Ганді. Сатьяграха. Розділ XXXI. Депортації
XXXI
Депортації
Злощасний Акт передбачав три види покарання, а саме штраф, ув’язнення та депортацію. Судам було надано право призначати водночас усі ці покарання, й усі судді отримали юрисдикцю на призначення максимальних санкцій. Спершу депортація означала, що "злочинця" вивозили на територію Наталю, Оранської Вільної Держави чи Португальської Східної Африки за кордони Трансваалю й залишали там. Наприклад, індійців, які в’їхали з Наталю, вивозили за межі станції Фольскруст і залишали там на самих себе. Депортації такого роду були чистісіньким фарсом, оскільки практично не завдавали незручностей і замість того, щоб зломити волю індійців, тільки ще більше їх надихали.
Тому місцевому уряду треба було знайти нові способи завдання клопоту індійцям. Тюрми вже були переповнені. Уряд вирішив, що індійці будуть повністю деморалізовані та здадуться на його милість, якщо він зможе депортуватими їх в Індію. Таке переконання було небезпідставним, і відповідно, уряд вислав велику групу індійців в Індію. Ці депортовані пережили значні труднощі. Їм не було чого їсти, окрім того, що надавав їм уряд на пароплавах, де їх усіх везли палубними пасажирами. Крім того, у декого з них була нерухомість та інше майно, а також бізнес у Південній Африці, у багатьох були там сім’ї, а інші були також у боргах. Небагато людей були б готові втратити все та перетворитися на повних банкрутів.
Незважаючи на все це, багато індійців зберігали цілковиту твердість. Втім, багато інших здались і перестали добиватись арешту, хоча й не здались аж настільки, щоб отримати копії спалених свідоцтв. Невелика кількість злякались аж до того, що зареєструвалися заново.
Та все ж була значна кількість стійких бійців, настільки сміливих, що дехто, я переконаний, піднявся б на шибеницю з усмішкою на обличчі. І якщо їх мало обходило власне життя, то ще менше – майно.
Але багато з тих, кого депортували в Індію, були бідні та прості люди, які приєдналися до руху просто через віру. Те, що їх піддали такому тяжкому гнобленню, було майже нестерпним. Але нам було важко знайти спосіб їм допомогти. Фонди у нас були маленькі, і крім того, якби ми почали надавати фінансову допомогу, то була б небезпека взагалі програти битву. Нікому не дозволяли вступити в рух через фінансві мотиви – адже інакше рух задушили б люди, які приходили б через такі егоїстичні надії. Втім, ми відчували себе зобов’язаними допомгти депортованим своєю солідарністю.
Я з досвіду знав, що гроші не можуть дати стільки, скільки товариські почуття, добрі слова та добрі погляди. Якщо людина, яка дуже хоче розбагатіти, отримує багатство за допомогою іншої, але без симпатії, то зрештою вона їй зрадить. Натомість той, кого завоювали любов’ю, готовий зустріти нескінченні труднощі з тим, хто дав йому любов.
Тому ми вирішили зробити для депортованих усе, що могла зробити доброта. Ми втішили їх обіцянкою, що в Індії на для них буде вжито належних заходів. Читач, напевно, пам’ятає, що багато з них були колишні зв’язані контрактами робітники й не мали в Індії родичів. Деякі навіть народились у Південній Африці, і для всіх Індія була чимось схожим на чужу землю. Було б просто жорстокістю, якби після висадження в Індії цих безпорадних людей залишили на самих себе. Тому ми запевнили їх, що і Індії для них буде вжито всіх належних для них заходів.
Але цього було недосить. Депортованих неможливо було б розрадити, не пославши з ними когось, хто став би їхнім товаришем і гідом. Це була перша партія депортованих, і їхній пароплав мав відплисти за кілька годин. Було небагато часу, щоб зробити вибір. Я подумав про П.К.Наіду, одного зі своїх співробітників, і запитав у нього:
- Ви б супроводили цих бідолашних братів в Індію?
- Чому ж ні?
- Пароплав відходить прямо зараз.
- Нехай.
- А ваш одяг? А їжа?
- Що стосується одягу, вистачить костюму, який на мені, а їжу я без проблем отримаю на пароплаві.
Це було для мене надзвичайно приємною несподіванкою. Ця розмова відбулась у домі парса Рустомджі. Тоді ж таки я прямо там здобув для Наіду одяг і ковдри та відправив його.
- Бережіть себе і подбайте про цих братів у дорозі. Передусім думайте про їхню зручність, а потім про свою. Я відправляю телеграму шрі Натесану в Мадрас, а ви повинні діяти згідно з його інструкціями.
- Я намагатимуся показати себе справжнім солдатом.
Сказавши це, П.К.Наіду пішов на пристань. З такими доблесними бійцями перемога мусить бути на нашому боці, сказав я собі. Наіду народився в Південній Африці й ніколи доти не бував в Індії. Я дав йому рекомендаційного листа до шрі Натесана, а також надіслав телеграму.
У ті дні шрі Натесан, можливо, був єдиний в Індії, хто цікавився кривдами індійців за кордоном, був їхнім цінним помічником, а також систематичним та інформованим прихильником їхньої справи. Я постійно з ним листувався. Коли депортовані прибули до Мадрасу, шрі Натесан надав їм усіляку допомогу. Його завдання стало легшим завдяки присутності серед депортованих такої вправної людини, як Наіду. Він зібрав кошти серед місцевих і ані не мить не дозволив депортованим відчути, що їх депортували.
Ці депортації, здійснені урядом Трансваалю, були настільки ж незаконними, як і жорстокими. Люди зазвичай незнають, що уряди часто навмисне порушують власні закони. Перед лицем надзвичайних ситуацій немає часу для прийняття нового законодавства. Тому уряди порушують закони й чинять, як забажають. Після того вони або вводять нові закони, або змушують людей забути про те, як самі порушили закон.
Індійці почали потужну агітацю проти цього беззаконня місцевого уряду, яке негативно прокоментували також і в Індії – так що уряду виявилося щодня дедалі важче депортувати бідолашних індійців. Індійці вжили всіх можливих законних кроків і успішно провели апеляцію проти депортацій, із тим наслідком, що уряду довелося припинити практику депортування в Індію.
Але політика депортацій таки справила вплив на "армію" сатьяграхі. Не всі змогли подолати страх перед депортацією в Індію. Ще багато людей відпали, й залишилися тільки справжні бійці.
Це був не єдиний вжитий урядом крок із метою зламати дух спільноти. Як я зауважив у попередньому розділі, уряд зробив усе, що міг, з метою виснажити в’язнів-сатьяграхі, яким доручали всілякі завдання, включно з розбиванням каміння. Але це було не все. Спершу в’язнів тримали разом. Тепер уряд прийняв політику розділяння їх і жорстоко поводився з ними в кожній тюрмі. Зима у Трансваалі дуже сувора: холод настільки лютий, що під час роботи вранці у людини ледь не замерзають руки. Тому зима була тяжким часом для в’язнів, а декого з них тримали у таборі на дорозі, куди ніхто навіть не міг сходити, щоб із ними побачитися. Одним із цих в’язнів був молодий вісімнадцятирічний сатьяграхі на ім’я Свамі Нагаппан, який дотримувався в’язничних правил і виконував довірене йому завдання. Рано-вранці його взяли на роботу на дорогах, де він захворів на запалення легенів, від якого помер після того, як його випустили (7 липня 1909 року). Товариші Нагаппана кажуть, що він думав про боротьбу й лише про боротьбу, аж до останнього подиху. Він ніколи не шкодував про те, що пішов у тюрму, і прийняв смерть заради своєї країни в обійми, як прийняв би в обійми друга. Нагаппан був "неписемним" за нашими стандартами. З досвіду він умів розмовляти англійською та зулуською мовами. Можливо, він також писав ламаною англійською, але він аж ніяк не був освіченою людиною. І все ж, якщо ми зважимо силу його духу, його терплячість, його патріотизм, його стійкість аж до смерті – то виявиться, що йому нічого не бракувало. Рух сатьяграхи успішно продовжувався, хоча до нього й не приєднувалися високоосвічені люди – але що б із ним сталося без таких солдатів, як Нагаппан?
Так само, як Нагаппан помер від поганого поводження в тюрмі, труднощі депортації стали причиною смерті Нараянасвамі (16 жовтня 1910 року). Та все ж спільнота стояла стійко – тільки слабкі відійшли. Але навіть слабкі зробили все, що могли. Давайте не будемо їх зневажати. Ті, хто продовжує йти вперед, зазвичай схильні зверхньо дивитися на тих, хто відстає, та вважати себе дуже сміливими хлопцями, тоді як часто факти свідчать якраз про протилежне. Якщо людина може дозволити собі пожертвувати п’ятдесят рупій, а жертвує лише двадцять п’ять, і якщо людна, яка може заплатити лише п’ять рупій, повністю дає цю суму – той, хто дає п’ять, повинен вважатися більш щедрим пожертводавцем, ніж той, хто дає вп’ятеро більше. Та дуже часто того, хто жертвує двадцять п’ять, марно тішить хибне уявлення про його зверхність наж тим, хто дав п’ять рупій. Таким самим чином, якщо людина, яка відпала через слабкість, доти зробила все, що могла, вона насправді вища за іншу, яка залиша її позаду, але яка не вклала в поступ усю свою душу. Тож навіть ті, хто послизнувся, коли для них стало надто круто, послужили-таки спільноті. Тепер настав час, коли вимоги до наших терплячості та мужності стали вищими. Але індійцям Трансваалю не забракло їх і тепер. Стійкі прихильники справи, які залишилися на своїх місцях, виявилися гідними служіння, яке від них вимагалося.
Так день за днем випробування ставало для індійців дедалі важчим. Уряд застосовував дедалі більше насильства пропорційно до сили, застосованої спільнотою. Завжди є спеціальні тюрми, в яких тримають небезпечних в’язнів або в’язнів, яких уряд хоче зламати – були такі й у Трансваалі. Однією з них була Тюрма для засуджених у Діпклоофі, у якій був жорстокий тюремник та в якій робота, якої вимагали від в’язнів, також була важкою. Та все ж були індійці, які успішно виконували призначені їм завдання. Але хоча вони були готові працювати, вони не хотіли терпіти образ із боку тюремника й тому оголосили голодування. Вони урочисто заявили, що нічого не їстимуть, поки або цього тюремника не приберуть із тюрми, або їх самих не переведуть до іншої тюрми. Це був цілком легітимний страйк. Страйкарі були цілком чесні й навряд чи потай їли. Читач повинен пам’ятати, що у Трансваалі було небагато простору для громадського обурення, яке викликала б справа такого роду в Індії. Крім того, тюремні правила у Трансваалі були особливо суворі. Сторонні люди не хотіли говорити з в’язнями навіть у випадках такого роду. Як тільки сатьяграхі опинявся в тюрмі, він зазвичай залишався там на самого себе. Боротьба відбувалася від імені бідних і проводилася як рух бідняків. А тому обітниця, яку взяли на себе страйкарі, була пов’язана з великим ризиком. Та все ж вони залишалися стійкими й домоглися того, що через сім днів голодування їх перевели до іншої тюрми. Оскільки голодування були в той час рідкістю, ці сатьяграхі як в’язні заслуговують на особливу похвалу (листопад 1910 року).
***
Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці
Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.