"Окликну вас в вечерней тишине"

Вечоріє…Тьмяно горить світло в кімнаті. За чашкою чаю ведеться тиха спокійна розмова про сутність життя, про молодь, любов, про Київ, майдан, Україну... В консерваторії Марина Романівна – серйозний строгий викладач, професійний музикознавець, засновник і член вагнерівського товариства, авторка шести книг, лібретистка, професор..., але тут зі мною говорила жінка з чуйною, глибокою душею, чистим серцем, великим життєвим досвідом. Мова її лилася вільно; благородно звучав її голос. Здавалося, що їй відкрито такі знання, які не знайдеш у книгах. Її світогляд являє собою синтез музики, театру, опери, симфонії, релігії, філософії...
Цього вечора ми не випадково багато говорили й про поезію, адже Марина Романівна є прекрасною поетесою. Почала писати вірші вона в період 1990-х, у зрілому 50-літньому віці. У 2007 році вона вже була автором 240 віршів, що ввійшли до збірки «Шум життя» (невиданої). Сьогодні, щонайменше, на третину збільшилась число її поетичних робіт. Поезія Марини Романівни – «щоденник вражень, душевних порухів, « те, що не римою, не красномовністю цінується, а глибиною і багатством змісту»
Кому і для кого писала Марина Черкашина? «Для мене найперша цінність – це кохані люди, щире спілкування», – говорить вона. Це був строгий, галантний, цілеспрямований, талановитий композитор з Харкова – Віталій Губаренко. Обдарувала їх доля взаємним коханням. Їх любовний сюжет мав свої перипетії. Специфіка драматичних сюжетів, музично-сценічну формулу яких добре знає Марина Романівна, – полягає у наявності багатьох інтриг, перипетій. У найпоетичніший момент розвитку в драмі з’являється щось таке, що переводить стрілки сюжету і робить неповторний сюжетний ефект. Драма не може довго розвиватися, це одна історія, оптимальна величина якої – 25-30 тисяч знаків. Творча сім’я Марини і Віталія, що кожною клітиною відчували звуки їх спільних оперних творів, таких як «Монологи Джульєтти», «Листи кохання», - також мала свій часовий ліміт – 40 років спільного життя. Ця драма завершилась тихою кульмінацією, як у справжньому ліричному театральному сюжеті – переходом одного з героїв у вічність.
Здається Марина Черкашина роздумує про час не так як інші, вона ніби передчуває події власного життя. Про це говорить її посмішка – ледь легковажна, спокійна, прозорлива, погляд мудрий і свідомий – такою вона є на світлинах з молодості і такою залишилась в зрілості.

На думку мимоволі приходить ще одна жіноча постать – поетеса Марина Цвєтаєва:

Кто создан из камня, кто создан из глины, -
А я серебрюсь и сверкаю!
Мне дело – измена, мне имя – Марина,
Я – бренная пена морская.

...обидві вони писали вірші для власних дочок. М. Цвєтаєва – своїй Алі, а М. Черкашина – Іринці. Обидві присвячували вірші відомим поетам, письменникам. М. Цвєтаєва – Байрону…Пушкіну…Бальмонту…Ефрону. М. Черкашина – Байрону… Вагнеру… Вотану… Вельзе … Баху… Боттічеллі.
У кожного автора є свій попередник і послідовник. Діалог з композиторами, виконавцями, письменниками, поетами чутно вплинув і на творчий метод Марини Романівни. На композиційному мисленні авторки відобразились філософські концепції Ф. Ніцше та Р. Вагнера, вірність яким вона зберігає і по сьогоднішній день. Саме Р. Вагнер є головним представником її сфери інтересів, одним з ключових героїв творчої драматургії наукових робіт та її лекторських виступів. Окрім того, Марина Романівна цікавилася творчістю Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Цвєтаєвої в музиці. Поетеса рубежу XIX-XX століть Марина Цвєтаєва у свій час також захоплювалась ідеями Р. Вагнера та Ф. Ніцше, зокрема, щодо поєднання у драмі трьох видів мистецтва – словесного, пластичного і музичного. Концепцію синтетичного мистецтва з розмиванням жанрово-родових меж її творів: синтезу поезії з прозою, драматичних жанрів з ліричними, спостерігаємо й у творчості Марини Романівни. У результаті виникають ліричні драми, драматичні поеми, вірші у прозі, такі як: «Скорбные жалобы грешников», «Подруге».

М. Цвєтаєва знаходила символічні подібності відомих її сучасників з міфологічними персонажами і описувала їх у віршах: про С. Волконського, О. Стаховича, Ю. Завадського та інших. У М. Черкашиної схожий період творчості почався після 1990-х, коли вона писала про оперних персонажів та композиторів, асоціюючи їх з певними міфологічними та іншими символічними образами. Писала про А. Пярта, Г. Малера, Ф. Шопена, про Ізольду, Лісового царя, Павану на смерть Інфанти, про фею Маб, Доріана Грея, Фауста. Вірші 2000-х років стосуються теми сенсу буття, розлуки, пошуку гармонії – в молодості і в коханні. Марина Романівна багато писала віршів споглядальних, про погоду, про пори року і часто роздумувала над її улюбленою осінньою порою. Можливо саме тому з її вікна, в яке озираються жовто-червоні гілки сусідніх каштанів, осінь чомусь завжди особливо прекрасна...

Я попросила Марину Романівну продекламувати один із своїх віршів:

Нам не даёт судьба расслабиться,
Вдохнуть осенний аромат,
Забыв о времени, уставиться
На золотых деревьев ряд

Прекрасні рядки...Поетеса з минулого Марина Цвєтаєва безмежно цінувала слова, от і поетеса з сьогодення Марина Черкашина в тих же словах знаходить глибинний сенс власного життя, говорячи: «В житті варто боротися перш за все за душевне тепло, яке народжується в спілкуванні, за чистоту душі, чистоту людських стосунків, справжню дружбу».

Родные и друзья, далёкие и близкие,
Хочу, чтоб были вы всегда во мне,
Все имена я назову без риска,
Свою исполню арию со списком,
Окликну вас в вечерней тишине…

І справді вечоріє, час йти додому, а скільки всього в душі бурлить. Додому ми йшли мовчки, сотаючи на розум уривки розмов, які нас, в силу вікового оправдання найбільше цікавили, розмови про любов, сім’ю, батьківщину. Як ехо в підсвідомості лунали слова Марини Романівни: «Чистоту душі, чистоту людських стосунків, за справжню дружбу, за душевне тепло, яке народжується в спілкуванні, от за що в житті варто боротись…». Напевно в тому і є найбільша цінність життя в консерваторії – це безпосереднє спілкування з такою людину, як Марина Романівна. Дякую долі за таку можливість.

Досьє:

Марина Романівна Черкашина-Губаренко – доктор мистецтвознавства, професор, лібретист, член-кореспондент Академії мистецтв України, член Союзу композиторів та Союзу театральних діячів України, засновник і голова київського Вагнерівського товариства. Автор численних наукових праць переважно у галузі музичного театру. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2013), Золотою медаллю АМУ (2008), лауреат премії Національної спілки театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики (1987), премії ім.. М.В. Лисенка (1998).

Народилася Марина Романівна 22 червня 1938 року у місті Харкові. Закінчила Харківську консерваторію (1962) за класом Г. Тюменєвої і аспірантуру в Московській консерваторії за класом Б. Ярустовського. Викладала у Харківській державній консерваторії (1964-1985), з 1979 р. була завідувачем кафедри історії музики. З 1999 р. завідує кафедрою історії зарубіжної музики в Національній музичній академії ім.. П. І. Чайковського.

З 1985 року вона є доктором мистецтвознавства, під її керівництвом захищено 8 докторських і 32 кандидатських дисертації. Автор понад 100 наукових публікацій, досліджень, критично-аналітичних матеріалів. Праці М. Губаренко постійно публікуються в спеціальних журналах та наукових виданнях, її ім'я як дослідника-науковця широко визнане не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу. Свій науковий авторитет також постійно засвідчує виступами на численних українських та міжнародних конференціях.

Очолений нею колектив авторів створив перший в Україні підручник з історії зарубіжної опери, котрий одержав високу оцінку як у колі фахівців, так і на державному рівні, і був відзначений грантом конкурсу «Трансформація гуманітарної освіти в Україні».

Основні її наукові праці: «Опера ХХ століття. Нариси» (1981), «Історія опери. Західна Європа ХVІІ—ХІХ ст.». Навчальний посібник (1985, у співавторстві), «Олександр Миколайович Сєров» (1985), «Історична опера епохи романтизму» (1986), «Музика і театр на перехресті епох» (збірник статей у 2-х тт., 2002).