Оповідання про волонтера, який виконує обіцянку з лікарняного ліжка (Частина 1)
Журналіст Юрій Луканов на стільки захопився висвітленням війни (а до того був Майдан), що вирішив глибше осмислити цю трагедію. Він почав писати оповідання. Перше було присвячено журналістам на війні. Друге розповідає про волонтера, який з лікарняного ліжка мусить виконувати обіцянку – забезпечувати військових формою. Дія не обмежується фронтом. Вона відбувається у Варшаві і Києві. Пропонуємо його вашій увазі.
Компресійний перелам
Стрибнув, як мачо, а приземлився, як засранець – так він розказував по телефону про свою несподівану пригоду колегам.
Тепер Волковський лежав на лікарняному ліжку, ледь міг поворушитися, а встати був не здатен взагалі. Він повертався подумки до того ідіотичного моменту і не міг збагнути, як таке могло трапитися саме з ним.
Якби Волковський не знав, що виною всьому його власна необачність, то він подумав би: це якась вража сила організувала. Який-небудь чорт напився у пеклі, на п’яні очі переплутав його з котримось із грішників, скажімо, з напівтверезим борцем за Новоросію чи божевільним «кримнашем». А тоді з похмілля вигадав йому таке покарання: у той момент, коли на передку чекають його допомоги, спонукав його зробити необачний стрибок і засунув до лікарні. Так невчасно. Хоча коли це до лікарні потрапляють вчасно?
Чим більше він міркував над цим, тим виразніше хаос останнього часу виструнчувався у цілий ланцюг подій. Вони відбувалися з феєричною швидкістю, не баченою в попередні роки. Вони чіплялися одна за одну, налазили одна на одну, тим не менше вкладалися у послідовну схему. Трагічна або неприємна подія неодмінно компенсувалася радісною. І навпаки.
Можливо, так природа збалансовувала людське життя. Якщо переслідують суцільні невдачі, то втрачаєш сенс існування, волю до життя. Коли є суцільні радощі, то перестаєш їх цінувати, жирієш, перетворюєшся на самозадоволену, нудну істоту.
Втім, траплялося, що трагічне і радісне спліталися в одне ціле, їх просто неможливо було розділити. Он вигнали сатрапа Януковича. Можна радіти до нестями, бо зараз почнеться нове життя. Але радіти не давала смерть Небесної сотні – беззбройні люди, які були безжально розстріляні снайперами і ментами. Як казав чудовий поет Олександр Олесь, з журбою радість обнялась. Він навіть так збірку своїх віршів назвав.
До палати зайшла санітарка. Років п’ятдесяти. Кругла, як колобок. Поставила біля його ліжка пластикову пляшку з вирізаною діркою під горлечком.
- Що це? – спитав Волковський.
- Це такий біотуалет , - посміхнулася санітарка, - Ти ж, ріднесенький, вставати не можеш, то будеш сюди дзюрити. Встромиш у цю дірочку і віділлєш. А ми виллємо, коли вона наповниться.
- А нічого сучаснішого не придумали? Посудину якусь з шлангом.
- Можна і посудину. Але за неї платити треба, купувати нову.
- Я заплачу, - з готовністю сказав Волковський.
- Но така штука лучче. Ті, куплені, чомусь перевертаються частіше. Возможно, до цих акуратніше відносяться. Бачать, що оце воно мале, перекинутися може. А на тих дивляться, як на трактора, не думають, що перекинеться. А воно й перекидається. А нам мити після вас.
Волковський вирішив не сперечатися. Хай буде, як буде. Якби він вибирав лікарню на власний смак, то, певне, знайшов би щось пристойніше. Але сюди його привезла швидка.
В принципі, лікарня чистенька, недавно відремонтована. Медперсонал швидко впорався, коли його привезли – зробили рентген, поставили діагноз і призначили лікування. То хай вже буде, як є.
- Тобі уколи прописали. Ти можеш мені дати гроші. Я сходжу на перший етаж в аптєку і тобі куплю. Одна ампула п’ятдесят чотири гривні стоїть, - запропонувала санітарка.
- В мене готівки нашої зовсім мало. Тільки польські злоті і картка. Дайте я подумаю.
- Подумай. Як надумаєш мене покликати, то побий ложкою об залізо на кроваті, щоб я почула.
- А кнопки виклику нема?
- Ти хіба не бачиш? Це ж тобі не Європа.
- Так дайте мені ваш номер мобільного і я вам краще подзвоню.
Санітарка назвала свій номер. Сказала, що звуть її Наташа. Волковський записав собі в телефон. Вона пішла.
«Фігня якась, -подумав він, - у двадцять першому столітті в лікарні молотити ложкою об бильце ліжка, щоб викликати санітарку чи сестру. Ну, навіть якщо бракує коштів на сигналізацію, то можна ж подумати, що зробити, аби не виглядати дикунами. Мобільний телефон – має бути перше, що спадає на думку» .
Він раптом зупинив сам себе: «Так. Досить. Якщо ти такий розумний, то маєш у двадцять першому столітті знайти вихід із становища і виконати обіцянку – дістати армійську форму».
Звісно, можна було б домовитися з іншими волонтерами, і вони все зробили б. Але Волковський кров з носа пообіцяв. Це було важливо не для когось, а для нього самого. Він ніколи цього не виголошував, бо звучало надто пафосно, а пафосу він не любив. Але про себе він знав: недотримане слово було для нього гірше від будь-якої травми. Не виконав обіцяне – ти чмо, а не мужчина.
Ото якби президент з кримінальним минулим виконав свою обіцянку і підписав таки угоду з Європейським союзом, то, може, йому і пробачили б його минуле. І доїв би він цю країну ще років десять. А то й більше.
А так він їздив рік по вухах співгромадян, обіцяючи інтеграцію до Європи, і в останній момент зробив поворот на 180 градусів. Виявився брехливим чмошником і остаточно втратив рештки поваги. З цього і почалися протести на Майдані, які завершилися вбивством сотні людей і втечею, простигосподи, президента разом зі своїм бандитським оточенням до Росії. А потім Росія відібрала Крим і розв’язала війну на сході України.
…Тоді на базу Волковський привіз їжу і пару прицілів для снайперів. Він знав, що головний харч там - макарони або вермішель, іноді картопля і шмат м’яса, тупо звареного без усякої фантазії. А ще сотнями кілограмів з усієї України шлють національний «наркотик» - засолене сало у трилітрових скляних банках, закритих капроновими кришками.
Бійці йому розказували, що спершу ніби нічого. Та коли таке їдло повторюється з дня на день, то після кожного прийому харчів хочеться блюванути. Але мусиш долати таке бажання, бо вибору нема. Або перетворитися на москаля, бо який же то українець, який сала не любить?
Волковський після того почав возити смаколики. Точніше те, що у буденному житті було звичною їжею, а на війні могло вважатися розкішшю. Того разу до шинки і курей привіз ще й спецій. Пішов спеціально до куховара, точніше до куховарки, щоб звернути на них увагу.
Куховарка, худюща тітка років сорока, сказала:
- Ну ви таке понавидумуєте. Вони ж тут не в ресторані, а на війні.
- На війні смачного більше хочеться, ніж в ресторані. Їм тут не часто випадає добре поїсти. Ви вже постарайтеся. Вони вас надійніше захистять.
- Ото дєлать мене нема шо. Їстимуть, що я їм приготувала, - вона злісно грюкнула в посудомийці алюмінієвими тарілками , даючи зрозуміти, що ця розмова її вкрай дратує.
Волковський вийшов з їдальні в пригніченому стані, розмірковуючи, як вплинути на озлоблену тітку. Скаржитися начальству – нема сенсу. Коли вона не захоче готувати смачно, то ніяке начальство на неї не вплине. Певне, треба час від часу привозити повара зі свого ресторану.
На цій благородній думці до нього підскочив вояк та ухопив за барки з криком:
- Ти, падла міністерська! ти, блядь, сука! люди згоріли. Камуфляж американський на себе напер, а нам гівно підсовуєш! А коли ми на передку? Так ми тут всі… А ти будеш в камуфляжі вишивати, героєм ходити. Учасника бойових дій отримаєш. А ще й орденок повісиш на груди.
Троє бійців, котрі поруч возилися із кулеметом, покинули його і з цікавістю стежили за сваркою.
Волковський мовчки взяв його за обидва зап’ястя. Відірвав руки від своїх грудей. Вояк, хоч і психував, але не опирався.
- Мій камуфляж британський, - сказав спокійно Волковський, - Я купив його за свої. Я не з міністерства. Я – волонтер. Ти чого розбушувався? – а потім звернувся до бійців, - Хлопці, у вас так москалі кулемет спиздять. Пильнуйте. Ми просто у гру граємося, хто гучніше закричить. Я вже програв.
Бійці не оцінили жарту. Навіть не посміхнулися. Мабуть, настрій був не той. Знову взялися за кулемета.
Вояк виглядав років на тридцять. Високого зросту, стрижений під нуль, з колючими злими очима. Камуфляж він мав німецький, навіть з німецьким триколором на рукаві.
На одній руці вище зап’ястя у нього був виколотий тризуб з автоматів Калашникова і з цитатою з Шевченка «Як потече кров ворожа», на іншій – схрещені шаблі, якийсь візерунок із написом «Слава Україні!».
Наколки Волковський роздивився пізніше, коли вони вже сиділи у вояка в помешканні, певно, колишньому кабінеті начальника якогось цеху. Сама база розташувалася на закинутому консервному заводику.
Вони пили коньяк, привезений Волковським у металевій блискучій пляшчині, і вже спокійно балакали. Вояка звали Сергій Мартиненко. Він був лейтенантом, командиром роти, яка складалася з новобранців. Раніше його поранили в руку. Після госпіталя відправили в учебку сформувати нову роту.
- Я не п’ю обично і бійцям не дозволяю, - казав лейтенант, Вони, правда, не дуже слухаються. Но рамок не переходять. Але після такого стресу хоч хто зап’є.
Сергій розказав, що бійці криворуко розпалювали пічку, на їхню синтетичну форму потрапило трохи бензину і вона спалахнула, як сірник. Вона не тільки тіло обпекла, а ще й розплавилася. Отримали процентів тридцять опіків. Так двоє хлопців без жодного пострілу опинилися на госпітальному ліжку.
- Півгодини як їх повезли до госпіталя. Коли ці мішки шили, блядь, то думали, навєрно, що їх не на війну, а на рибалку одягатимуть, карасів ловити, - говорив лейтенант розлючено і стискав кулаки, наче збирався комусь натовкти пику, - Та й на рибалці так само опасно, бо там костьор треба розпалювати, щоб ухи зварити – теж згоріти можна. Воюємо уже чорт зна скільки, а форму ніяк не поміняють на людську. Мені ще до поранення волонтери форму секонд хенд привезли іностранний. Так і ношу її, бо нашу неможливо. А коли вони на передок пошлють, то що з цією формою там робити? Зимою холодно. Літом жарко. Наказ може хоч зараз прийти.
Волковський стримав бажання обкласти матюками міністерство оборони. Надто часто воно виникало в нього. То берці розлазяться. То броніки відсутні. А то навіть аптечок у вояків нема. Міністерська бюрократична машина продовжувала діяти так, наче ніякої війни з Росією нема, триває мир і армія нікому не потрібна.
Оце і викликало найбільшу лють Волковського. Та якби кожного разу він прислуховувався до цього почуття, то матюкатися довелося б безперервно. До чого повторювати те, що сто разів було сказано? Діяти треба.
- Ти вибачай. Ти в камуфляжі кльовому - і я подумав, що ти з міністерських, - лейтенант винувато посміхнувся і його злі очі стали як у дитини, яка нашкодила і була спіймана на гарячому, - А мені так накипіло, що зло треба було зігнати. Побачив би міністра – так убив би.
- Не варто дратуватися, - сказав Волковський, - На міністерських кидатися не можна. Хіба що по яйцях акуратно дати, так, щоб слідів не залишити і щоб ніхто не бачив. Бо ці пацюки тебе ще до суду віддадуть. Чи іншу капость вигадають.
- Та хера там, - сказав лейтенант, - Куди мене той суд пошле? У тюрму? Так на передку хуже…
Він явно належав до тих простодушних українських чоловіків, які не любили сваритися, не влазили у чужі справи і терпіти не могли, коли влазили у їхні. Вони покладалися в житті на самих себе і з презирством дивилися на політиків і державних чиновників, яких вважали злодіям і шахраями. Та коли росіяни почали в країні війну, то Сергій і йому подібні відклали свої справи, взяли до рук зброю і пішли захищати, ні, не чиновників і політиків, а свою землю і своє право займатися власним справами без втручання зовні.
Сергій перехилив чарочку коньяку одним махом, як п’ють горілку. Заїв солоним огірочком завбільшки з мізинець. А потім зажував бутербродом з салом.
- Ніжинські, - сказав гордовито, показуючи на банку з огірками.
- А коньяк вірменський, - повідомив Волконський.
- Ти вибачай. Мені зараз, що коньяк, що самогонка – один чорт. Мені не смакувати треба, а залити свої нерви.
- Огірки волонтери привезли?
- Мама передала з волонтерами, - голос Сергія на мить затремтів, - я з Ніжина сам. У нас на городі таке чудо росте. Мама його консервує. Ніхто так не вміє, як моя мама. Жінчині рядом з маминим не стояли.
- Моя мама теж консервує фантастично – тільки помідори. Вони в неї як тенісні кульки виходять. А закуска яка – спитися можна, бо хочеться закушувати і закушувати. Але дружина теж не поступалася. Її смалець просто знаменитий був. Польський смалець з українського сала.
- Чого польський?
- Вона полька була. – Волковський зробив паузу, - Готувати не любила. Але от смалець робила знаменито. Померла кілька років тому. Хворіла два роки.
Вони помовчали. Волковський налив лейтенанту ще чарочку. Той знову випив одним махом.
- А моя жінка росіянка, - сказав, заїдаючи огірком.
- У тебе там другий фронт відкрився?
- У мене тут другий фронт. А там – перший. У мене там теща головний терорист. Я ж сам строїтєль. Із закарпатцями у бригаді їздив до Росії на заробітки. І собі хату построїв. Два етажі. Ми собі поселилися. Живемо, як пани. І тут теща: «Драсьтє, я ваша тьотя. Я буду у вас жіть». Ну в смислі, що ребьонку нужна бабушка. У мене син тоді родився. Ну, нужна - так нужна. Живи собі. Хоча в них своя квартира в Ніжині. А потім я на два місяці поїхав. Приїжджаю, а теща в нашій з жінкою комнаті поселилася. З малим в ліжку одному спить. У нас там два великих ліжка. В одному, значить, ми з жінкою. А в другому – малий. Так теща знову: «Ребьонок должен з бабушкою спать». Я їй кажу, що не для того дім на двісті метрів строїв, щоб в одній комнаті колгоспом жить. Так вона мені каже, ти тільки послухай: «Нє калхозам, а абщінай». І носа свого в наші з жінкою отношенія суне – спасу нема. А як Майдан почався і війна потім, то вона як сказилася. «Путін самий велікій політік». Я фашистом став. Ми американські підстилки. Була б її воля, то вона б ніжинську народну республіку об’явила б. Слава богу, хоч жінка нормальна. Каже: «Мамо, ти хочеш тут війну?». Сама матусю делікатно виперла з хати. Ну, дай, Боже, тещі здоров’я, щоб жила довго і щасливо, але у себе вдома, - він знову вихилив чарчину.
- Я тобі обіцяю, що днів за десять форму знайду, - сказав Волковський, - Змотаюся на пару днів дочку провідати. Давно не бачив. Обіцяв їй сто разів. Не можу відкласти. А тоді зразу формою для твоїх займуся… Отримаєш камуфляж від Луї Вітона. Сєпарів і вбивати не треба буде. Самі повиздихають від заздрощів у своїх російських обносках…
…Волковський потягнувся за джинсами. Вони висіли в нього за головою. Витяг гаманця і вивив, що там біля сотні гривень.
Він замолотив ложкою по бильцю. Санітарка Наташа з’явилася негайно.
- А телефон я тобі для чого дала? – спитала вона.
- Ой, вибачте. Я зовсім не подумав, - він стукнув себе по голові, - Будь ласка, - він дав їй купюру, - Купіть мені одну ампулу, а завтра я подумаю, що робити. А поки дайте мені рюкзак.
Санітарка подала. Волковський рвучко відкрив його. Витягнув ноутбук і модем.
- У вас є трійник? Ну, такий, щоб в розетку ставити?
- Знайду, - сказала санітарка.
- Якщо раптом треба купити, то в мене є трохи грошей готівкою. Решту собі залишіть.
- Я тобі наш позичу.
Вона принесла трійник. Волковський встромив його у розетку, поставив на зарядку мобільник, підключив ноут і модем. Увімкнув комп’ютер, підключив його до інтернету через модем і виявив, що на ньому не дуже попрацюєш лежачи. Одною рукою треба було тримати, а другою набирати текст.
Подумав, що мають існувати якісь пристрої для лежачих, аби можна було працювати на комп’ютері. Завів у Google пошук, і йому відкрилася ціла галерея спеціальних розкладних столиків, які можна було пристосовувати під різні положення.
Також знайшов аптеку, яка постачала ліки на замовлення. Замовив собі столик, ліки, зайшов до платежів онлайн і розплатився з банківської картки. Назавтра вранці після сніданку Волковський отримав столик з інтернет-магазину і ліки з інтернет-аптеки.
Його ноут мав закруглені краї і тому не міг стабільно лежати на столику під кутом – сповзав. Волковський попросив санітарку купити в аптеці на першому поверсі пластир і закріпив ним ноут до столика.
«Робоче місце» обладнане. Волковський «став» до роботи. Написав у Фейсбуці оголошення, де описав ситуацію бійців, чия форма горить як сірник. Описав свою прикру історію, пояснив жалюгідне становище. Написав, що твердо обіцяв дістати форму для наших захисників. І дав номер своєї кредитної картки з проханням покласти туди гроші. Пояснив, що буде координувати цю діяльність через інтернет.
Процес було запущено, і він заснув. Прокинувся під вечір весь упрілий. Голова була, наче баняк.
Він лежав на спині один у палаті на чотири ліжка. Чомусь інших пацієнтів не було. В нього боліла голова і спина. Знеболюючий укол уже відійшов. Біль був не такий гострий, як на початку, але все одно не радував.
Він лежав і думав про Дороту. Розумів, що треба б зараз їй зателефонувати. Але так само розумів, що вона відчує його принизливий стан. Йому б цього не хотілося.
Вона так раптово увірвалася у його життя, що він не встиг як слід цього осмислити. Ця жінка була не просто коханкою, які траплялися йому раніше. Дорота ніби стала частиною його єства. За короткий час він уже не міг себе уявити без неї. Що з цим робити? Відповіді поки не було.
Зараз Волковському здавалося, що вона не могла не з’явитися. І до Варшави він поїхав не тільки для того, щоб провідати дочку. А й тому, що хтось десь нагорі прописав йому туди з’їздити, аби зустріти Дороту.
Останнім часом він жив так насичено, що вгору ніколи було глянути – Майдан, допомога війську та ще й керування власним рестораном забирало весь вільний час. Але поруч не було когось, з ким би можна було цю насиченість розділити. Дружина померла, дочка виїхала до іншої країни. Всередині наче з’явилася порожнеча.
Це створювало відчуття непотрібності, хоча його діяльність була дуже запитаною. Але враження, що він нікому не потрібний, постійно переслідувало. Така собі самотність у натовпі.
…Волковський зустрів дочку після занять. Стояв, чекав і гадав: потреться вона зараз носом об його щоку, чи ні? Так бувало завжди, коли вони зустрічалися після тривалої перерви. А може, вона така доросла стала, що вже і засоромиться? Спіймав себе на думці, що було б прикро, якби вона цього не зробила.
Віола вийшла з-за металевої брами у натовпі інших студентів. Вона зразу побачила його, пришвидшила крок і з розгону уперлася йому носом у щоку.
- Милий песику, - сказав він, весь танучи від ніжності.
Ще в ранньому дитинстві, коли він починав за щось її сварити, вона вилазила до нього на коліна, тицялася носом у щоку, і татові відбирало мову. Не те, що сваритися, він слова промовити не міг.
- А ти схуднув, тату.
- Ну ми ж, волонтери, як гібрид собаки з віслюком – бігаємо багато і тягаємо на собі тони. Як тут не схуднеш? То берці, то тепловізори, то їдло – армія зжирає все і треба більше і більше. Мотаюся туди-сюди щотижня. Насилу ноги тягну за собою. Ледь-ледь до тебе вирвався.
- Тобі треба добре харчуватися.
- Не завадило б.
- Ходім пообідаємо. Тут за кілька кварталів ресторанчик недорогий і затишний.
Ресторан був з історичним ухилом. На стінах висіла старовинна зброя вперемішку з фотографіями польських історичних діячів. А офіціанти були вбрані у військову уніформу минулих епох. Правда, лицарів в латах серед них не було, мабуть, це заважало б обслуговувати відвідувачів.
- Боже, і тут війна, - сказав Волковський.
- Вона не справжня.
- А мені справжня вже в печінках застрягла. Ти розумієш, - продовжив Волковський, - там, у нашому міністерстві оборони, сидять гладкі, вгодовані свині, палець об палець вдарити не хочуть, щоб армію забезпечити. Тому ціла купа цивільного люду за свій кошт піклується…
У ресторані пахло свіжим пивом. Не взагалі пивом, а саме свіжим. Це як трунок квітки, яка щойно розпустилася. Він ледь помітний, але його хочеться ловити ніздрями. Ці пахощі, змішуючись із ситним запахом страв, що готуються, викликали бажання негайно наповнити кухля і закусити якимось делікатесом.
- Скуштуй журек, - запропонувала Віола, роздивляючись меню, - Це такий супчик, який подається в хлібі. Спеціальний хліб, спечений у вигляді тарілки.
Волковський подумки всміхнувся, бо знав про це від мами Віоли. Він замовив їм по журеку, по салату з кислої капусти. Віолі окремо - смажену рибу з овочами, каву і морозиво. Собі - печені ребра у меду, вимочений у молоці оселедець і цитринівку. В польській цитринівці відчувався смак лимону, не було гіркоти, зате була міцність. Якраз те, що йому подобалося.
Зразу випив чарку і закусив молочним оселедцем.
- Ми маємо цих людей носити на руках, називати найласкавішими іменами, і, коли треба, навіть цілувати в дупу. Завдяки їм упир Путін не походжає по Хрещатику і не розповідає нам про свій трахнутий руцкій мір, не пояснює, що герої Майдану були терористами. А вони в нас одягнені в якесь лайно, мають тільки калаші для стрілялок, а всю іншу зброю – треба ремонтувати. І держава цим займається, як мокре горить. Просто люди їх забезпечують.
- Ну, ти не просто людина. Ти ого яка людина! – вона лагідно посміхнулася, - А Варшава чудова, правда?
- Правда, правда.
Він не був у столиці Польщі років десять. Не міг не позаздрити тому, як місто вичавило з себе дух совка за цей час. Це при тому, що після Другої світової його відбудували за радянськими лекалами. Однак поляки зуміли зробити так, що не можна розгледіти нічого комуністичного, хіба що дуже придивившись. Навіть колишній палац культури і науки, котрий свого часу носив ім’я Сталіна і який добре видно з вокзалу, сьогодні в оточенні хмарочосів виглядав не по-совєтськи.
Волковський раптом усвідомив, що питанням про Варшаву вона перевела розмову з України та війни на інше. Так само, як це зробила кілька разів раніше. Він зрозумів, що його дочка за ці сім-вісім місяців перемістилася на іншу планету.
