За тих, хто вижив…

Певне, що правий той один розумник, котрий стверджував, що всеньке в цьому здавалося би хаотичному і розприсканому світі таки шито однією ниткою думок і подій, котра тягнеться за голкою Провидіння.

Спочатку пролунав сміх. То реготала дружина, читаючи замітку нашого сільського голови Сергія у місцевій районці. Я проглянув той шедевр чиновної творчості і теж трохи розважився. Бо в коротенькій заміточці, тонн на півтори знаків усього, кількість неоковирностей на кшталт «будьмо школу добудовувати до самого краю» чи «грудьми ляжемо в землю, але дитсадок не дамо закрити» явно зашкалювала.

Взагалі-то, Сергій, хоч і ДАІ-шник колишній, попри регіональну партійність теперішню (бо хитрюга ще той), дядько непоганий, хазяйновитий та ще й на своєму місці. Інтереси громади як може обстоює .

От і в цій замітці зчепився із головою РДА. Бо місцеве самоврядування по-регіональному – крок вліво, крок вправо і гаплик - дістало і його.

Так що принагідно зустрівши Сергія, я запропонував йому:

- Надумаєш ще щось друкувати, закинь текст мені. Підрихтую хоч трохи, аби люди не сміялись. Тим паче бігти недалеко – через три хати.

Сергій не образився, а тільки обережно так поцікавився, чи дорого стане. Бо мовляв якомусь писаці із районки пропонував статтю відредагувати, так той таку ціну заломив та ще й в долярах…

- З кого іншого злупив би за повною програмою, а з тебе – літра та шмат сала чи кільце ковбаси.

- Ну, то по-людськи, задоволено мовив Сергій, - якщо що, то заскочу…
Погомоніли ото так, тай розбіглися.

А через якийсь час Сергій заявився до мене. Для годиться поспитався, що там у світі коїться – чомусь на селі усі вважають, що мені робити більш нічого, як світові пертурбації відслідковувати. А потім, почувши моє стисле «А хрін його знає», перейшов до справи.

У Сергія нещодавно померла прабабця, по собі залишила не лише матеріальний спадок, але й зошит із спогадами. В них велося здебільше про Голодомор. Сергій ті замітки переніс на комп, а зараз хотів аби я довів їх до читабельного вигляду.

Я пообіцяв щось зробити, потім проглянув ті замітки. Починались вони із фрази: «Ну, пам’ятаю, що одна жінка зарізала дитину свою. Посолили його,зложила в горщик і їла потім… Судили її.»

Далі я читати не став, душа не лежала до такого…

***

Невдовзі, десь посеред літа, я подався геть із занадто цивілізованої Губарівки… Дременути світ за очі мене спонукали виборчі гоцанки.

Спочатку до печінок дістали інформаційно-виборчий потік свідомості та всюдисуща недолуга реклама.

Особливо дратували два завсідники наших ушльопкуватих політичних ток-шоу, на фоні котрих навіть регіонали із комуністами виглядали, хоч і цапами, але милими та інтелігентними…

Так-так, я саме про оту парочку: панянку із химерною мрією замість курячих мізків в голові на фоні кльопаної мамці та найвідомішого парламентського підора із вилами, такими ж доречними йому, як сільському дядьку крокодилячі мешти.

Аби поберегти і без того зденервовану психіку, я просто категорично вимкнув телевізію, а Інет став використовувати лише як суто технічний засіб: пошуковик, перекладач та словники.

Але ж клята мобіла. Телефонували знайомі і незнайомі, приятелі і колишні недруги, про котрих я й думати вже забув, але всіх їх цікавило лише одне – вибори і моя можлива участь в якій-небудь іпостасі в цьому безглуздому процесі.

Мобілу я доручив дружині аби вона відбріхувалась замість мене.

Та почали діставати безпосередньо вдома. І коли чергову делегацію від якогось там Хрін Хріновича – кандидата, мецената, благодійника, коротше прутня могутнього – певно, відчувши настрій господаря, заледве не зжерла моя улюблена дівчинка кавказької національності на прізвисько Дашуня, терпець мій урвався.

Я згадав відому сентенцію мого мудрого земляка за його упокоїнням про втечу від світу, що ловив його та так і не спіймав Хутко спорядив рюкзака, прихопив ноутбук і з Дашкою на повідку подався пішки до диканьських родичів - на татову батьківщину.

З вечора вийшов, аби не так спекотне було, а вже зранку пив холодне молочко у тітки. В обід дядько відвіз нас із Дашкою на Виселки - глухий, тепер вже напівпокинутий хутір у глибоченькому байраку - до дідового обійстя, де колись і зростав тато.

І хоча там вже давно ніхто не мешкав, пустки не спостерігалось. Родичі постійно навідувались, бо не пропадати ж дурно 50-ти соткам городу полтавського чорнозему, що падав низом прямо у ставок.

Але найголовніше – у байраку ні тобі мобільного зв’язку, ні інету, ні телевізії, ні сварливих сусідів, ні ходоків. Лише коропи плескають вночі в ставку, солов’ї цвірінькають на світанку, вдень гудуть бджоли, зозуля кукує надвечір і «катеринка» про щось нерозбірливо буркотить в хаті. Повний пейзан, спокій і максимальна віддаленість від самшедшого світу – мрія поетів, романтиків та партизанів…

Облаштувавшись і трохи обжившись, перезнайомившись із усіма трьома іншими мешканцями Виселок – дві глухі як пень бабці і моторний як на свої майже 90 років дід Семен -, я надвечір ставив пару надибаних на горищі ятерів і по холодку йшов із Дашкою обстежувати околиці.

***

В одну із таких мандрівок, подавшись слідом за Дашкою, котра погнала переляканого зайця, я в якійсь ярузі надибав дивного хреста. Кам’яний, витесаний із цільної брили граніту, явно не місцевого походження, здоровезний метрів зо два - він стояв в глибині байраку посеред чималенької галявини, що буяла густими травами.

Але навкруги самого хреста було викошено, а від нього самого змійкою звивалась в гущавину горішника малопомітна стежина. Я трохи пройшов нею, за горішником стежка губилась на одному із схилів яруги, ведучи кудись наверх поміж дерев невеличкого акацієвого лісочку.

Я був зібрався прогулятися стежиною далі, погукав Дашку, але та не прибігла. Повернувшись назад, я застав собаку біля хреста. Вона сиділа навпроти нього, роззиралась навкруги і тихенько підвивала. Її явно щось турбувало.

Я оглянув хреста уважніше. Він певне був козацьким. Бо по краям крил хреста були викарбувані з одного боку спис, а з іншого дві перехрещені шаблюки. А навколо середхрестя були вибиті чотири цифри, явно більш пізнішого походження, ніж зброярські атрибути. Зверху вниз були викарбувані трійка і двійка, зліва направо – дві трійки.

32-33 роки здогадавсь я. Хтось у такий спосіб вшанував пам'ять жертв Голодомору. Але чому хрест козацький і чому стоїть саме тут?

Наступного дня, прихопивши пляшку казьонки, пару пачок цигарок і буханець хліба, я подався до діда Семена розпитатися про хреста.

Дід зустрів мене радо – нова людина та ще й з гостинцями, буде з ким потеревенити. Хутко збігав до хати за чарками, мотнувся на город приніс помідорів, огірків, пучок зелені, потім пірнув до льоху витяг шмат старого, жовтого як віск сала. Сіли в тінь за столик під черемухою, хильнули за знайомство, потеревенили про те, про се.

Я поспитався про хреста. Дід Семен несподівано спохмурнів, про щось згадуючи. Потім розлив по чарках горілку. Я потягся був почаркуватися, але він відвівши свою руку трохи в бік, заперечливо мотнув головою:

- Чокатися не будемо.

Мовчки випили, закусили,запалили. Дід ще трохи про щось позгадував, безмовно ворушачи губами, начебто розмовляючи із кимось мені невидимим, а потім уголос сказав:

- То Петро-божевільний, вчитель тутешній, з центральної осадьби, з Чапаївки хреста поставив. Туди, у Мертву балку, так та місцина зветься, трупаки свого часу звозили. Вирили канаву глибоку і скидали мертвяків тудою.

- Що за мертвяки? Чом не на цвинтарі ховали? – для годиться спитав я, бо вже про все здогадався.

- А там і був колись цвинтар, наш Виселківський. Його на початку 60-х зрили бульдозером. А покійників веліли ховати на Чапаївському кладовищі.

- І що , просто зрили і не пере заховували?

- Якби стали перепоховувати, то довелось би стільки покійників потурбувати. Там же купа люду лежить. На початку 30-х та опісля війни похоронні команди отамечки померлих від голодухи прикопували. Потім вже, почнеш бувало копати могилу для звичайного покійника – обов’язково на чийсь кістяк нарвешся. І не на один. От аби люди зайвих питань не задавали, влада те кладовище ліквідувала.

А Петро, гарний дядько і вчитель від Бога, історію та географію викладав. Діти за ним хвостиком бігали. Любили його.

Він не тутешній, на початку 70-х приїхав. Десь із-під Київа. Якось він там дізнався про ті поховання. Мабуть люди розказали. От Петро і почав владу смикати, клопотатися аби в Мертвому яру який-небудь пам’ятний знак поставили. До обласного начальства аж дійшов. Якусь шишку там так роздрочив, що його із партії поперли – за малим не посадовили за антисовєтчину.

Петро на якийсь час затаївся. А потім якось навесні, на початку 80-х там хрест з’явився. Ні не оцей, що ти бачив. Інший, дерев’яний. Але теж здоровезний.

Хтось доніс. Приїхала бригада із бензопилою. Спиляли хреста. (Большовицький привіт Femen із комуністичного минулого). Через якийсь час вигулькнув новий. Знов спиляли. Ще якийсь час минув, знов хрест стоїть, начебто його й не валили.

Всі знали, що то Петрових рук справа, але довести не могли. Правда, до дурдому таки запроторили. От після цього до нього і причепилось оте божевільний. Але Петро в дурці, а хрест як грибочок, знов об’явився.

- Хто ж його тоді ставив, - поцікавився я.

- А Бог його відає. То така справа, є такі люди – їм покажи, що і отак можна, так вони і будуть робити.

Я помітив що із цими словами у діда Семена заблищали оченята.

- А то бува не ти був, такий ретельний учень?

- Мо’ і я, а мо’ і не я. Яка власне різниця. Ти не збивай мене. Так от. Тут почалась перебудова, потім трапилась незалежність. І однієї днини Петро вантажівкою звідкілясь вже кам’яного хреста привіз. Гуртом ставили. І до сьогодні люди навідуються туди. Най і не на окрему, а на братську могилу, але ж на ту ж таки Красну гірку до родичів сходити, пом’янути – свята справа.

Тут би і згорнути тему, але мене як хтось смикнув за язика:

- А людожерство було?

Дід Семен якось дивно подивився на мене:

- Не ти перший питаєш. Он один жевжик із Полтави приїздив. Теж про людожерів розпитував. Що вас всяка бридота цікавить. Було всяке. Он один був - у відчаї застрелився, і записку залишив родичам, аби його присолили і схарчили. Але родина не зробила того і вижила.

Я тобі таке скажу. Голод чи не голод, але кожна людина залишалась такою, якою вона була за нормального життя. Ті, котрі незбочені за жодних обставин собі подібних не їли б. А виблядки так і залишились виблядками. Вони і без голодухи можуть когось убити, дитину кинути напризволяще, а то й немовля притопити чи на смітник викинути. Не треба їх згадувати.

І ще одне. Ти розпитуй і пиши про тих, хто вижив. Бо вижили здебільше ті хто боролися, а ті хто ручки склав – ті і ласти сплели…

***

Тижнів зо два тому я повернувся додому із антивиборчого запілля. Тут таки вигулькнув Сергій. З літром горілки, ковальцем ковбаси і шматком сала.

- Ну, що підрихтував бабині замітки?

- Нє-а. І не буду.

- А чому ж? - Здивувався Сергій. – Я он і випити, і закусити приніс.

- Концепція помінялась!

І я дослівно повторив йому останні слова діда Семена.

Сергій почухав потилицю, потім ляснув долонею по коліну:

- А йдуть вони усі на хутір метеликів ловить, - невідомо кого послав він, - і дійсно давай хильнемо за тих хто вижив і нікого при цьому не з’їв…

Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, 2012 р.