Гинуть діти сонця і великої нашої землі.
Улас Самчук «Марія»
1933 рік.

Пиши мені, земле, листи

Есеї на основі спогадів: Валентина Кульчинська

Кажуть, тієї ночі отцю Мирону примарилося, що сатана хотів одягнути його ризи й правити в храмі панахиду по живих.
Гріх який!
А церква пручалася, плакала, відбивалася білим сяйвом і не пускала нечистого на поріг.
Господи, відведи безчестя!
Біс же не вгавав і кликав на підмогу таких, як сам – нечестивих. Ті ж кидали камінням у Великомученицю.
Глум невимовний!
Вона ж ураз притихла й прозорішала, мов кришталь, і стала безтілесною, як туман. Підхоплена ангелами, розтанула в небесах, ніби душа померлого праведника.
Отець перехрестився й проснувся:
- Недобре знамення – велика скорбота!

* * *

Ранком церкву підірвали.., комсомольці, гомінкі, веселі.
На все село голосила попівна, біла панна, учителька, що так і недовчила з дітьми «Кобзаря».

Коли помру, пиши мені, земле, листи.
Пиши!
Кленовими листками, літніми дощами,
Пиши!
Осені золотим пером…
Пиши!
Отець Мирон мовчки молився перед далекою дорогою. А в дверях стояв сатана й червоно багрів зіркою на кашкеті.
Однак нечистий взяв тільки панну, білу панну, повіз кровинку з рідного дому.
Отець же лишився – на муку, на гріх; з єдиним правом прощати іменем нашого Бога .

* * *

На муку…
Упокой, Господи, душі спочилих рабів твоїх… хоронив отець сестру свою страдну Варвару.
У страсні дні розкуркулювали її сім’ю. Вербу ще посвятили, а розговітись не дали. Вивозили на світанку. Прочинили двері – і вікна заплакали від ранкової прохолоди. Варвара ж – ані сльози. Дивилась, як усе викидали зі скрині й тихо горнула до себе дітей.
Хтось таки переказав родичам. Позбігались, голосять. Потім, хвалити Бога, тих діток дрібненьких поміж себе розібрали. Вона ж і не благала, і не молила, і не взяла нічого, хіба що – сяку-таку одежину, білу сорочку на смерть та образок зі стіни.
Мовчки обійнялись з чоловіком, перехрестилися, уклонились і вийшли з хати.
Аж раптом на другу весну Варвара повернулась. А чи й Варвара? Сама, без чоловіка. Потім дізналися: помер у дорозі. Ноги кровоточать, уста спеклися. Кого зустрічала, питала про дітей. Зайшла до хати. Ще спромоглася на місце повісити образок. Посходились люди, привели дітей. А вона дивилася очима світлими й скорботними.

- Людоньки, рідні мої діточки, таки втекла від гаспида, дійшла, умираю ж у себе вдома, - раділа. – Простіть, якщо перед ким завинила.
- Хай бог прощає!
До Варвари – а там лиш біла сорочка вишита внизу стебельцем.

Зі святими упокій Христе, душі рабів твоїх, де немає слабування, ані смутку, ні зітхання, але вічне життя.

* * *

На гріх…
Супроти християнського звичаю правив панахиду та благав Усевишнього оселити душу великої грішниці Мокрини там, де всі святі й праведники спочивають.
Мислив: грішна чи вільна? Боже… вільна.
Голод забрав у неї батька, матір, чоловіка, свекрів. Зосталась одна та ще троє діток у пелені. Є для них ще картоплина й три пшонинки. Зварить, нагодує – кожному по пшонинці. Глянула на дворічного Івасика й зраділа: йому вже не треба – умирає! Ні, умер, не дихає. І раптом у голові проясніло, аж потепліло. За півгодини наспівувала дитячих пісеньок, яких тільки знала – відварювала мертвого Івасика.
Потім дістала зі скрині білу скатертину, мов на Великдень. Сама вбралася, перевдягнула дітей, посадила за стіл, запалила свічку, проказала «Отче наш …» і нагодувала обох… ситно нагодувала.
Коли прийшли арештувати її за людоїдство, то вже не було потреби – гойдалася під стелею.
Долі плакали діти, двійко – маленькі, біленькі. А третє – Івасик; взяло зі столу свічку, пшонину шукає.

* * *

І простив іменем єдиного Бога нашого…
Химу, що приспала свого сина вічним сном.
Ой то лихо… біле личко, чорний вус…Тільки, тільки не Петрусь.
Двох їх мати мала: Петра та Семена. Обом колискової співала, обом, як росли, сорочки вишивала, обом карі очі, чорні брови подавала; лише долі, тільки про долю не подбала.
А що вже хлопці співали: Петро української заводить, народної, Семен – червоної.
А що вже говорили: Петро все по-вченому так і рече та Шевченком кінчає; Семен же по-простому – з плеча рубає: за революцію, за вождя, за народ.
Хима квітне, Хима сяє; на святий вечір рушниками світлицю вбирає.
Ось і колядники, зустрічає! Зустріла – чорного ворона; повіз Петра.
Хима ж крається навпіл. Душа її вітром, голубкою, зіркою в сина на гратах зависає.
Серцем же Семена зігріває, аби тільки не забрали. Не забрали. Сам забирав. І хліб, і худобу, і хрести, й ікони, і життя.
Отоді то Хима, от тоді… І пов'язала мати чорну хустку жалоби.
Хоронили Семена з червоними прапорами, дзвінкими промовами. Хима за ним коровай роздавала.
Отець Мирон свято беріг таїну її сповіді.