ЩОСЬ ПАСХАЛЬНЕ…

Епіграф: Человечность едина. Ее нельзя разложить по коробочкам. Она не может состоять из одних принципов, строго расставленных по полочкам. Это не человечность, а сплошной катехизис. Так и с любовью. Нельзя любить принципиально или беспринципно, страстно или бесстрастно, чуть-чуть или всепоглощающе. Это не осознанное или инстинктивное чувство. Это просто чувство. Оно или есть или его нету.Братья Стругацкие «Отягощенные злом» (черновой вариант)

Автор: Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка

Напередодні та у Великдень багато торочиться про любов Господа до нас сірих, нашу любов до Христа, та чутимуться і казатимуться різноманітні інтерпретації сакраментального «Полюби ближнього свого…»
А от про себе улюблених ми намагаємося скромно помовчати. А чи вірно це?...
***
Люди хоч і є істотами розумними та мислячими, але більшість із них думає переважно про себе. Турбуються про себе, дбають про свої інтереси, цікавляться переважно власними проблемами. І до певної міри це і логічно, і вірно.

Але та ж таки переважна більшість людей, за винятком хіба що повних ідіотів та останніх соціопатів, бажає, аби їх любили, пестили, аби ними цікавились, аби хоч деколи допомагали, співчували, співпереживали, підтримували, ставились якщо не поштиво, то хоча би уважно.
Це природна людська потреба, котра навіть стала складовою відомої Теорії мотивацій та піраміди Абрахама Маслоу.

То як же в суспільстві егоїстів, котрі переймаються лише самими собою та власними проблемами, досягти уваги з боку інших? Відповідь банальна: потрібно почати із себе самого, і почати приділяти увагу і виявляти інтерес до оточуючих.

"Полюби ближнього свого, як самого себе", – цій істині вже понад дві тисячі років, вона проста і зрозуміла.

Але хто керується нею у своїх діях? Хто вміє не тільки радіти та веселитися разом із друзями, але й перейматися їхніми проблемами та турботами?Хто щиро цікавиться, як і чим живуть інші люди?
Навіть із найближчими людьми, з якими ми чи то вже прожили, чи збираємось прожити своє життя, і батьками, котрі нас народили і виховали, ми часто сваримося. Ми забуваємо, що вони теж люди, що у них є власні проблеми та потреби, і що вони зовсім не зобов’язані бути лише джерелом якихось благ для нас.

Ми намагаємось вирішити за їхній рахунок власні проблеми, зриваємо чи передаємо на них свій паскудний настрій, створюємо конфлікти і не прагнемо їх вирішити. Ми не прислуховуємося і не співчуваємо. Ми вперті і не йдемо на поступки.

Чому? Які темні сили керують нами? Що заважає нам бути світлими та люблячими? Хіба ми не здатні це подолати?

***
Мені пригадалась давня розмова із отцем Костянтином.
Ієрей був тоді ще зовсім молодий, полюбляв рок і якщо не вів із кимось якоїсь дискусії чи жалісливої розмови, практично не виймав із вух плеєрних навушників. Принагідно міг хильнути, віддаючи перевагу дешевому портвейну – мо’ нещодавня бурсаччина позначалась? А можливо й паства.

Приход о. Костянтина «обслуговував» на той час вже напівзнесений пролетарсько-хуліганський район міста доста розбавлений багатоповерхівками студентських гуртожитків.

Ієрей чи то з власної ініціативи, чи то вбачаючи своє призначення перстом Божим частенько навідувався до своїх «підопічних» потеревенити. І зовсім не на теологічні теми, а так – за життя. Не гребував поганяти м’яча футбольного чи баскетбольного. Залюбки брав участь у різних молодіжних тусовках: чи то пікніків на природі чи то відвідин дискотеки.

Молодь не те щоб любила чи поважала батюшку, а швидше вважала його своїм, таким собі просунутим священиком.

Певне через цю просунутість я спочатку якось не дуже серйозно сприйняв деякі сентенції о. Костянтина, що він висловив в барі ресторану Центральний опісля освячення якогось чергового, новомодного тоді пам’ятного знаку.

Десь поміж третьою і четвертою склянкою портвейну «три сімки»,коли як відомо настає момент істини,батюшка не пам’ятаю вже з якої причини почав віщати, що людина мусить любити сама себе. Бо якщо хтось один не любить себе, то навряд чи він полюбить ближнього свого і тим паче ворога, а значить не зможе і Бога полюбити…

- «Полюби ближнього свого, як самого себе». А чи любимо ми самих себе? Бо ж людина, котра насправді любить себе, усвідомлює себе часткою світу. І прагне зробити себе, а значить і світ, кращими, чистішими, привабливішими. – розмірковував о. Костянтин.

Я практично невтаємничений у різні там теологічні чи філософські викрутаси (як тоді так і нині) сприйняв мовлене індиферентно і сперечатися не став. А о. Костянтин далі продовжив розмірковувати про нас любимих в контексті смертних гріхів і заповідей Христових.
Мовляв, ті ж таки заповіді «Не вбивай!» в тому числі розуміє і не вбий людину в собі,«Не кради!» – не обкрадай сам себе, «Не свідкуй неправдиво!» - не бреши самому собі і не обманюй себе.

- Ну, а не «Чини перелюбу!» ? – запитався я, намагаючись загнати батюшку на слизьке.

- Це трохи не те про що ти подумав -, хитро посміхнувся о. Костянтин -, хоча то теж гріх. А взагалі то це означає в т.ч. - не зраджуй самого себе…

***
Існує спеціальний термін – трансцендентність. Тобто, Я, котрий більше ніж я.Не лише фізичне тіло чи думки. Я – це ще й думка про мене інших людей, мої ідеї (гарні і негарні), сліди мого перебування в цьому світі.
Так чому ж ми дозволяємо самим собі бути паскудними і витворяти усіляку хрінь?!

Згадаймо святого преподобного Серафима Саровського з його сакраментальним "Любов – це усвідомлення власної недосконалості" (в оригіналі взагалі "мерзость" чи "тварность"), спробуємо визнати його правоту і почнемо прагнути до кращого – в думках, намірах та вчинках.
Заради інших, але й через любов до себе. У такому випадку протиріччя поміж власними інтересами та інтересами інших людей просто зникнуть. По-справжньому полюбивши себе, ми полюбимо інших, полюбимо світ і життя. Це ж так просто…

Або ж давайте прислухаємося до порад геніального Альберта Швейцера:
«Кожну людину, незалежно від її стану, благоговіння перед життям мусить спонукати виявляти інтерес до усього іншого люду та їхньої долі, і віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.

Воно не дозволяє вченому жити лише своєю наукою, навіть якщо він в ній і приносить найбільшу користь. Митцю воно не дозволяє жити лише своїм мистецтвом, навіть якщо воно творить добро людям.

Зайнятій людині воно не дозволяє вважати, що вона на своїй роботі зробила все, що мусила була зробити. Воно вимагає від усіх, аби вони частку свого життя віддали іншим людям.

В якій формі і в якій мірі вони це здійснять, кожен мусить вирішувати відповідно власному розумінню та життєвим обставинам. Жертви одного зовні непомітні. Він приносить їх, не порушуючи нормальної течії свого життя.

Інший схильний до яскравих, ефектних вчинків на шкоду власним інтересам. Але ніхто не мусить помишляти судити іншого. Тисячами засобами може виконати людина свою місію, творячи добро».

Жертви, які приносить людина, мусять залишатися її таємницею. Але усі ми гуртом мусимо відати, що наше життя набуває цінності лише тоді, коли ми відчуємо істинність таких слів: «Хто не губить своє життя, той його не знаходить».