XXXV

Ферма імені Толстого – III

В цьому розділі я збираюся зібрати докупи кілька спогадів про ферму імені Толстого, які досить розкидані й до яких я маю через це просити читача бути поблажливим.

Навряд чи якомусь учителю доводилося колись учити більш різноманітний клас, ніж той, що випав мені на долю, де були учні різного віку й обох статей, від хлопчиків і дівчаток близько 7 років і до юнаків двадцяти й дівчат 12 чи 13 років. Деякі хлопці були буйні й неслухняні.

Що я мав викладати цій несумісній групі? Як я мав розповідати все всім учням? Крім того, якою мовою я мав із ними розмовляти? Діти тамілів і телугу знали власну рідну мову або англійську і трохи голландську. Я міг говорити з ними тільки англійською. Я розділив клас на дві групи – групу гуджараті, з якою треба було розмовляти гуджараті, та решту – англійською. Я вирішив зробити основною частиною навчання розповідь або читання їм якихось цікавих історій. Я також збирався привести їх у тісний взаємний контракт і привести їх до культивування духу дружби та служіння. Крім того, мали вводитися певні загальні знання з історії та географії, а в деяких випадках – арифметики. Також викладалося письмо, а ще деякі бгаджани, які були частиною наших молитов і до яких я через це намагався привабити також і тамільських дітей.

Хлопчики й дівчатка вільно зустрічалися. Мій експеримент зі спільного навчання дітей обох статей на фермі імені Толстого був найбільш безстрашним експериментом такого роду. Сьогодні я не насмілююся дозволити або навчати дітей насолоджуватися тією свободою, яку я надав класу на фермі імені Толстого. Я часто відчуваю, що тоді мій мозок був невиннішим, ніж зараз, і можливо, це відбувалося через моє незнання. Відтоді я набув гіркого досвіду й часом боляче обпікав собі пальці. Люди, яких я вважав цілком невинними, виявлялися зіпсованими. Я спостерігав коріння зла глибоко у власній природі – й мене охопила несміливість.

Я не каюся про той експеримент. Моя совість є свідком, що він не завдав жодної шкоди. Але як дитина, що обпеклася гарячим молоком, дмухає навіть на сироватку, моя нинішня позиція – надзвичайно обережна.

Людина не може запозичити віру чи сміливість у інших. Той, хто сумнівається, прямує до знищення, як сказано в Гіті. На фермі імені Толстого мої віра й сміливість були на найвищій позначці. Я молився відтоді Богові дозволити мені знову досягти цієї висоти, але поки що цю молитву не було почуто, адже таких прохачів перед Великим Білим Троном – легіон. Єдина розрада – що у Бога стільки ж вух, скільки є прохачів. Тому я покладаю на Нього повну віру і знаю, що мою молитву буде прийнято, коли я стану гідним такої ласки.

Мій експеримент був такий. Я посилав хлопців, у яких була репутація неслухняних, та невинних молодих дівчат купатися водночас в одному місці. Я перед тим повністю пояснив обов’язок стримуватися дітям, з яких усі були знайомі з моїм вченням сатьяграхи. Я знав, як і діти, що я любив їх материнською любов’ю. Читач пригадає джерело на певній відстані від кухні. Чи було дурницею дозволяти дітям зустрічатися там для купання і все ж очікувати від них невинності? Мої очі завжди стежили за дівчатами, як очі матері стежили б за донькою. Було зафіксовано час, коли всі хлопці та всі дівчата разом ішли купатися. Елементом безпеки був той факт, що вони йшли групою. Усамітнення завжди уникали. Зазвичай я також був на джерелі в той самий час.

Всі ми спали на відкритій веранді. Хлопці та дівчата простягалися навколо мене. Між будь-якими двома ложами була відстань не більше метра. Послідовність, у якій розставили ложа, була визначена з певною обережністю, але така обережність у будь-якій кількості була б марною в разі злого задуму. Тепер я бачу, що тільки Бог оберігав честь цих хлопців і дівчат. Я провів цей експеримент, вірячи, що хлопці та дівчата можуть жити таким чином разом без шкоди, а батьки зі своєю безмежною вірою в мене дозволили мені його провести.

Якось один із молодих хлопців пожартував з двох дівчат, і самі дівчата чи хтось із дітей повідомили про це мені. Від цієї новини я затремтів. Я розпитав і виявив, що мені повідомили правду. Я провів бесіду з молодими чоловіками, але цього було недосить. Я хотів, щоб на цих двох дівчатах був якийсь знак як застереження кожному молодому чоловікові, що на них не можна кидати злих поглядів, та як урок усім дівчатам, що ніхто не може насмілитися вчинити наругу на їхньою чистотою. Пристрасний Равана не зміг навіть доторкнутися до Сіти зі злим наміром, поки Рама був за тисячу верст. Який знак повинні носити дівчата, щоб він дав їм відчуття безпеки та водночас стерилізував погляд грішника? Міркуючи над цим питанням, я не спав цілу нічу. Вранці я м’яко запропонував, щоб дівчата дозволили мені відрізати їхнє довге волосся. На Фермі ми голили та стригли одне одного, й тому у нас були ножиці та машинки для стрижки. Спершу дівчата не хотіли мене слухати. Я вже пояснив раніше становище літнім жінкам, які не могли знести думки про мою пропозицію, проте цілком розуміли мої мотиви, й нарешті вони погодилися підтримати мене. Обидві вони були благородними дівчатами. Однієї з них – на жаль! – більше нема. Вона була дуже метка та розумна. Інша жива та є господинею власного будинку. Зрештою вони погодились, і одразу та сама рука, що записує про цю подію, взялась обстригати їхнє волосся. А після цього я проаналізував та пояснив свої дії перед класом із відмінним результатом. Я більше ніколи не чув про жоден жарт. Дівчата, про яких ішлося, у жодному разі не втрачали; господь знає, скільки вони здобули. Я сподівався, що молоді люди досі пам’ятають про цей випадок і утримують свій погляд від гріха.

Такі експерименти, як той, що я записав, не призначені для наслідування. Будь-який вчитель, який би їх наслідував, створював би серйозний ризик. Я записав про них тут лише щоб показати, як далеко людина може піти за певних обставин, та щоб підкреслити чистоту боротьби у формі сатьяграхи. Сама ця чистота була гарантією її перемоги. Щоб проводити такі експерименти, вчитель має бути водночас батьком і матір’ю для своїх учнів та бути готовим до будь-яких наслідків, і тільки найтяжча покута може зробити його гідним проводити їх.

Цей мій вчинок мав наслідки для всього життя поселенців на Фермі. Оскільки ми мали намір зменшити свої витрати до абсолютного мінімуму, ми змінили також і свій одяг. У містах індійські чоловіки, включно із сатьяграхі, вдягали європейське вбрання. На Фермі такий витончений одяг не був потрібен. Всі ми стали робітниками, й тому вдягли робітниче вбрання, але європейського стилю, тобто робітничі штани та сорочки, які були скопійовані з форми в’язнів. Всі ми користувалися дешевими штанами та сорочками, які можна було виготовити з грубого блакитного сукна. Більшість дам добре вміли шити й відповідали за кравецьку діяльність.

Що стосується їжі, ми зазвичай вживали рис, дал, овочі й коренеплоди [?], а зрідка, крім того, ще й кашу. Все це подавалося в одній тарілці, яка була насправді не тарілкою, а свого роду мискою, такою, які видають в’язням у тюрмі. Ми самі зробили на Фермі дерев’яні ложки. Щодня ми їли тричі. О шостій ранку ми їли хліб із домашньою пшеничною "кавою", об одинадцятій – рис, дал та овочі, а о пів на шосту вечора – пшеничну кашу з молоком або хліб із "кавою". Після вечері ми о сьомій або пів на восьму молилися. Під час молитв ми співали бгаджани й часом читали уривки з Рамаяни чи книжки про іслам. Бгаджани були англійською, гінді та гуджараті. Часом ми співали по одному бгаджану кожною з трьох мов, а іноді тільки один. Всі йшли спати о дев’ятій.

Багато хто на фермі дотримувався посту в день екадаші. До нас приєднався шрі П.К.Котвал, у якого був значний досвід у постах, і дехто з нас слідом за ним дотримувався ритуалів на чатурмас. Тим часом також надійшов рамадан. Серед нас були молоді мусульмани, й ми відчували, що повинні заохочувати їх дотримуватися постів. Ми організували для них прийом їжі ввечері, а також рано вранці. Каша і т.п. готувалася для них ввечері. Звісно, м’яса не було, й ніхто його не просив. За компанію з нашими друзями-мусульманами й решта їли тільки один раз на день, ввечері. Як правило, більшість із нас закінчували їсти перед заходом сонця, тож єдина різниця полягала в тому, що інші закінчували вечерю приблизно тоді, коли хлопці-мусульмани починали свою. Ці хлопці були такі люб’язні, що не створювали ні для кого додаткових проблем, хоча дотримувалися постів, а той факт, що діти, які не були мусульманами, підтримували їх у питанні посту, справив на всіх добре враження. Я не пригадую, щоб між хлопцями-індусами та мусульманами була хоч одна сварка, не кажучи вже про розкол на ґрунті релігії. Навпаки, я знаю, що хоча вони були твердими у власних переконаннях, всі ставились одні до одних із повагою й допомагали одні одним у релігійних обрядах інших.

Хоча ми й жили далеко від зручностей міського життя, у нас не було навіть найзагальніших засобів для боротьби з можливими нападами хвороби. В ті дні я настільки ж вірив у природні ліки проти хвороб, як і в невинність дітей. Я вважав, що хвороб бути не повинно, оскільки ми жили простим життям, але якби хвороби й були, то я був упевнений, що впораюсь із ними. Мій записник про здоров’я – це щоденник моїх експериментів та живої віри в ті дні. Я був достатньо гордим, щоб вірити, що хвороби перебувають для мене поза питанням. Я вважав, що різноманітні хвороби можна вилікувати за допомогою землі та води, постів або зміни в дієті. На Фермі не було жодного випадку хвороби, за якого ми б використали ліки чи викликали лікаря. Серед нас був старий чоловік сімдесяти років із північної Індії, який потерпав від астми та кашелю, проте я лікував його просто зміною в дієті та водою. Але тепер я втратив сміливість у цьому, і з огляду на власні дві серйозні хвороби відчуваю, що я навіть зрадив істині, проводячи таки експерименти.

1. Нешкідливий та поживний замінник чаю, кави чи какао можна приготувати таким чином. Навіть знавці кави не змогли відчути жодної різниці у смаку між кавою та цим замінником. Засмажте добре очищену пшеницю на вогні, поки вона не почервоніє й не почне темніти. Потім розмеліть її, як каву. Насипте ложку цього порошку в чашку й залийте окропом. Бажано потримати розчин на вогні одну хвилину, потім додати молока й цукру за смаком, але можна пити й без них. – з брошури про здоров’я автора, розділ V/ Indian Opinion, XI10, 8 березня 1913 року. В.Г.Д.

Гокхале приїхав у Південну Африку, коли ми ще жили на Фермі. Його тур треба описати в іншому розділі, але тут я запишу змішаний гірко-солодкий спогад. Читач тепер певною мірою уявляє, яким життям ми жили. На Фермі не було ліжок, але ми позичили одне для Гокхале. Не було місця, де б він міг залишитися насамоті. У нас не було на чому сидіти, крім лавок у школі. І все ж як ми могли побороти спокусу й не привезти Гокхале на Ферму, незважаючи на його слабке здоров’я? Я був досить дурним, щоб уявляти, ніби Гокхале зможе витримати незручність вночі та пройти пішки три кілометра від станції до Ферми. Я заздалегідь запитав його, а він погодився на все, не подумавши про це, через свою простоту й величезну довіру до мене. Сталося так, що того дня йшов дощ і я не мав змоги нагально вжити якихось спеціальних заходів. Я так і не забув проблем, які створив того дня для Гокхале у своїй сліпій прив’язаності до нього. Він не зміг перенести цих труднощів і застудився. Ми не могли водити його на кухню й до їдальні. Його поклали в кімнаті містера Калленбаха. Поки ми доносили його обід з кухні до його кімнати, він вистигав. Я готував для нього спеціальний суп, а Котвал – спеціальний хліб, але ми не могли донести їх йому гарячими. Ми робили, що могли. Гохкале не вимовив ані слова, але з його обличчя я розумів, яку помилку зробив. Коли Гокхале дізнався, що всі ми спимо на підлозі, він прибрав ліжко, яке ми для нього принесли, та постелив власну постіль також на підлозі. Вся ця ніч була для мене ніччю розкаяння. У Гокхале було в житті правило, яке здавалося мені поганим правилом. Він не міг дозволити, щоб будь-хто, крім слуги, піклувався про нього. Він не мав з собою під час цього туру слуги. Ми з містером Калленбахом умовляли його дозволити нам помасувати його ноги. Але він не дозволив нам навіть доторкнутися до себе й напівжартома, наполовину зі злістю сказав:

- Здається, всі ви вважаєте, що ви народилися для того, щоб зносити труднощі, а такі люди, як я, народилися для того, щоб ви з нами панькалися. Сьогодні ви повинні бути покарані за свій екстремізм. Я не дозволю вам навіть доторкнутися до мене. Ви вважаєте, що ви житимете з природою і водночас матимете зручності для мене? Я знесу будь-які труднощі, але приборкаю вашу гордість.

Ці слова стали для нас ударом грому й дуже засмутили мене й містера Калленбаха. Єдиною розрадою було те, що Гокхале весь цей час усміхався. Поза всяким сумнівом, Арджуна часто ображав Крішну, "не знаючи про Його величність і не думаючи про неї у своїй любові", проте Крішна невдовзі забував такі інциденти. Гокхале пам’ятав тільки про нашу готовність служити, хоч і не дозволив нам високого привілею послужити йому. Глибоко зворушливий лист, який він написав мені з Момбаси, досі закарбований у моєму серці. Гокхале бадьоро все зносив, але до останку не приймав послуг, які ми могли йому надати. Йому доводилося приймати їжу і т.д. з наших рук, але цьому він не міг зарадити.

Наступного ранку він не дав спочинку ані собі, ані нам. Він правив усі свої промови, які ми збиралися видати книжкою. Коли йому треба було щось написати, він мав звичку ходити туди-сюди й думати про це. Йому треба було написати маленького листа, і я думав, що невдовзі він із цим закінчить. Але ні. Коли я піджартував з нього щодо цього, він дещо проповідницьки сказав мені:

- Ви не знаєте, як я живу. Я навіть найменшої речі не зроблю поспіхом. Я подумаю про неї і зважу основну ідею. Потім я обміркую, які слова підходять для теми, а тоді візьмуся за письмо. Якби кожен робив так, як я, скільки часу це б заощадило? А націю це вберегло б від лавини напівсирих ідей, які зараз погрожують поховати її під собою.

Як спогади про ферму імені Толстого були б неповні без розповіді про відвідання її Гокхале, так вони б були б неповні, якби я не сказав чогось про характер і поведінку містера Калленбаха. Було справді дивовижно, як він жив на фермі імені Толстого між наших людей так, ніби був одним із нас. Гокхале був не з тих людей, яких приваблюють звичайні речі. Але навіть його притягувала революційна зміна в житті Калленбаха. Калленбаха виховали серед розкошів, і він ніколи не знав, що таке нужда. Фактично, його релігією досі було потурання собі. Він пізнав усі насолоди життя й раніше не вагаючись купував для своєї зручності все, що можна було купити за допомогою грошей.

Було дуже непересічно, що така людина жила, рухалась та існувала на фермі імені Толстого і стала своєю серед індійських поселенців. Це було для індійців приємною несподіванкою. Деякі європейці вважали Калленбаха дурнем або божевільним, а інші віддавали йому шану за його дух відречення. Калленбах ніколи не вважав своє відречення болючим. Власне, він насолоджувався ним іще більше, ніж раніше насолоджувався радощами життя. Він забувався в нестямі, описуючи щастя простого життя, і на якусь мить його слухачі відчували спокусу спробувати й собі. Він так мило спілкувався і з молоддю, і зі старими, що розлука з ним навіть на короткий час явно залишала в їхньому житті порожнечу. Містер Калленбах дуже любив фруктові дерева, й тому залишив садівництво за собою. Щоранку він збирав як дітей, так і дорослих для догляду за фруктовими деревами. Він змушував їх тяжко працювати, але у нього був такий бадьорий настрій і таке усміхнене обличчя, що всі любили з ним працювати. Щоразу, коли група екскурсантів о другій ночі виходала з Ферми до Йоганнесбурга, містер Калленбах був одним із них.

Ми з містером Калленбахом часто розмовляли про релігію, й зазвичай наші розмови зосереджувалися на таких основоположних поняттях, як ненасильство чи любов, істина і тому подібне. Коли я сказав, що вбивати змій та інших подібних тварин – гріх, це стало шоком для містера Калленбаха, як і для багатьох інших моїх європейських друзів. Але зрештою він абстрактно визнав істинність цього принципу. На самому початку моїх стосунків із ним містер Калленбах вважав за належне й за обов’язок дотримуватися на практиці всіх принципів, у яких був переконаний інтелектуально – й тому він міг, не вагаючись ані миті, миттєво робити зміни у своєму житті. Отже, якщо вбивати змій і т.д. не годиться, ми повинні плекати дружбу з ними, подумав містер Калленбах. Тому він спершу зібрав книжки про змій, щоб ідентифікувати різні види рептилій. Там він прочитав, що не всі змії отруйні та що деякі з них насправді служать захисниками врожаїв на полях. Він навчив усіх нас розрізняти різні види змій й нарешті приручив велетенську кобру, яка жила на Фермі. Містер Калленбах щодня власноруч годував її. Я м’яко сперечався з ним:

- Хоча ти й робиш усе це з дружніх міркувань, твоя дружність може не бути очевидною для кобри, особливо з огляду на те, що твоя доброта не позбавлена домішку страху. Ані ти, ані я не мади б сміливості гратися з нею, якби вона була на свободі, й насправді нам слід плекати сміливість такого роду. Тому, хоч у прирученні кобри є дружність, у цьому немає любові. Наша поведінка має бути такою, щоб кобра могла її зрозуміти. Ми щодня бачимо, що всі тварини одразу розуміють, чи інший любить їх, чи боїться. Крім того, ти не вважаєш кобру отруйною й ув’язнив її, щоб вивчати її звички. Це – потурання собі, для якого не повинно бути місця у випадку справжньої дружби.

Містер Калленбах сприймав мої аргументи, але не міг змусити себе відразу відпустити кобру. Я жодним чином на нього не тиснув. Мені також було цікавим життя кобри, та й діти, звичайно, отримували від цього величезне задоволення. Нікому не було дозволено допікати кобрі, яка тим не менш шукала способу втекти. Чи то хтось випадково залишив дверцята клітки відчиненими, чи то кобра змогла відчинити їх сама, але через кілька днів, навідавшись вранці до своєї подруги, містер Калленбах знайшов клітку порожньою. Містер Калленбах зрадів цьому, як і я. Але завдяки цьому експерименту з приручення, змії стали частою темою наших розмов. Містер Калленбах привіз на Ферму одного бідного інваліда-німця на ім’я Альбрехт, у якого був такий горб на спині, що він не міг ходити без костура. Альбрехт був безмежно сміливим і, будучи людиною освіченою, дуже цікавився складними проблемами. Він також став своїм серед індійських поселенців і запросто спілкувався з усіма. Він почав безстрашно гратися зі зміями. Він приносив молодих змієнят у руках і дозволяв їм гратися на його долоні. Якби ми залишилися на фермі імені Толстого довше, господь знає, якими були б результати авантюр Альбрехта.

Внаслідок цих експериментів ми не боялися змій так, як могли би в іншому разі, але не слід вважати, що ніхто на Фермі не боявся змій або що існувала повна заборона на їх убивство. Бути переконаним, що певна поведінка є насильством або гріхом – це одне, а мати силу діяти відповідно до цього переконання – зовсім інше. Людина, яка боїться змій і яка не готова віддати власне життя, не може уникнути вбивства змій у крайньому випадку. Я пригадую один такий випадок, що стався на Фермі. Читач, напевно, вже зрозумів, що на Фермі водилося доволі багато змій. Коли ми зайняли Ферму, на ній не жили люди, й вона перебувала в такому закиненому стані певний час. Одного дня у власній кімнаті містера Калленбаха виявили змію в такому місці, що здавалося неможливим вигнати чи впіймати її. Її побачив один із учнів і, покликавши мене туди, запитав, що робити. Він хотів мого дозволу вбити її. Він міг би вбити її й без такого дозволу, але поселенці, як учні, так і інші, зазвичай не вдалися б до такого, не порадившись зі мною. Я бачив, що мій обов’язок – дозволити учню вбити змію, і я йому доволив. Навіть пишучи це, я не відчуваю, що зробив неправильно, надавши цей дозвіл. Я не мав досить сміливості, щоб схопити змію рукою чи в інший спосіб позбавити небезпеки поселенців, і я не маю такою сміливості й по цей день.

Не варто й казати, що сатьяграхі приходили на ферму та йшли з неї, дехто з них очічукав, що піде в тюрму, а інших звідти випускали. Одного разу сталося так, що на Ферму прийшли двоє сатьяграхі, яких суддя звільнив під особисту відповідальність і які мали наступного дня прийти в суд і вислухати вирок. Вони захопились розмовою, аж поки прийшов час бігти на останній поїзд, на який їм треба було сісти, й було питання, чи встигнуть вони на цей поїзд. Обоє вони були молодими людьми й добрими спортсменами. Вони чимдуж побігли разом із кількома з нас, які хотіли провести їх. По дорозі я почув свисток поїзда, який заходив на станцію. Коли поїзд засвистів іще раз, сигналізуючи про відправлення, ми добігли до околиць станції. Молоді люди бігли дедалі швидше, і я від них відстав. Поїзд рушив. На щастя, начальник станції побачив, що вони біжуть, і зупинив рух поїзда, так що вони таки встигли на нього. Діставшись до станції, я подякував начальнику. З цього випадку випливають дві речі: по-перше, охочість сатьяграхі потрапити в тюрму та виконати свої обіцянки, а по-друге, теплі стосунки, яких сатьяграхі досягли з місцевими посадовими особами. Якби молоді люди не встигли на той поїзд, вони б не змогли прийти на суд наступного дня. Він них не вимагали певності й не просили внести в суд гроші.

Їх відпустили просто під чесне слово. Сатьяграхі набули такого престижу, що судді не вважали, що у них необхідно просити заставу, оскільки вони самі добивалися тюрми. Тому ці молоді сатьяграхі дуже переживали, що не встигнуть на поїзд, і бігли швидше за вітер. На початку боротьби сатьяграхі зазнавали певної агресії з боку посадових осіб, а керівництво тюрем у деяких місцях було непомірно суворе. Але з просуванням руху ми виявили, що серця посадових осіб стали м’якші, а в деяких випадках ми навіть зблизились із ними, й вони навіть стали допомагати нам, як начальник станції, про якого я розповів. Читачеві не слід думати, що ми давали цим посадовим хабарі в будь-якій формі, щоб отримати від них послуги. Сатьяграхі ніколи й не думали купувати накі нерегулярні зручності. Але там, де послуги пропонувалися з увічливості, ми вільно їх приймали, й сатьяграхі стикались із таким у багатьох місцях. Якщо начальник станції погано налаштований, він може по-всякому завдавати клопотів пасажирам, залишаючись цілком у рамках правил та інструкцій. Неможливо поскаржитися на такі зловживання. З іншого боку, якщо посадова особа налаштована добре, вона може створити багато зручностей, не порушуючи правил. Ми спромоглися здобути подібні послуги з боку начальника станції, Лоулі, завдяки поштивості, терплячості та здатності сатьяграхі зазнавати страждань.

Можливо, тут не буде недоречним згадати про непов’язаний із цим випадок. Останні тридцять років я полюбляю робити експерименти з дієтетики – з релігійних, економічних та гігієнічних міркувань. Ця схильність до змін у їжі залишається у мене й досі. Природно, що мої експерименти впливають на людей навколо. Поруч із дієтетикою, я робив експерименти з лікування хвороб виключно такими природними ліками, як земля та вода, не вдаючись до ліків. Коли я практикував як адвокат, між нами з клієнтами встановлювалися такі сердечні стосунки, що ми вважали одне одного майже членами однієї сім’ї. Тож я розділяв із клієнтами їхні радощі та турботи. Дехто з них просив у мене порад, знаючи про мої експерименти з природним лікуванням. Випадкові пацієнти такого роду часом приїжджали на ферму імені Толстого. Одним із них був Лутаван, клієнт літнього віку, який колись приїхав із північної Індії як зв’язаний контрактом працівник. Йому було понад сімдесят років, і він потерпав від хронічної астми та кашлю. Він тривалий час пробував порошки аюрведичних вайдья та мікстури лікарів. В ті дні я мав безмежну віру в ефективність своїх методів лікування, й тому погодився не те щоб справді лікувати його, а випробувати на ньому свої експерименти, якщо він житиме на Фермі й виконуватиме всі мої умови. Лутаван погодився на мої умови. Однією з них була відмова від тютюну, від якого він був сильно залежний. Я змусив його попостити 24 години. Щодня опівдні він у мене приймав сонячну ванну Кюне, оскільки тоді було не надто тепло. Він їв трохи рису, трохи оливкової олії, мед, а разом із медом іноді кашу та солодкі апельсини, а іноді виноград і пшеничну каву. Ми уникали солі чи будь-яких приправ. Лутаван спав у тому самому будинку, що й я, але у середній кімнаті. З постілі всім давали по дві ковдри – одну, щоб постелити, а іншу, щоб укриватися – та дерев’яну подушку. Минув тиждень. У тілі Лутавана відбувся притік енергії. Астма та кашель турбували його менше, але вночі у нього було більше нападів, ніж удень. Я підозрював, що він потай курить, і запитав його про це. Лутаван сказав, що не курить. Минуло кілька днів, але покращення так і не було. Я вирішив потай простежити за Лутаваном. Всі спали на підлозі, а в цьому місці було повно змій. Тому містер Калленбах дав мені електричний ліхтарик і мав іще один при собі. Я завжди спав із ліхтариком під боком. Одієї ночі я вирішив лежати в постелі й не спати. Моя постіль була розстелена на веранді прямо біля дверей, а Лутаван спав усередині, але також біля дверей. Опівночі Лутаван прокашлявся, закурив сигарету й почав курити. Я повільно підійшов до його постелі і ввімкнув ліхтарик. Лутаван усе зрозумів і рознерувався. Він припинив курити, встав і доторкнувся до моїх ніг.

- Я вчинив дуже неправильно, – сказав він. – Я більше ніколи не закурю. Я вас обманув. Будь ласка, пробачте мене.

Сказавши це, він майже почав схлипувати. Я розрадив його і сказав, що в його ж інтересах не курити. За моїми підрахунками, його кашель мав уже вилікуватись, а коли я виявив, що він досі потерпає від нього, то запідозрив, що він потай курить. Лутаван кинув курити. Через два чи три дні його астма та кашель стали менш сильними, а через місяць він цілком вилікувався. Тепер він був повний снаги й попрощався з нами.

Син начальника станції, дворічна дитина, заразився черевним тифом. Цей пан також знав про мої методи лікування і звернувся по пораду. Першого дня я взагалі не давав дитині їжі, а з другого й далі – тільки половину банану, добре розтовченого з ложкою оливкової олії та кількома краплинами апельсинового соку. Вночі я прикладав до живота дитини припарку з холодної глини, і в цьому випадку моє лікування також було успішним. Можливо, діагноз лікаря був хибним і це не був тиф.

Я провів на Фермі багато таких експериментів, і не пригадую, щоб хоч в одному випадку в мене не вийшло. Але сьогодні я не ризикнув би застосувати те саме лікування. Тепер я здригнувся б від думки, щоб лікувати тиф бананом і оливковою олію. В 1918 році я сам заразився дизентерією й не зміг її вилікувати. І я й до сьогодні не можу сказати, чи те саме лікування, яке діяло в Південній Африці, не має такого ж успіху в Індії через мій брак упевненості в собі чи через різницю в кліматі. Але я точно знаю, що домашнє лікування хвороб і простота нашого життя на фермі імені Толстого допомогли заощадити принаймні дві чи три сотні тисяч громадських грошей. Поселенці навчилися ставитись одне до одного як до членів однієї родини, сатьяграхі забезпечили собі чисте місце для пристанку, залишалося мало місця для нечесності чи лицемірства, й зерно було відокремлено від плевел. Описані досі дієтичні експерименти було здійснено з гігієнічних причин, але я провів надзвичайно важливий експеримент над собою чисто духовної природи.

Я глибоко думав і багато читав з приводу того, чи ми як вегетаріанці маємо право вживати молоко. Але коли я жив на фермі, мені потрапила до рук якась книжка чи газета, в якій я прочитав про негуманне ставлення до корів у Калькутті з метою зібрати у них усе молоко до краплини, й натрапив на опис жорстокого й жахливого процесу phuka [у вагіну корови вдувають повітря, аж доки тварина не реве від болю – це робилося заради збільшення надоїв. Від 1920-х років ця операція засуджувалася законодавством як жорстокість до тварин]. Якось ми з містером Калленбахом обговорювали необхідність вживання молока, і в ході обговорення я розповів йому про цю жахливу практику, відзначив іще кілька духовних переваг, які випливали з відмови від молока, та зауважив, що за можливості бажано відмовитися від молока. Містер Калленбах у звичному йому донкіхотському дусі був готовий одразу розпочати експеримент з обходження без молока, оскільки він глибоко схвалювив мої зауваження. Того-таки дня ми з ним відмовилися від молока, і зрештою обмежили свою дієту свіжими та сушеними фруктами, утримуючись також і від будь-якої готованої їжі. Зараз я не можу описати подальшу історію цього експерименту чи розповісти, як він закінчився, але можу сказати, що впродовж п’яти років, що я жив виключно на фруктах, я жодного разу не відчував слабкості й не хворів на жодні хвороби. Крім того, в цей час у мене була найповніша можливість до фізичної праці, аж до того, що одного дня я пройшов пішки 90 кілометрів, а 60 кілометрів були для мене нормальним денним переходом. Я глибоко переконаний, що цей експеримент дав відмінні духовні результати. Я завжди жалкував, що був змушений дещо змінити свою фруктову дієту, і якби я був вільним від своїх політичних турбот, то навіть у цьому віці та з ризиком для свого тіла я повернувся б до неї сьогодні, щоб далі дослідити її духовні можливості. Брак духовного погляду в докторах і вайдья також був перепоною на моєму шляху.

Але тепер я повинен закінчити цей розділ приємних і важливих спогадів. Такі небезпечні експерименти могли мати місце лише в боротьбі, самісінькою суттю якої було самоочищення. Ферма імені Толстого виявилася центром духовного очищення й епітимії кінцевої кампанії. Я маю серйозні сумніви стосовно того, чи могла б боротьба тривати вісім років, чи могли б ми здобути більші суми й чи могли б тисячі людей, які брали участь в останній фазі боротьби, пожати свою частку в її врожаї, якби не було ферми імені Толстого. До ферми імені Толстого ніколи не привертали увагу, проте заклад, який заслуговує цього, приваблює до себе симпатії громадськості. Індійці бачили, що поселенці ферми імені Толстого робили те, до чого самі вони не були готові й на що вони дивились як на труднощі. Ця довіра громадськості стала великим активом для руху, коли його заново було організовано у великому масштабі в 1913 році. Неможливо сказати, чи усвідомлюють себе такі активи, а якщо так, то коли. Але я не маю і прошу читача не мати ані тіні сумніву, що такі приховані активи в добрий час, визначений Богом, стають явними.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.