ЖЛОБЕНЯ
Цей матеріал є другою частиною главки "Рахуйте до трьох..." автобіографічної повісті "Мумуар". Із першою частиною можна ознайомитись ось тут: http:/
Все почалось одного зимового ранку 97-го року як у Корнія Чуковського:
«У меня зазвонил телефон. - Кто говорит?
- Слон.
Та й дійсно, коли я підніс телефонну рурку до вуха, то спочатку подумав, що хтось жартує прокручуючи звукозапис якогось фільму Discovery Channel про слонячі гони.
Другою думкою була, що хтось із знайомих крутеликів подавшись на якесь сафарі телефонує прямо звідтам під час слонячого полювання.
Але виявилось і не те, і не інше. Ніхто мене не розігрував, а володар надпотужного голосу зваблював до співпраці, пропонуючи досить пристойні умови: 1-2 статті та пару-трійку регіональних заміток на тиждень в обмін на непогану зарплатню до одного ну дуже опозиційного до всіх і вся київського щотижневика.
А вже незабаром я особисто познайомився із редактором того видання, котрий якраз і мав щастя володіти отим «слонячим» голосом. Єдине враження що запам’яталось тоді – це якась невідповідність голосової потуги із субтильністю самого головреда.
Перший час працювалось нічого собі. Із головредом налагодились суто робочі стосунки: я писав – він платив. А у конфлікті, що виник поміж мною та його замом Б., він навіть став на мою сторону. А трапилось таке…
Якось я став помічати, що мої далеко не шедевральні тексти – така собі рутинна репортерська поденщина – на шпальтах видання з’являються жорстко відредагованими.
Аби згадану поденщину зробити максимально читабельною, я густо увертав в тексти які-небудь колоритні, частенько різкуваті слівця, нестандартні словооберти, метафори, дотримуючись при цьому максимально іронічного стилю. Але на шляху до газетної шпальти усе те кудись зникало.
Виявилось, що ретельною правкою моїх опусів переймався отой самий Б.
Такий собі духовно-естетичний брат одного із героїв пригод солдата Чонкіна Володимира Войновича. А саме редактора газети «Більшовицькі темпи» Єрмолкіна, котрий як відомо винищував із статей будь-яке живе слово, доводячи їх до максимально нечитабельного вигляду.
Я поспілкувався із нашим Єрмолкіним, порадивши йому або не чіпати мої матеріали, або ж ставити під ними своє прізвище. У відповідь же почув щось менторське-повчальне із густим черезсмужжям згадок, що він тричі лавреат якогось там золотого пера.
Кінцеве, та суперечка мені набридла і порадив лавреату прилаштувати ті три пера до гузна і податися на пташник курочок топтати. На моє здивування редактор мене підтримав і більш мої матеріали лауреатським генієм не освячувались.
Я ж на знак подяки розстарався, виборсався за межі поденщини і підготував максимально олітературеного досить веселенького матеріалу такого собі розважально-аналітичного штибу.
Аж тут в мене знов «зазвонил телефон», і слонячоподібний голос повідомив, що, мовляв, «нє хєр усіляку хєрню присилати, твої аналітичні размишлізми нікому не цікаві, а слати тре’ скандали, сенсації,брутальний кримінал, аварії, вибухи, ДТП» та іншу чорнуху із жовтухою, «бо видання в якому я працюю найопозиційніше в Україні».
Я не образився, Такий собі робочий момент. Хоче редактор такого – буде йому таке, котре я густо почав надсилати до Києва, в своїй більшості видлубуючи усю оту гидоту із носу та деяких інших інтимних місць організму.
До слова. На базі задробленого тоді матеріалу, років через десять я наваяв не найгіршого свого есею, котрий охоче розмістила УП.
Далі ж все почало розвиватися стрімко і невідворотно.
Спочатку зі мною трапилась халепа. Дружня вечірка, пізній вечір, сльота, , темна вулиця, ожеледиця, падіння, лікарня, подвійний перелом передпліччя, просвердлений лікоть, шпиця в ньому – і от я лежу на витяжці, підвішений за ліву руку як карась пійманий на гачок за плавник.
Я думаю пояснювати не тре’, що усе оте задоволення влітало в копійчину. Безкоштовно я отримував лише пів-пігулки димедролу на добу в якості знеболюючого і розчин фурациліну. За все інше – від принести/винести судно і до рентгену доводилось платити.
Правда фінансового оптимізму додавала думка, що найопозиційніша газета заборгувала мені зарплатню за пару місяців. Тому коли Валентина в чергове притягла мені торбу із харчами і більш ефективним знеболюючим у вигляді перваку та повідомила, що це в останнє, бо гроші кінчились, я попрохав її зателефонувати майбутньому біг-бордовому вилоносію та й нагадати про борг.
Зауважу, що дружина моя, ще з дитячо-юнацької пори загартована безбатьківщиною, невибагливим поселянським життям-буттям, нелегкими городніми та повсякденними господарськими вправами, згодом вишколена самостійним вставанням на ноги у чужинному мегаполісі та маючи досвід кількох невдалих шлюбів, удари долі тримати навчена і відсіч людській (а особливо чоловічій) підлості давати вміє.
Але того разу, коли Валентина завітала до мене в лікарню після розмови із слонячоголосим редактором, я вперше побачив її такою гнівно-розлюченою і одночасно розгубленою. Втім, коли вона переповіла тую бесіду, я її стан зрозумів.
***
- Семиволос зламав руку і зараз у лікарні…
Редактор перебив дружину і без будь-якого натяку на жарт, місцями додаючи до слонячого ревіння левітанівських інтонацій провіщав:
- Дезертир! Втік з передової відпочити до шпиталю. Так йому і передай – дезертир.
Дружина, сприйнявши це як своєрідний жарт гумору, до часу спокійно намагалась розтовкмачити ситуацію:
- Тобі б такого відпочинку. Та й дорого він коштує. Ти йому завинив за пару місяців зарплатню, то вишли переказом на оздоровлення.
Настала пауза. Мізки на тому кінці дроту рипіли так, що чутно в телефон. Нарешті приймається рішення:
- З грошима скрутно, тому заборгованість погасити поки не можу. А от за потоковий місяць може щось і підкину. Тільки у нас форма оплати змінилась. Всі журналісти переводяться виключно на гонорари. Так що най він що-небудь напише – а я заплачу.
- Як ти це собі уявляєш? – Почала шаленіти дружина. – Палата на 25 осіб, постійно хтось вештається: санітарки, медсестри, лікарі, відвідувачі, ходячі хворі. Суцільний гармидер. Ну, і ще одна дрібничка – мій чоловік в буквальному сенсі прикутий до ліжка…
- Він яку руку зламав? – знов редактор не дослухав Валентину. – Ліву чи праву?
- Лівицю. А якби правицю ушкодив?
- То мусив би писати, лівою. – В слонячому ревінні знов з’являються патосні левітанівські інтонації. – Справжній журналіст мусить працювати за будь-яких умов і обставин. В лікарні, у вбиральні, в загальному вагоні, на вокзалі. Зламає робочу руку, писатиме неробочою, обидві зламає – писатиме ногами, ноги переламає – творитиме зубами…
Тут дружина оскаженіла:
- Я не знаю як поведе себе Семиволос із його інтелігентськими рефлексіями. Може й плюне на все та й розітре. Але я жінка проста, на рефлексії не страждаю. І якщо ти жлобеня через тиждень не вишлеш гроші, то я приїду до редакції, не погидую – візьму за яйка і витрухну з тебе гроші заразом із раклячою* душенькою. Це якщо не будеш пручатися. А пручатимуся – переламаю ноги, руки, виб’ю зуби - ти в мене прутнем творитимеш.
Отак от поспілкувались.
***
Я й дійсно вирішив плюнути і розтерти, назавжди виключивши це хамло із кола мого спілкування. І дружину заспокоїв, мовляв і не таке переживали – прорвемося як-небудь.
І прорвалися. Десь перехопили, зайняли, впав якийсь очманілий гонорарій. Задля економії я дременув із лікарні, загоюючи потім передпліччя, жорстко зафіксувавши його шинами та еластичним бинтом.
А коли я так-сяк призвичаївся до одноруких домашніх вправ: картоплю там почистити, сміття згребти, сірника підпалити, зворотно перевчився клацати одним пальцем на машинці тощо, що в часі якраз збіглось із остаточним проїданням випадкового гонорарію, Валентина хутко зазбиралася до Київа.
Мої резони не робити того вона ігнорувала. Я лише й встиг, що накатати заяву про звільнення, попрохавши її принагідно забрати трудову.
Повернулась дружина днів через три. Розповіла про свої пригоди…
***
В Київі на останні півкарбованця добулась метро редакції. Сиджу в приймальній, теревеню із усім наявним штатом – літредактором і за сумісництвом секретаркою Марією та відповідсеком і за сумісництвом «куди пошлють» Олегом. Скаржаться, мовляв, вже півроку зарплатню не отримували.
Аж тут наш жевжик об’явився. Здивовано блимнув на мене оченятами, щось буркнув - означив привітання. Потім прогуркотів: «Зачекай півгодини, мені пару-трійку дзвінків зробити тре’».
Чекаю. Аж тут він хутко мететься кудись із кабінету, кидаючи на ходу: «Буду хвилин через десять».
А хвилини через три Марія інформує: «Все дременув із кінцями.»
Я без зайвих запитань мотнулася слідом. Але на вулиці лише куряву за його мерсом піймала.
Стою вся в розпачі і матюччі як остання лошиця, чуже місто, без копійки, не те що назад до Харкова, навіть вокзалу добутися нізащо. І таке зло мене взяло.
Аж тут пригадала назву газети, де Андрійко Черніков після «еміграції» із Харкова прилаштувався. (в середині 90-х ми працювали із ним в «Харківських губернських відомостях – ВС). Якимись правдами-кривдами дісталась тієї редакції. Дякувати йому нагодував, напоїв, втішив і на постій в найману малолітражку до ранку пустив, а сам до друзів ночувати подався. Джельтмен…
Правда нічим більше допомогти він був не в стані – сам тільки-но облаштувався в столиці, за душею ні ламаного шеляга. Втім дав телефон Гриші Шверка (ще один харків’янин, котрий підкорив столицю – нині перший віце-президент групи компаній «Український Медіа Холдинг» - ВС.)
Зателефонувала Гриші, побідкалась. Пообіцяв у випадку чого на дорогу запозичити. А коли дізнався із ким саме в халепу потрапила, то порадив із тим лайнюком не зв’язуватися. Казав, що позиче ще й на твоє оздоровлення до умовного часу «коли віддати зможемо».
Але мене охопило якесь зле затяття і я подалась до того жлобеняти. Все почалось як і минулого ранку. Приймальня, я чекаю, воно прибігає, здивовано витріщається на мене, залітає до кабінету, чимось там кидається, кудись телефонує, і, певне розуміючи, що сьогодні я від нього не відчеплюсь, вибігає і гримить до мене на ходу: «Хутко до бухгалтерії, мо’ щось і вициганю».
Майже біжимо якимись коридорними лабіринтами, я ледве за ним встигаю. Коли різко гальмує біля «М/Ж», буркотить, що на хвильку до вітру.
Подумки прикидаю скільки воно треба аби подзюрити, аж чую зовсім не дзюрчання, а якийсь металевий стукіт. Тут мене як осяяло – поверх же перший, решітки на вікнах хоч і маються, але частенько не вмуровані, а на завісах під навісними замками.
Плюю на усі умовності, вриваюсь в те кляте «М», і вчасно. Відімкнена решітка гуркотить по кахляній стіні, вікно теж відчинене, а саме жлобеня вже на підвіконні. Але я його перехопила. Однією рукою вхопила за комір, а іншою за причандали – кажуть у маленьких вони чималі, але я ледве їх надибала, - і догори дриком трусонула. Той верещить щось про міліцію. Але мені до шмиги…
Не знаю чи душу витрусила, але гроші випали. Поставила його на ноги, відрахувала скільки завинив, а залишок хотіла була віддати. Аж тут пригадала, як Марія із Олегом скаржились.
Відконвоювала лайнюка до редакції, залишок грошей віддала Марії з Олегом аби поділили між собою. Марія десь відшукала бланки прибутково/видаткових ордерів. І під загрозою ще ризикнути інтимною гордістю, жлобеня їх заповнив, мовляв, отримані суми видані в рахунок боргу по зарплатні.
(Згодом з’ясувалось,що наступного дня свідків його ганьби редактор звільнив. Тішить, що хоч дещицю вони таки отримали. Бо іншим не перепало кінцево зовсім нічого - ВС).
Потім забрала твою трудову. Написав, що за власним звільнився. Та й подалась Київом милуватися. Спочатку до Лаври – гріх якщо такий трапився замолити, потім Подолом гуляла, в Гідропарк з’їздила в Дніпрі занурилась.
***
На цьому будь-які спілкування та інші контакти із лайнюком припинились. Бо як я вже казав раніше - рахуйте до трьох!...
* Ракло — слово суто харківського походження, яке приблизно означає: злодюжка, «дрібний злочинець з села». Своєю появою завдячує харківським бурсакам та міському ринку Благбазу. У XVIII ст. бурсаки опісля занять збігали Бурсацьким спуском з гори (де власне і розташовувалась сама бурса – нині там Академія культури ) і лавою неслись за річку Лопань до Благбазу, де і зносили з лотків все їстівне, що потрапляло під руку.
Валерій Семиволос, 2012 р., село Губарівка, Харківщина
