XXXIII

Ферма імені Толстого – I

Делегація, яка повернулася тепер з Англії, не привезла добрих новин. Але мені було байдуже, які висновки зробить спільнота з наших розмов із лордом Емптгілом. Я знав, хто залишиться з нами до кінця. Мої ідеї про сатьяграху тепер уже визріли, і я усвідомив її універсальність, а також її досконалість. Тому я почувався цілком зручно. Я написав "Хінд Сварадж", аби продемонструвати величність сатьяграхи, й ця книжка є справжнім мірилом моєї віри в її ефективність. Мені було абсолютно байдуже, яка кількість бійців на нашому боці.

Але я не був вільний від переживань щодо фінансів. Було справді важко проводити тривалу боротьбу без коштів. Я тоді не усвідомлював настільки виразно, як тепер, що боротьбу можна продовжувати без коштів, що гроші дуже часто псують праведну битву і що Бог ніколи не дає сатьяграхі чи мумукшу [паломнику, який іде до вічного міста. - В.Г.Д.] більше, ніж йому справді необхідно. Але я мав віру в Бога, який навіть тоді не залишив мене, а підняв із болота пригніченості. Якщо, з одного боку, після прибуття в Південну Африку я мав сказати індійцям, що наша місія зазнала невдачі, то з іншого боку, Бог позбавив мене фінансових труднощів. Зійшовши на берег у Кейптауні, я отримав телеграму з Англії, що містер (пізніше сер) Ратанджі Джамшеджі Тата дав 25 тисяч рупій до фондів сатьяграхи. Цієї суми було цілком достатньо для наших нагальних потреб, і ми стали просуватися вперед.

Але цей або найбільший можливий грошовий подарунок сам по собі не міг допомогти у просуванні сатьяграхи – в битві від імені Істини, яка полягала передусім у самоочищенні та покладанні на себе. Боротьба у формі сатьяграхи неможлива без капіталу в вигляді характеру. Як чудовий палац, залишений його мешканцями, має вигляд руїни – так стається і з людиною без характеру, не зважаючи на всі її матеріальні статки. Тепер сатьяграхі побачили, що ніхто не може сказати, як довго триватиме боротьба. З одного боку були генерали-бури, налаштовані не поступитись ані на сантиметр, а з іншого боку була жменька сатьяграхі, які заприсяглися воювати до смерті або перемоги. Це було схоже на війну мурашок проти слона, який може затоптати по тисячі з них кожною своєю ногою. Сатьяграхі не могли обмежити свою сатьяграху в часі. Їм було однаково, триватиме вона один рік чи багато. Для них сама боротьба була перемогою. Бій означав для них ув’язнення чи депортацію. Але що буде тим часом із їхніми родинами? Ніхто не став би брати на роботу чоловіка, який постійно сідав у тюрму, а коли його випускали – як він міг утримувати себе, а також тих, хто від нього залежить. Де він мав жити і звідки мали братися гроші на оренду його дому?

Навіть сатьяграхі можна пробачити, якщо його в душі турбує брак хліба щоденного. У світі не може бути багато людей, які боротимуться за добру справу, не зважаючи на те, що вони змушені засудити своїх найближчих і найдорожчих до такого самого голоду, від якого страждали вони самі.

До сьогодні родини сатьяграхі, які йшли до в’язниці, утримувалися за допомогою системи щомісячної допомоги готівкою відповідно до їхніх потреб. Не годилося б давати всім однакові суми. Сатьяграхі, який мав родину з п’ятьох людей на своєму утриманні, не можна було приривнювати до іншого, який був брахмачар'я без жодних сімейних відповідальностей. Неможливо й було вербувати до нашої "армії" тільки брахмачарі. Принцип, якого ми загалом дотримувалися, полягав у тому, що кожну родину просили назвати мінімальну суму, якої б вистачило на задоволення їхніх потреб, і їм платили відповідну суму на основі довіри. Тут існувало багато можливостей для шахрайства, чим могли скористатися деякі негідники. Інші, які були чесними, але звикли жити в певний спосіб, природно, очікували на таку допомогу, яка б дозволила їм підтримувати цей спосіб життя. Я бачив, що так неможливо було продовжувати рух хоч наскільки-небудь тривалий час. Завжди існував ризик несправедливості стосовно людей, які заслуговували на допомогу, чи неналежних переваг, якими скористаються недобросовісні люди. Існував тільки один спосіб розв’язати ці труднощі, а саме щоб усі родини утримувалися в одному місці та стали членами свого роду кооперативної спільноти. Тоді б не було місця для шахрайства й ніхто не зазнавав би несправедливості. Публічні фонди значною мірою були б заощаджені, а родини сатьяграхі навчилися б жити новим простим життям у гармонії одні з іншими. Індійці, які походили з різних провінцій та сповідували різні релігії, мали б можливість пожити разом.

Але де було місце, яке підходило б для поселення такого роду? Життя в місті нагадувало б спробу вміститися на вістрі голки. Сама лише орендна плата, мабуть, зрівнялася б із витратами на їжу, й нелегко було б жити простим життям серед різноманітних спокус міста. Крім того, в місті було б неможливо знайти місце, в якому багато родин могли б виконувати у своїх домівках якусь корисну справу. Тому було ясно, що обране місце має бути ані надто далеко, ані надто близько до міста. Звичайно, був Фенікс, де друкувалась Indian Opinion, а також відбулася певна сільськогосподарська діяльність. Фенікс також був зручний у багатьох інших аспектах, але він був розташований за п’ятсот кілометрів від Йоганнесбурга, й добиратися до нього треба було тридцять годин. Тому було важко й дорого возити родини на таку відстань, а потім назад. Крім того, родини не були б готові їхати зі своїх домівок у таке віддалене місце, а навіть якби й були, здавалося неможливим посилати туди їх, а також в’язнів-сатьяграхі після звільнення.

Тому потрібне місце мало бути у Трансваалі й поруч із Йоганнесбургом. Містер Калленбах, із яким читач уже познайомився, купив ферму площею близько 500 гекратів і надав її в користування сатьяграхі без будь-якої орендної чи іншої плати (30 травня 1910 року). На фермі було близько тисячі плодових дерев і маленький будинок біля підніжжя пагорба, в якому могли жити півдесятка людей. Воду можна було брати з двох криниць, а також зі струмка. Найближча залізнична станція, Лоулі, була розташована за півтора кілометра від ферми, а до Йоганнесбурга було тридцять чотири кілометра. Ми вирішили збудувати на цій фермі будинки й запросити родини сатьяграхі оселитися в них.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.