Жінка, що палить. The New Yorker опублікував невідоме оповідання Фіцджеральда

Щоб цим спокійно і легально зайнятися, потрібно мати принаймні вісімнадцятирічний досвід існування в цьому суперечливому світі, трохи грошей і запальничку. І ще бажано не стояти біля знаку, котрий подібне заняття забороняє, а також не знаходитися в колі людей, яким це може не сподобатися. Все інше – самі лише умовності, що легко зникають за продовгуватими формами повільного диму, який супроводжує це дещо провокативне заняття, розгорнуте у просторі протистояння між концепціями здоров'я та задоволення.

Рецензував: Іван Верстюк

Діалектика вдихів і видихів, ціла філософія медитативних пауз та перерв, поз та жестів, поглядів та прохань, гастрономічних та комунікативних преференцій, незекономлених грошей та іронічно несприйнятих медичних попереджень – це звичне коло життєвих категорій пересічного курця.

Ще не так давно оповитою тютюновим димом була тренерська лавка київського "Динамо" під час матчів чемпіонату та єврокубків. І хоча курців серед тренерів команди не поменшало (про гравців говорити не будемо), публічно курити вони перестали – ймовірно, через еволюцію суспільного сприйняття цієї звички. Леонід Брежнєв, приміром, абсолютно вільно закурював під час прийому офіційних делегацій.

Микола Азаров вже цього не робить. Про користь куріння для інтелектуальної діяльності говорив Іммануїл Кант, а сьогодні університетського професора, котрий би дозволив собі сказати щось подібне з висоти своєї кафедри, звинуватили б у пропаганді нездорового способу життя. У рекламі цигарок знімався майбутній американський президент Рональд Рейган, в той час як його наступник на посаді Барак Обама з великим труднощами зізнається, що інколи дозволяє собі викурити цигарку.

Змінюється суспільство – змінюються і способи заявити цьому суспільству про звичку курити: курцям доводиться бути обережнішими, стриманішими і самокритичнішими. Тиснуть антитютюнові громадські організації, Верховна Рада приймає закон про заборону куріння у публічних місцях та про заборону реклами тютюну, а Кабмін ухвалює постанову про розміщення на пачках цигарок достатньо великих за масштабом малюнків, що демонструють шкоду від куріння – в результаті хвилюються депутати-курці, непокоїться тютюнове лобі в органах влади, щось навіть говориться про захист прав курців.

Все категоричнішими стають погляди залізнодорожних провідників убік задимлених тамбурів, все ширшою стає лінійка пропонованих тютюновими компаніями цигарок з пониженим вмістом нікотину.

У художній літературі шукати письменників-курців чи персонажів-курців довго не треба. Естетизація звички курити, що мала й досі має місце у літературних колах, глибша за буденні міркування про здоровий спосіб життя. Не погодитися з цієї естетизацією дозволив собі хіба що Харукі Муракамі, покинувши куріння й почавши займатися бігом, в той час як список письменників, котрі вважають набір "чорна кава й цигарки" неодмінним атрибутом вдалого творчого процесу, є надзвичайно широким.

Була попільничка і на робочому столі Френсіса Скотта Фіцджеральда (1896 – 1940) – американського письменника, чия постать є ключовою для таких культурологічних та літературознавчих концепцій, як "джазова доба", "американська велика проза" і "література втраченого покоління".

Надавав Фіцджеральд перевагу цигаркам "Честерфілд", які сьогодні фактично відсутні на американському тютюновому ринку, але залишаються достатньо популярними на ринку європейському. Cаме їх рекламував Рейган. Фіцджеральд був тим, кого в Америці називають "chain smoker" – "ланцюговий курець", тобто курець, який, закінчивши курити цигарку, одразу закурює іншу.

Не був автор "Великого Гетсбі" і байдужим до алкоголю – яке ж це "втрачене покоління", якщо воно не п'є і не курить? Ці релаксаційні, назвемо їх так, звички стали своєрідною психологічною надбудовою над складним моральним досвідом, прямо чи опосередковано отриманим під час війни (у випадку Фіцджеральда це Перша світова війна, під час якої він був лейтенантом американської армії, але участі у бойових діях не брав).

Пом'якшення ветеранських рефлексій дією алкоголю та нікотину виросло у складну символіку алкогольно-тютюнових образів та мотивів, представлену у творах не тільки Фіцджеральда, але також і Хемінгуея, Ремарка.

Фіцджеральд був неабияким майстром ще й у такій темі, як гроші.

І "Великий Гетсбі", і "Ніжна ніч" на прикладі небанальних зразків показують механізм впливу грошей на людську особистість. Справа тут навіть не в лівацтві Фіцджеральда, не в його особливій соціальній орієнтованості, скільки в потребах часу – у 1920-ті, коли Сполучені Штати переживали економічний бум, та в кризові для країни 1930-ті, коли відбулася непересічна активізація лівої риторики, суспільство активно переосмислювало статус та роль багатіїв. Епоха вимагала високохудожньої прози про гроші – і Фіцджеральд це соціальне замовлення гідно виконав.

Споживацька етика, котра проходила через етап свого бурхливого розвитку, викликаного економічним та технічним прогресом, потребувала нетривіально поданих моральних настанов, які б не мали нічого спільного з традиційним ригоризмом релігійної етики і скомпрометованими міжвоєнною дійсністю євангельськими зразками поводження з грішми.

Публікація новели "Дякую за вогник" ("Thank You for the Light"), написаної ланцюговим курцем Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, у серпневому номері "Нью-Йоркера" за 2012 р. сенсацією не стала, але примусила загал читачів та критиків знову згадати про творчість письменника, який у контексті американської культури є автором кількох дуже серйозних уроків про сенс життя та його співвідношення із матеріальним багатством.

Примітно, що новела була опублікована вперше. Щоправда, враховуючи достатньо велику кількість новел та коротких оповідань Фіцджеральда, опублікованих раніше, говорити про якусь винятковість новели "Дякую за вогник" підстав немає – вона не виходить з ряду аналогічних оповідань і продовжує важливу для письменника тему жіночої психології, поєднану з висловленням ліберального розуміння релігії.

Тема жіночої психології зробила письменника надзвичайно популярним серед жіночої частини читацької аудиторії. Френсіс Скотт Фіджеральд мав достатньо складні стосунки зі своєю дружиною Зельдою, схильною до психічних захворювань, і тому цінував можливість проговорити в прозі ті проблеми, які йому відкривалися через психологічні спостереження над власною дружиною.

Є всі причини вважати, що Зельда стала протитипом образу Ніколь Дайвер у романі "Ніжна ніч" – хворої на невроз багатої жінки, яку лікує її чоловік-психоаналітик Дік. Надмірна схильність переносити у літературу реальні обставини, думки та переживання стали причиною досить різкої критики Фіцджеральда зі сторони його близького друга – Ернеста Хемінгуея.

Як пише газета "Лос Анджелес Таймс", Фіцджеральд вперше надіслав "Дякую за вогник" до редакції часопису "Нью-Йоркер" у 1936 р., але тоді новела була відхилена. Зараз залишається тільки здогадуватися, чому це сталося.

Ймовірно, у "Нью-Йоркері" чекали від відомого літератора чогось грандіозного, а не спокійної розповіді про маленьке чудо з ліберальним присмаком. За пафосністю запропонованої естетики "Дякую за вогник", напевно, поступається головним творам Фіцджеральда – "Великому Гетсбі", "Ніжній ночі", "Прекрасним і проклятим" – але у ключових моментах розвитку естетичної парадигми цей невеличкий за обсягом твір (всього лише одна сторінка "Нью-Йоркера" зразка 2012 р., ще одну сторінку займає ілюстрація, виконана Оуеном Фріманом) наслідує масштаби художньої повноти та переконливості, що присутні у згаданих творах більшого обсягу.

Втім, у самому номері "Нью-Йоркера", де опубліковано "Дякую за вогник", про історію публікації не сказано нічого. Зазначається лише, що новела була нещодавно знайдена в архіві письменника. Безумовно, як і у випадку зі старим вином, вік додає новелі певного шарму, створює передумови для її якісного естетичного смакування.

Якщо ми визнаємо реалізм (випробуваний модернізмом, збагачений ним, але все ж реалізм) новели "Дякую за вогник", то мусимо поставити запитання – а чи є цей реалізм такою собі цілковитою відкритістю і передбачуваністю сюжету, художніх образів, ідейного задуму?

Чи є він одноповерховою простою будівлею зі слів, чиїй зрозумілості не заважають жодні метанаративні надбудови? Щоб довести обґрунтованість негативних відповідей на ці запитання, слід зупинитися на художніх характеристиках новели "Дякую за вогник", на проблематиці її змісту та форми.

Це твір дуже небагатослівний, що певним чином відтворює настанови деяких напрямів модерністської естетики. Всього лише однією фразою, як-от "Smoking meant a lot to her sometimes" ("Куріння часом багато важило для неї" – тут і далі переклад автора), письменник повноцінно передає цілісний характер головної героїні, місіс Хенсон, не залишаючи в ньому темних місць.

Місіс Хенсон стає зрозумілою читачеві саме як курець, адже статус курця передбачає під собою цілий комплекс зроблених психологічних, соціальних і навіть економічних виборів. Втім, після небагатослівності й лаконічності такої влучної характеристики йде вже багатша у метафоричному плані фраза, яка слугує не стільки підтвердженням високої майстерності автора (у 1936 р., коли писалася новела, щодо майстерності Фіцджеральда сумнівів ні в кого вже не було), скільки збагаченням представленої у творі реалістичної естетики: "…so smoking had come to be an important punctuation mark in the long sentence of a day in the road" ("…відтак куріння стало важливим розділовим знаком у довгому реченні дня, що йшов своєю дорогою").

Новелу написано мовою самої головної героїні – 40-річної удови, яка заробляє собі на життя продажем корсетів та поясів, для чого мусить подорожувати Середнім Заходом американського континенту й зустрічатися з вимогливою клієнтурою. Це мова середнього класу, мова чесно зароблених грошей, мова любові до простих речей - до можливості спокійно покурити десь на самоті після чергової складної зустрічі.

Ця мова несе в собі певний світогляд, з точки зору якого неможливо вірити в нав'язані ззовні авторитети, але який, у той же час, вимагає рішучої готовності вбачати справжнє диво у людській спроможності приходити до взаємного порозуміння.

Зображаючи тему жіночого куріння, котре на відміну від куріння чоловічого довгий час не отримувало належного толерантного ставлення у суспільстві, Фіцджеральд демонструє нове бачення соціальної реальності, в якому подолано консервативні, сексистські та інші стереотипи. Граючи на феміністичній темі, автор, знову ж таки, відтворює модерністські мотиви, але в той же час створює надзвичайно цікавий контекст для дослідження жіночої психології.

Щоб жінка діяла так, як до цього кличе її природа, забезпечте їй цілковиту соціальну свободу. Фіцджеральд прекрасно відчуває політичне підґрунтя своїх естетичних рішень – і якщо його місіс Хенсон курить, то саме тому, що вона має право це робити, і ніхто не може її цього права позбавити. Описуючи соціальне несприйняття представниками спільноти Середнього Заходу звички місіс Хенсон курити, автор показує ту межу, перетнути яку повинен прагнути дискурс ліберальних цінностей.

В присутніх у новелі описах немає надмірних філософських ускладнень, Фіцджеральд не апелює до жодних метафізичних дискусій та філософських платформ, залишаючи речам можливість бути просто речами.

Він, безумовно, пропонує свої відповіді на естетичні конфлікти літературного процесу доби, але робить це дуже гармонійним чином, не даючи окремого місця зайвому у даному разі теоретизуванню. Він не обвішує написані фрази, речення, абзаци бахромою стилістичного та значеннєвого розмаїття, не абсолютизує зовнішній декор літературного викладу, не творить нових художньо-філософських світів там, де вони не потрібні.

Авторська методологія набагато конкретніша – він робить ставку на точну окресленість сюжету, на досконалу промальовку другорядних персонажів, даючи їм можливість заповнити власною вітальністю весь відведений їм літературний простір.

Так, храмовий прислужник, чия прагматична релігійність протистоїть вільній духовності місіс Хенсон, не просто загашує світильники для економії масла – він тим самим демонструє, що матеріалістичні закони давно проникли до церкви й зайняли там важливе місце. Пожертви парафіян не такі великі, а масло у світильниках закінчується швидко – де тут місце для релігійного ідеалізму?

Фіцджеральд пропонує читачам нове бачення релігії, в якому чудо стає відповіддю на протест проти зовнішніх форм, покликаних символізувати сакральний сенс. Письменник надає релігійного сенсу соціально-політичному мотиву звільнення від стереотипів.

Якщо продовжити тему релігії, то неможливо не зауважити, що образу Мадонни, Божої Матері надано феміністичного та ліберального забарвлення.

Фіцджеральд, зображаючи звершене Богоматір'ю диво, коли в результаті молитви до неї запалав вогник цигарки (адже забуто сірники, адже страшенно хочеться курити, адже саме задля цього довелося зайти до храму – на вулиці ж бо не закуриш: люди не зрозуміють, чому це жінка курить), описує тим самим своєрідну відповідь Богоматері на феміністичні пошуки 1930-х – і ця відповідь закликає жінок бути жінками, сповідувати свободу і не боятися бути справжніми.

Образ Богоматері у класичному християнстві є більш ніж суперечливим, адже вона є уособленням жіночості у маскулінно орієнтованій традиції, в межах якої головні ролі відведені чоловікам – жінка не може претендувати на головні ролі у традиційних християнських церквах і мусить вести духовне життя, концентруючи його навколо сімейного благочестя.

І Фіцджеральд надає цій темі виразного феміністичного звучання, поєднуючи статус Богоматері у релігійній метафізиці християнства з її відповіддю на молитву місіс Хенсон, яка всього лише хотіла закурити.

Релігія показана Френсісом Скоттом Фіцджеральдом через призму тютюнового диму, причому тютюновий дим у даному разі символізує собою індивідуальність, критичність, схильність до усамітненого рефлексування.

У новелі "Дякую за вогник" надзвичайна концентрація сюжету. Прочитання цього невеликого твору забирає у швидкого читача не більше десяти хвилин, у повільного – близько п'ятнадцяти.

І за ці десять-п'ятнадцять хвилин читач не лише знайомиться з місіс Хенсон і слідкує за її роботою, за її спілкуванням з іншими, але ще й стає свідком справжнього чуда наприкінці новели – чуда, у подяку за яке головна героїня стає на коліна і промовляє фразу, що винесена у заголовок: "Дякую за вогник... Дуже дякую за вогник". До речі, приблизно стільки ж часу – десять-п'ятнадцять хвилин – потрібно ланцюговому курцю, щоб викурити дві цигарки.

Новела завдяки лаконічній формі стає своєрідним перекуром для читача. Як і належить справжньому перекуру, найглибші затяжки робляться в кінці – реципієнт тексту найглибше вчитується в кінцевий епізод новели, де описано факт чуда.

Але приберіть з новели її небагатослівність. Приберіть точність підібраних слів, навішайте на них декор – ви хіба не читали Льва Толстого?

Щедро додайте філософії та відповідних термінів, відкрито подискутуйте на якісь суспільно-політичні теми, домішайте трохи консерватизму. Зробіть ставку на ідеї і не мучтеся над виписуванням епізодичних образів. Розширте зміст, врешті-решт. Що ви отримуєте в результаті? А в результаті ви матимете звичайний журнальний trash (сподіваюся, перекладати не треба), якого так багато сьогодні і якого чимало було в ті роки, коли жив і писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

Якісно-кількісне співвідношення у літературі має дуже промовистий сенс: не кількість слів створює якість, а їх гармонійне поєднання із сюжетним задумом.

Чи потрібна місіс Хенсон як літературний образ сьогодні? Чи переконлива вона? Чи, не побоїмось цього трохи банального звороту, вона актуальна? Відповідаючи на подібне запитання, слід говорити навіть не про актуальність образу курця (геніально зображений курець завжди цікавий), а про актуальність образу самодостатньої жінки, що шукає чесних відповідей на чесні запитання, не зрізає гострі кути у соціальній та психологічній площинах, не боїться наважуватися на поведінкові експерименти.

Здається, саме з таким уявленням про жінку рішуче ріжуть надіслані їм матеріали редактори різноманітних жіночих глянцевих журналів, заграючи з бажанням читачок повірити у свою відповідність цьому привабливому образу. Що ж, гріха в цьому немає. Прагнути до актуальності – річ природна.

Але зараз зовсім не 1930-ті, і тому фемінізм, якщо він хоче бути переконливим, повинен не стільки вкладати цигарки до ротів привабливих жіночих образів у мистецтві, скільки говорити про переваги вільної духовності, не обтяженої прагматичними світоглядними формулами та постійним бажанням повернутися у минуле.

Якими б гарними не були чорно-білі фотографії з їхньою специфічною колоратурою, ніхто б не погодився бачити у цих кольорах світ. І глянець це може дуже вдало демонструвати.