ПРО ВАР’ЯТА... (ЧАСТИНА ПЕРША)
Вітаю! і знов після певної перерви поспішаю кого порадувати, а кого засмутити, кого задоволено почухати потилицю, а кого зле подлубатись в носі чи де інде, а когось після читання зневажливо сплюнути…
РАХУЙТЕ ДО ТРЬОХ…
Ваялось це років із два-три тому, ні під що конкретне не підлаштоване, і ні до чого не приурочене, а просто з’явилось в контексті писання автобіографічної повісті «Мумуар» .
Я вже давно х’тів оприлюднити цю главку, але якось не складалось. І мова тут не про підступних редакторів деяких провідних видань, якими останнім часом моє прізвище не сприймається. Кінцеве можна було вивісити матеріал на доступних мені сайтах менш відомих видань чи тупо запузирити в яку-небудь соцмережу (що врешті-решт і роблю).
Справа в іншому. Я не люблю тексти приурочені до якихось дат, свят чи, Боже упаси, скандалів, тобто матеріали писані з так званого інформаційного приводу. Такі статті в своїй більшості страждають на певну стилістичну штампованість та носять характер тривіальної «замазухи». (оце набрав, а тупорилий ПК-редактор виправив загальновживаний російськомовний неологізм «заказуха» на україномовну «замазуху», то най і буде так надалі…).
Звичайно, в масі таких статей трапляються поодинокі вкраплення якісної писанини, але в череді інших вони, як означила одна моя знайома редакторка, «замилюються».
А позаяк наш «херой», окрім інших звитяг, ще й очолює найрадіонукліднішу в сенсі масового ураження народонаселення шкідливим популізмом, а тому майже увесь час (навіть на відпочинку) перебуває в стані перманентного скандалу, то мені якось не щастило оприлюднити цей текст без будь-якої часової чи ситуативної прив’язки до скандалу.
Аж ось після арешту Мусійчука, невдовзі трапилось певне затишшя у бурхливій життєдіяльності цього персонажу і я поспішаю скористатися моментом та й пропоную вашій увазі отаке…
***
Один давній шкандаль у Савіка спочатку пройшов повз мою увагу.
В першу чергу через те, що переважну більшість нудних і таких же суспільно-корисних як мертвому клізма наших політичних ток-шоу, аби зайве не сумувати і вберегти і без того зденервовану повсякденням психіку, я давно вже дивитися припинив.
А от менш вибаглива в цьому сенсі і взагалі психічно стійкіша дружина Валентина передивилась те дійство декілька разів: в прямому ефірі, в повторі і кілька роликів в мережі. Потім, перемежуючи лайливо-веселими спогадами про одного із хероїв скандалу, переповіла його суть мені.
Певне, аби мова велась про когось іншого, я б сприйняв цю переповідку як банальний і не дуже смішний анекдот, котрий почувши тут таки забуваєш. Але трапилось так, що один із його головних персонажів давно вже занесений до мого особистого чорного компуту [1], де за рейтингом паскудності і суспільної зловредності займає одне із чільних місць.
Нагадаю, що для мене існує низка персонажів (і не лише, хоча і переважно, із середовища вітчизняного політикуму), прізвища котрих я за жодних обставин не згадую і не згадаю у своїх матеріалах, а будь-які заходи за їхньої участі ігнорую.
Бо для людців, котрим ти ніколи не подаси руки, а стосовно деяких і взагалі виникає бажання відрехтували писок, забагато гонору честі буде.
А у голові тримаю їх імена лише задля того, аби у випадку чого не запам’ятувати здійснити одну із вищезгаданих процедур.
І мова поки не про Бузину[2]. Хоча би тому, що прізвище його я вже згадав.
Втім, до слова. Особливих симпатій цей випещений завсідник TV політ-балаганів в мене не викликає, а навіть навпаки. Тим не менш. Нічого поганого мені особисто, ні, як на мене, суспільно-гидкого чи образливого він поки не накоїв.
Подейкують, що цей, як він полюбляє себе означати «пісатєль», щось там такого брутального накрапав про Кобзаря, тим самим завдавши образи усьому українству. Не знаю, не читав. Хотів був, але якось передивившись пару його передач якогось історично-пізнавального циклу, перехотів.
Бо нічого нового чи цікавого для себе не відкрив, а головне навіть натяку на присутність іскри Божої не вгледів. А витрачати зайве час на якісь там най і скандальні, але апріорі безталанні інвективи не вважаю за потрібне.
Та й то сказати скільки їх тих критиканів-паперопакосників намагались паплюжити генія. Ї хто їх прізвища загадає? А от Шевченка знають і пам’ятають всі…
Втім не можу втриматися і зверну увагу ще на один нюанс.
Якось я помітив, що та большевицька непримиренність і наснага, з котрими деякі відомі антипротивсіхи із інтелектуальної обслуги колись апазіції намагаються помножити на нуль Бузину порівнянні хіба що із їх запеклістю у контрапупленні бідолашних противсіхів[3].
Вже й графи такої у виборчих бюлетенях давно немає, а вони все довбуть і довбуть. І, мабуть невтямки їм ( а може якраз і навпаки?), що через оту критиканську запеклість вони свідомо чи несвідомо не лише зайве піарять
Бузину, але й ставлять його на один щабель із тими ж таки Оксаною Забужко, Сергієм Жаданом чи Юрком Андруховичем.
Чого тут більше недоумкуватості чи якихось заздрісних мотивів не відаю. Але повторюсь. Аби потрапити до мого чорного компуту Бузина допоки нічого такого не набешкетував.
А от його опонент по шканадалю давно і щільно перебуває в тому списку. Спочатку він у мене значився як «гірший від найгіршого мента» (трохи згодом зрозумієте чому), потім як «найголубіший із нардепів» або ж «найдепутаніший із голубих», ну, а опісля парламентських виборів 2012 р. , - як «вар’ят чи ракло із вилами навперейми». Між іншим, таким ж доречним йому, як сільському свинопасу крокодилячі мешти.
(Надалі цей персонаж тутечки переважно йменуватися просто як вар’ят, лайн юк, або є ракло [4]).
Зауважу ще, що аби потрапити до мого списку тре’ як мінімум тричі або ж відчебучити щось суспільно-несприйнятне чи аморальне, або невмотивовано нанести образу мені особисто чи моїм близьким, або ж все вкупі почергово. Бо один такий фортель може бути випадковістю, два – збігом, а от три і більше – то вже система.
Так от, цей один «найголубіший вар’ят» числиться у мене як системний мерзотник.
Доречно пригадались декілька його фортелів, для початку, про один із котрих повідаю...
***
Якось наприкінці 90-х будучи у справах в столиці випала вільна година і я завітав до старого, ще по Харкову, приятеля Сергія, котрий редакторствував в одному із економічних видань.
Посиділи, потеревенили, під каву позгадували веселі часи початку-середини 90-х в «Харківських губернських відомостях», поспиталися одне одного хто куди потім подався.
Сергій – підкорювати Київ, я ж перерахував декілька видань, в котрих трудився власкором. Згадав і найопозиційнішу газетку нашого хероя, із котрим (був такий 1.5-річний гріх, про який в мене і донині не найкращі спогади) співпрацював десь наприкінці 90-х.
Аж тут при згадці прізвища вар’ята, Сергій якось зачудовано і одночасно скептично блимнув на мене.
Я поспитався, мовляв, щось не те бовкнув. Приятель якийсь час м’явся, щось бурмотів, але таки поборов інтелігентську тактовність і розповів, що більш-менш порядні представники київської медійної тусовки, котрі цінують власну репутацію не те що співпрацювати, але просто контактувати із нашим персонажем із етичних міркувань гидують і остерігаються.
І тут таки видав одну історію, про котру знав достеменно.
***
На початку 90-х, повертаючись із Одеси вар’ят познайомився із сусідом по купе – дембелем-строковиком. Випили за знайомство, розговорились і дембель пробовкався, що строкову тягнув у військах СБУ. У вар’ята загорілись оченята. Почав розпитувати, зводячи все, аби попутник повідав про щось смажене, скандально-кримінально-корупційне.
Але що той юнак, просидівши усю службу на якійсь вахті та перевіряючи документи, міг такого знати чи бачити. Хіба що якогось підпилого начальника…
Та вар’ят все розпитував і розпитував, підливав і підливав. Та супутник ніц смаженого не пригадав.
Минуло десь півроку, колишній дембель вже й про зустріч ту забув. Аж от одного дня його під білі рученьки тягнуть до СБУ і починають крутити на предмет розголошення держтаємниці.
Тому не в тямки про що ведеться, бо розголошувати він нічого не міг, позаяк в жодні такі державні секрети не був втаємничений.
Аж тут йому тицьнули під носа статтю за підписом вар’ята, в котрій ведеться про якісь там корупційні схеми, оборудки, торгівлю зброєю, наркотрафіки, в яких замішані як одеські есбеушники, інші місцеві силовики і чиновники, так і київські високопосадовці.
А уся ота писанина буцімто ґрунтується на інформації якогось есбеушного конфіденційного джерела.
Хлопець і далі не розуміє – а до чого тут він?
І тут трударі щита і меча повідомляють, що коли вони, чи то через цю статтю, чи то через якісь інші подібні звитяги, взяли ракла за причинне місце і, поставивши в позу оленя, пообіцяли йому перебування в такій конфігурації в СІЗО до заговіння, він і назвав прізвище парубка в якості джерела.
Як ошелешений хлоп не відкараскувався, спростовуючи цю нісенітницю, тим не менш два роки умовно він отримав.
Я поспитався у Сергія, а звідки він сам ту історію чув. Виявилось від самого без вини винного хлопця, котрий якраз працював охоронцем у Сергія в редакції
- Хочеш у нього поспитай як воно було. Він якраз на зміні, - запропонував приятель.
Я поцікавився, хлопець все підтвердив.
А на прощання Сергій констатував:
- Навіть найпаскудніший, найпродажніший, найпідліший мент за жодних обставин не здасть правдивого чи вигаданого інформатора. Бо знає – це найостанніша справа і вчини він так, жоден колега йому більше руки не потисне, бо колегою більше не вважатиме. От і вар’яту мало хто руку подає…
***
Минули роки. Наш херой став нардепом. А я згадав один із законів посткомуністичного розвитку незалежної України, котрий ми якось вивели із редактором легендарного POST-ПОСТУПУ Сашком Кривенком поміж третьою і четвертою чаркою, коли як відомо наступає момент істини.
Трапилось це невдовзі опісля виборів 2002 р., а формулювання було приблизно таке: «Із кожними виборами кількість лайнюків в українському політбомонді зростає у геометричній прогресії. Відповідно наш парламент все більше перетворюється на велетенський асенізаційний колектор. Як і в будь-якій вигрібній ямі там траплятися золотинки, які і зовні і внутрішньо можуть бути насправді золотими, але від того колектор як був так і залишився колектором, а саме золото смердить як і інше лайно.»
З того часу трапилось ще кілька скликань ВР, кожне з котрих на жаль лише підтвердило правдивість нашого закону.
Як із цим боротися? Рецептів в тому числі і автором, писано перенаписано – від радикального зламу старої системи влади і розбудови нової вкупі із розробкою і впровадженням Хартії вольностей, нової Конституції, зміною виборчих правил гри, люстрацією, реформуванням правоохоронної і судової систем і до реалізації гасла «Кожному лайнюку по гілляці!»
Але як боротися коли нічого не змінюється. Частково його знайшли так звані противсіхи. Я ж дотримуюсь нігілістичної методи. Тобто ігнорування будь-яких політичних процесів, до котрих якось дотичні хоч влада, хоч т.зв. парламентська опозиція.
Але це пасивний спротив. Виявляється мається і більш активна форма.
Маю ще одного давнього друга начальника бурової Василя. Він як і я позиціонує себе нігілістом.
Але якось зустрівшись опісля останніх виборів[5] він ошелешив мене звісткою,що цього разу сходив проголосував. На моє мовчазне здивоване запитання, пояснив:
- Розумієш, інколи бачиш в телевізії того чи іншого нардепа-брехунця і так кулаки сверблять. Але ж мені особисто він нічого поганого конкретно не зробив. Тому й вирішив проголосую за кого-небудь, натурально що обдурить, а я матиму моральне право хоч запотиличника принагідно відпустити.
- Ну, і за кого проголосував
- Довго обирав поміж отією панянкою із химерною мрією замість курячих мізків в голові, що красувалась на фоні «кльопаної мами» та підором із вилами навперейми. Але подумав, що луснути по шиї жінку якось не шляхетно буде, от за радикала-нетрадиційника і голоснув.
Зауважу Василь дядько простий, але слів на вітер не кидає. Плюс до всього Господь наділив його рідкісними статурою, фактурою і силою.
Якось чув анекдоту: «В темному провулку стрілися Тайсон і Валуєв. Обісралися обидва». Так от, аби ті двійко за схожих обставин пересіклись із Василем, то та неприємність трапилась би із ними обома одночасно».
Щодо до запотиличника, то якось до Василя на бурову приїхали стажери. Перевдягались у спецуху , насунули на голови каскетки, і повів їх Василь наочно показувати ту машинерію. І якогось простого нюансу один із стажерів ніяк не міг второпати. І тоді аби пришвидшити процес Василь, як він стверджує, у чверть сили луснув того нетямущого по потилиці.
В зарплату з нього вирахували і за розтрощену каскетку, і за тижневе лікування стажера.
Так от, ідея така. А чи не приставити нам хоча би до кожного нардепа по одному Василю. Невже на всю Україну таких 450 супровідників не відшукається. І най як і я рахують до трьох
А ви як вважаєте?...
Завершення невдовзі…
Валерій Семиволос, 2012-13 рр., село Губарівка, Харківщина
[1] – компут – давнє, козацьке означає список, реєстр;
[2] – нагадаю, текст писаний 2-3 роки тому, зрозуміло, що ще досить задовго до дивної загибелі Олеся Бузини. Змінювати текст у зв’язку із цією подією я не став. Як тоді писалось , так най сьогодні і читається. І ще одне – ні натурально, ні віртуально я з Олесем ніколи знайомий не був, та й навряд чи міг бути -, бо світоглядно, за цивілізаційною та культурницькою орієнтацією, ми абсолютно різні інтивідуї.;
[3] – противсіхи – певне, багато-хто призабув це антисистемне протестне явище. А даремно… Бо, як на мене, та й на думку деяких авторитетних аналітиків, саме противсіхи і нігілісти (я би об’єднав їх, означивши як неодисиденти) стали головною рушійною силою Майдану Гідності і свого останнього слова вони не сказали. Система лише затріщала і трохи посипалась. Але остаточно її зруйнують і розтрощать та розбудують щось модернове саме неодисиденти, але про це якось іншим разом;
[4] – ракло – суто харківське означення дрібного злодюжки;
[5] – парламентські виборчі гоцанки 2012 р.
