Походження російського шовінізму й українофобії
Розповсюдження в інформаційному просторі постсоціалістичних країн українофобії та засадниих ідей російського шовінізму не можна назвати нічим іншим як частиною інформаційної політики РФ, яка своїм походженням сягає ще ХІХ століття, безперервно тривала досі і сьогодні викликає неймовірний резонанс. Наслідки дискримінації української культури, заборони використання і розповсюдження української мови разом із політикою щодо різних частин українських земель та її народу, яку провадили у свій час Російська Імперія, пізніше Радянський Союз і сьогодні РФ, ніде краще не віддзеркалюються як в інформаційному середовищі України.
Автор: Олена Боклінка
Феномен страху та неприйняття певного етносу, його культури, традицій і світогляду у етнопсихології визначається терміном «ксенофобія». При цьому важливою умовою є те, що суб’єкт, який піддається впливу цього явища є представником іншого етносу, який чітко відокремлюється від об’єкту ксенофобії. Тобто він не може себе асоціювати із етнічною групою її культурою, яка виступає об’єктом страху чи нетерпимості.
Попри це, сьогодні в Україні, спостерігається явище українофобії, яке особливо загострилось за останній рік. Звісно, не вперше в історії міжетнічні латентні чи активні конфлікти відбуваються за участі двох і більше етнічних груп в одній державі. Проте, особливою рисою ситуації в Україні є те, що ксенофобія на побутовому рівні та в інформаційному середовищі країни спрямовується не на етнічні меншини, а проти національної більшості – українців.
У той же час українофобію не можна розглядати лише як внутрішньодержавне явище, оскільки вона бере початок із давнього конфлікту з найтіснішим сусідом і по суті є молодшим терміном ніж саме явище. «Українофобія» вживається в публіцистиці вже у 1912 році у статті С. Єфремова «Українське життя у 1912 році» тоді як офіційний документ, який є прямим виявом цього явища та дискримінацією українців за мовною ознакою видається у 1863 році. Мова йдеться про славнозвісний «Валуєвський циркуляр» – таємний документ, створений міністром внутрішніх справ Російської Імперії П. Валуєвим для територіальних цензурних комітетів. В цьому розпорядженні наказувалось призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою, це стосувалось релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Заборона на останню, включно із забороною видавати будь-які оригінальні твори, ставити концерти чи вистави українською мовою, вивозити україномовні видання за межі імперії ввелась у 1876 році Емським указом.
Таких прикладів приниження і поневолення інших націй в ім’я великої російської можна навести багато. По суті, з давніх-давен шовіністична діяльність політичних лідерів російської, а пізніше російсько-радянської імперії не переривалась. Вона й формувала відповідну свідомість у пересічних росіян не без допомоги пропаганди, спрямованої на утворення негативних стереотипів про інші етнічні групи чи крани, іноді навіть їх демонізацію [7].
Яскравим прикладом демонізації є стереотип про український національно-визвольний рух «бандеровщина» – міфічний образ «антиросійства», до якого звертаються навіть державні чиновники РФ роблячи офіційні заяви для преси. При цьому не відомо що конкретно окрім емоційних та образних характеристик вкладають в це поняття.
Якщо копнути глибше то відкривається цікава картина: саме через максимально різкий і непоступливий прояв національної відмінності, чи то пак окремішності українського народу, маніфестацію українства у формах (власне, такий образ і лежить у понятті «бандеровщина» та має на це об’єктивні причини), які за своїм характером зіставні з формами демонстрації «російськості» і виникає його неприйняття носієм російської національної свідомості. Проте така поведінка українця, що є віддзеркаленням поведінки росіянина, поляка, німця, угорця як носіїв національної самодостатності, сприймається росіянином з його усталеними уявленнями про «норму для українців» як виклик і агресія, як потенційна загроза.
Сьогодні ця загроза вже втілюється у війні, в якій росіяни визволяють «ісконна рускіє тєріторії і рускаєзичьнає насілєніє» не надто відхиляючись від грузинського сценарію 2008-го. Так будь який опір українства, своєю чергою, викликає агресію, страх і (почуття жертви) у носія російської свідомості, котру він вважає спровокованою. Спровокованою самим лише фактом існування такого «аномального» українського типажу [7]
Російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли йдеться про події, що не стосуються Росії.
Росіяни охоче співчувають американським неграм, південноафриканським бурам, бенгальцям, бо це не накладає на них жодних зобов’язань щодо перегляду власної історії, а тим більше власних кордонів. Саме тому їм так важко признатися самим собі, що «бандєровщина» була звичайнісіньким національно-визвольним рухом [7].
Разом із використанням шаблону «бандєровщина» в російському чи проросійському середовищі часто використовується найменування Галичина, але не як культурно-історичної області, а як ще один ворожий усьому російському образ. Цей шаблон практично дорівнює «бандєровщині» і використовується для уявної локалізації усіх атрибутів українського народу, які б свідчили про утворення нації. Таким яскравим елементом є українська мова, яку називають ще «галицьким нарєчієм» є насправді харківським правописом 1927 – 1929 рр. чи «галицькі націоналісти», що часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов з Херсонщини, як Євген Маланюк – Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський – Криму й Одеси, як батько та син Липи з Полтавщини тощо [6].
Зручність цього шаблону полягає у тому, що решті території України такі, образи, які були б затвердженням українського націоналізму чи патріотизму є взагалі не притаманними і тому більшість України можна з упевненістю назвати російською землею, а жителів – росіянами. Не зважаючи на всю міфологізацію Галичини як демонізованого антиросійського осередку існують об’єктивні причини існування цього шаблону. Перебуваючи жителями частини Австро-Угорської імперії українці Галичини не зазнавали такого тиску як їхні побратими, які жили на території, окупованій Російською Імперією, про це свідчить навіть система ведення діловодства, яка передбачала використання чотирьох мов в тому числі і українську.
Поряд з українцями на території Галичини до Другої світової війни проживала велика кількість поляків та євреїв, дещо менше німців, тому цей край був багатокультурним та мав демократичні традиції. Звісно і матеріально-культурний рівень пересічного галичанина був значно вищим ніж у підданого Російської Імперії. Тому прихід на цю територію червоної армії, а згодом приєднання до Радянського Союзу аж ніяк не віталось серед місцевого населення і останнє досить довгий час провадило партизанську боротьбу з окупантами.
Як бачимо українці Галичини були залученими до західноєвропейської культури ще до розвалу Російської Імперії. І хоча українська еліта Галичини, для якої ця культура була природно властивою, зазнала повного винищення радянськими репресіями, національна пам’ять зберегла її основи. Не малу роль відіграла і перша хвиля української міграції на початку ХХ століття, яка утворила міцну діаспору у країнах Західної Європи та Північної Америки.
Факт приналежності культури Галичини (тут хоча б звернути увагу на архітектуру міст Західної України зі статусом обласних центрів) до європейської, в Росії навіть не розглядається, адже це абсолютно не вписується в зручний образ української культури як «низької сільської культури». Тут важливим фактором є те, що російському націоналізму завжди було притаманне явище ressentiment – глибоке гнітюче відчуття переваги західноєвропейської культури: поєднання трепету із постійним тяжінням до неї та зневаги і ненависті через її вищість над власною російською.
Цей термін увів Ф. Ніцше, при тому він зазначав, що ressentiment. неодмінно приманний нації, яка не досягла такого розвитку як інша, на культуру якої вона рівняється і водночас відкидає як щось чуже. Велику увагу цьому явищу приділяє найвідоміший сучасний дослідник націоналізму Лія Грінфелд, яка стверджує, що в той час коли західноєвропейські країни пройшли феодальний період розвитку який був основою для утвердження ідеї «влади народу» в обличчях окремих членів еліти, а не єдиного монарха, що і є націоналізмом у первинному значенні, російська еліта мала мізерне значення. Так, ця еліта жила при царському дворі, користувалась усіма можливими на той час благами цивілізації, але жодного вагомого впливу на рішення царя вона не здійснювала. Більше того життя дворянина і його благополуччя і навіть майно цілком залежало від дуже мінливого настрою монарха, який був характерним наприклад для Петра І. Таким же доказом убогої ваги дворянської знаті є відсутність прикладки до прізвищ, як у західноєвропейських країнах – «von», «do», «don».
Абсолютизм влади та штучне насадження високої аристократичної культури для російської еліти дуже пригальмували розвиток національної ідеї, і якщо «західноєвропейські націоналізми» утверджують верховенство нації та її культури то російська національна ідея розбігається між верховенством «російської імперії» і поки що тільки «відмінностю від інших» а не вищістю російської культури.
Про те що російський націоналізм немислимий без російської імперії (звернемо увагу, що саме імперії – структури, яка за своєю природою передбачає насильне поневолення і насадження своєї культури) говорить доволі відомий публічний інтелектуал Алєксандр Дугін в багатьох інтерв’ю, зокрема на телебаченні.
Отже, через кризу ідентичності і ресентимент, носію російської національної свідомості завідомо характерне різке несприйняття усього «гордо-українського». Для того щоб воно не дисонувало зі зручним стереотипом про провінційність його трактують як «галицьке», яке є і західноєвропейським і «бандеровським». Саме тому українську культуру північні сусіди так старанно намагаються віднести на маргінес і нівелювати, а її еліту звести на чверть території так званого австрійсько-польського проекту «галіциї» [4, 214 с.].
Отже, ксенофобію і її різновид українофобію, як явище притаманне для російської національної свідомості і, відповідно, інформаційного середовища РФ варто розглядати не відокремлюючи від російського великодержавного шовінізму. Це поняття, як не дивно має радянське коріння і широко використовувалось у совєтській публіцистиці. А втім, його визначення цілком адекватне на сьогодні:
великодержавний шовінізм – це різновид націоналізму, ідеологія й практика владних верств панівної нації в багатонаціональній державі, що характеризується проповідуванням винятковості чільної (державної) нації та її виключних переваг над іншими, що мешкають у країні.
Важливою умовою просування російського шовінізму в інформаційному середовищі є ефект інформаційної парасольки, характерний для постсоціалістичних країн, до числа яких входить і Україна. При цьому ми можемо спостерігати як для більшості російськомовних громадян України пропонується широкий вибір інформаційного продукту виготовленого в РФ з урахуванням національного світобачення та всіма його аспектами, до котрих входять і стереотипи. Не зважаючи на це в Україні висувається на порядок денний тема національно нетерпимості та дискримінації етнічних меншин з боку самих українців.
Окремої уваги потребує питання дискредитації українського національно-визвольного руху 1920-1950 рр. Прикладом тут може слугувати резонансна фотовиставка «Волинська різанина: польські і єврейські жертви ОУН-УПА» яка відбувалась 7-10 квітня 2010 року в Національному виставковому центрі «Український дім» в Києві. Окрім протестів проти висвітлення антиукраїнської позиції та маніпулювання фактами пізніше тема та сама концепція виставки була широко розкритикована істориками та громадськими активістами [9].
Вітчизняні наукові інституції також не рідко дивують своєю антиукраїнською позицією: так у 2008 році Харківським інститутом соціальних досліджень при сприянні Міністерства внутрішніх справ України було проведене псевдонаукове соціологічне дослідження «Нетолерантна діяльність та організації в Україні». В дослідженні широко описуються приклади прояву крайніх правих сил, акти вандалізму та дискримінації з боку представників українських націоналістичних молодіжних організацій, дискредитується ідея українського націоналізму. Крім того, що запропоновані факти в дослідженні, як і його науковість потребують перевірки, так усвідомлено подається часткова інформація про ультраправий український рух і немає жодної згадки про діяльність українофобських молодіжних організацій, які цілком комфортно працюють в Україні. Це дослідження також пізніше було піддане критиці та не зважаючи на це МВФ розповсюджує серед працівників брошури, створені на основі результатів дослідження [2].
Значно гострішою є ситуація у розповсюдженні українофобських ідей у масовому інформаційному продукті. В. Расевич – один із небагатьох українських науковців які піднімають цю тему проаналізував сучасну тенденцію у кінематографі. Та звернув увагу на те, що кіно стало елементом історичної політики РФ. Фільмів де українці показані тільки у негативному образі та таких які містять маніпуляцію історичними фактами навіть у так званому документальному жанрі у Росії знято понад сотню [10].
12 березня 2014 року польські медіаексперти А. Мрочек та П. Черський повідомили про розгортання нового фронту інформаційної війни РФ проти України. Її суть полягає у створенні великої кількості анонімних коментарів навколо найпопулярніших інтернет-видань Польщі (зокрема Newsweek). Коментарі можна розділити на два основні напрямки: різка критика дій польського уряду зі сторони користувачів, які натякають про своє українське походження та антиукраїнських з боку псевдопольських користувачів. При цьому медіа експерти наголошують, що ця віртуальна ворожнеча скоріше суперечить реальним настроям як українського так і польського суспільства ніж відповідає їм, а мета її метою є вплив на ставлення поляків до подій в Україні [1].
Найчастіше реальними проявами українофобії на побутовому чи офіційному рівні є дискримінація україномовного населення. Звісно, дискримінацію етнічної групи за мовною ознакою не можна вважати ксенофобією, проте дискримінація українців набуває далеко глибшого значення, якщо її розглядати в ключі відносин України з Росією, які за весь час свого існування постійно супроводжувались тиском з боку РФ, претензіями на українські території і періодичною їх окупацією. Дуже важливо звернути увагу саме на аспект українофобії в Україні та його основний наслідок – дискримінації україномовного населення.
Так, за даними дослідження «Мовний баланс України», складеного за приватної ініціативи на основі перепису населення 2001 року, соціологічних досліджень та статистичних даних, отриманих від державних органів та установ, громадських організацій та професійних спілок, а також на базі експертних оцінок, загальне домінування державної української мови існує лише у сфері освіти та державного управління [8].
Згідно із останньою редакцією Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не менше 50 % – програми українського виробництва повинно транслюватись у прайм-таймі українського ефіру; у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 % загального щотижневого обсягу мовлення. Дослідження показує, що частка російськомовних програм у прайм-таймі українського національного ефіру складає 61,4%, україномовних – 38,6%. Стовідсотково або здебільшого російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, котрі збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні програми, концерти – транслюються винятково або переважно російською мовою [8].
Якщо взяти разовий тираж газет за 100%, то з них на україномовні газети припадає 31%, а на російськомовні – 64%. Співвідношення річного накладу журналів (періодичних видань), за даними Книжкової палати Україні імені Івана Федорова, становить 70 на 19%, а серед глянцевих видань частка російськомовного продукту становить 100% [8].
Якщо взяти ринкову книгу, вилучивши з загального переліку україномовні підручники і посібники для середньої та вищої школи, то співвідношення російськомовної до україномовної книги (разом із україномовними виданнями, що друкуються в Росії) складатиме 60-65 відсотків російською до 35-40 відсотків українською. Тобто питання переваги однієї з мов на книжковому ринку (державна чи російська) однозначно залишається за останньою [8].
Щодо Інтернету, то тут не враховуються дані «Мовного балансу України», оскільки це сегмент в якому відбуваються швидкі зміни, а дослідження проводилось станом 2007 рік.
Крім того необхідно врахувати, що 5 червня 2012 р. з численними порушеннями процедури голосування та Конституції України був прийнятий та впроваджений у дію закон України «Про засади державної мовної політики», який надав значних преференцій російській мові та мовам національних меншин у всіх сферах життя суспільства. Проте, 23 лютого 2014 р. Верховна Рада України скасувала цей закон, прийнявши проект Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики». При цьому немає підстав нівелювати наслідки активного введення закону в дію протягом терміну 1,5 року.
З даних дослідження випливає цілком чіткий висновок, що в Україні в багатьох сферах присутність державної української мови є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо.
В переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову [8].
Список використаних джерел
1. Інформаційна війна проти України: Росія відкрила у Польщі другий фронт, – ЗМІ [Електронний ресурс] / «Радіо Свобода». – Режим доступу: http:/
2. Багряний С. Украинофобия – не расизм? [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http:/
3. Бакалець О. Українофобія: історія і сьогодення [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:/
4. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности. [Текст] / Л. Гринфельд. – М.: ПЕРСЄ, 2012. – 528 с.
5. Єфремов С. Українське життя 1912-го [Електронний ресурс] / С. Єфремов. – Режим доступу: http:/
6. Лосєв І. Українське і галицьке [Електронний ресурс] / І. Лосєв. – Режим доступу: http:/
7. Лосєв І. Явище «бандерофобії» в російській свідомості [Електронний ресурс] / І. Лосєв // «Сучасність», – 2011. – Режим доступу: http:/
8. Мовний баланс України. [Електронний ресурс] / упорядник О. Медведєв. – 2010. – Режим доступу: http:/
9. Палій О. Фарисейство і кола в оці [Електронний ресурс] / О. Палій. – Режим доступу: http:/
10. Терещук Г. Українофобія є небезпечним явищем – науковці [Електронний ресурс] / Г. Терещук // «Радіо Свобода». – 2013. – Режим доступу: http:/
11. Muzychko O. The unapprehended evil of communism in contemporary Ukraine [Electronic resource]. – Access: http:/
