацікавлених осіб” (себто правозахисників), які “тиснуть на суд”. У грудні ж облпрокуратура переформулювала обвинувачувальний висновок, прибравши деякі (на жаль, меншість) з найбільш абсурдних звинувачень. Обстоювання прав, своїх та одне одного — це зараз марафон із довгим диханням, де кожен малий крок неможливий без попереднього. І саме тому я сподіваюся зустріти у суді тих, хто “подарував” мені на Новий Рік моє ж право на свободу мирних зібрань.

А у справжнього Санти, чи кого там, і без нас є, кому і що дарувати. З Новим, насиченим і непростим, роком!

Блог: Народні ТЕКСТИ расизм дискримінація правозахист суд абзац