Чому потрібно боротися за своє право на медичну допомогу

Одним із ключових прав пацієнта, як в Україні так і за кордоном, є право на доступність медичних послуг. Стаття 2 Європейської хартії прав пацієнтів 2002 року, визначає, що кожен має право на доступність медичних послуг, яких він/вона потребує за станом здоров’я. Медичні служби мають гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання або часу звернення за допомогою.

Загальними правовими засадами, що регулюють права пацієнтів в Україні є положення ст. 49 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а також ст. 283 ЦКУ - фізична особа має право на охорону її здоров’я, ст. 284 ЦКУ – фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

До принципів охорони здоров’я, відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», з-поміж інших, належать рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я.

Разом з тим, практичне втілення задекларованих в законодавстві вищезазначених принципів та норм на даний момент бажає кращого, адже пересічні українці стикаються з відмовами лікувальних закладів у наданні медичної допомоги, в тому числі у видачі лікарняних листків за відсутності належної прописки дуже часто.

Як захистити себе та свої гаманці від таких порушень з боку медичних закладів?

Перш за все, варто звернути увагу на ст.38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», відповідно до якої кожний пацієнт має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги. Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому закладі охорони здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Окрім цього, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»,не пов'язує надання медичної допомоги лікувальними закладами чи надання будь-яких інших послуг з реєстрації чи проживання особи.

Тому, якщо особа зареєстрована за однією адресою, а проживає за іншою, це не позбавляє її права звернутись до лікувального закладу за місцем фактичного проживання та вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги.

Для цього, зацікавленій особі потрібно звернутись до адміністрації лікарні із заявою на ім’я головного лікаря в якій викласти прохання поставити її на облік за місцем фактичного проживання, що до речі здійснюється абсолютно безоплатно. Підтвердити проживання за певною адресою можна надавши відповідну довідку ЖЕК про це, а у разі наявності, також і договір оренди квартири.

Окрім цього, у разі необхідності надання особі екстреної медичної допомоги у відповідності до Закону України «Про екстрену медичну допомогу», кожен громадянин України та будь-яка інша особа мають право звернутися за отриманням екстреної медичної допомоги до найближчого відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги чи іншого закладу охорони здоров’я, який може забезпечити надання такої допомоги.

Частина 6 статті 3 даного закону встановлює, що медичні працівники відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги зобов’язані надати екстрену медичну допомогу пацієнту, який її потребує, з моменту прибуття такого пацієнта до цього відділення незалежно від того, чи супроводжує його бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги або інші особи. Відмова у прийнятті пацієнта, який потребує екстреної медичної допомоги, або несвоєчасне надання екстреної медичної допомоги пацієнту, який її потребує, не допускається і тягне за собою для осіб, які її допустили чи здійснили без поважних причин, відповідальність, визначену законом.

Відповідно до ст.49 Конституції України, у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно.

Рішенням Конституційного суду України від 09 травня 2002 року у справі № 1-13/2002 за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) було вирішено, що дане конституційне положення треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Конституційний Суд України вважає неприйнятними з позицій припису частини третьої статті 49 Конституції України, пропозиції окремих державних органів щодо необхідності встановлення якихось меж безоплатної медичної допомоги вигляді її гарантованого рівня, надання такої допомоги лише неспроможним верствам населення чи «у рамках, визначених законом» тощо. Це суперечить положенням статті 3, частини третьої статті 22 та низки інших статей Конституції України. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись всім громадянам у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров'я.

Таким чином, акцентую увагу на тому, що сплата будь-яких пожертвувань, які часто вимагаються у закладах охорони здоров’я може бути виключно добровільною ініціативою самого пацієнта, а така вимога з боку персоналу медичної установи є протиправною та може бути розцінена як вимагання за яке настає кримінальна відповідальність.

Якщо Вам відмовляють у наданні медичної допомоги, вимагають сплати «добровільного» внеску, наприклад за проведення операції у разі прописки у іншому місці чи для того, щоб стати на облік у жіночу консультацію, перш за все, потрібно намагатись вирішити цю ситуацію мирним шляхом – обґрунтовуючи медичному працівнику свою позицію посиланням на вищезазначені норми законодавства.

Крім цього, можна посилатись також і на ст.139 ККУ, яка передбачає кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником та карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років.

У разі якщо дійти консенсусу все ж неможливо, потрібно звертатись до посадових осіб лікувального закладу – головного лікаря, його заступника з медичної роботи, завідувачів відділень із письмовою заявою про факт вчиненого порушення Ваших прав та проханням зреагувати та усунути його.

Краще подавати таку заяву у двох екземплярах, на одному з яких у канцелярії лікувального закладу вимагати проставити відмітку про вхідний номер установи та дату реєстрації, для підтвердження факту звернення. У разі відмови у прийнятті заяви потрібно направити її рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Якщо це не дало позитивного результату, потрібно звертатись з скаргами до органів охорони здоров’я, якими є управління охорони здоров’я відповідних обласних державних адміністрацій, департаменти охорони здоров’я міських рад, а у крайньому випадку також до правоохоронних органів та суду.

Показовою у даному випадку є кримінальна справа що розглядалась Ясинуватським міськрайонним судом Донецької області, яким було винесено вирок від 29 червня 2006 року про притягнення ОСОБА_1 уродженки смт. Старобешеве Донецької області, раніше не судимої до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 184 КК України до штрафу в розмірі 680 грн. Також даним рішенням було постановлено стягнути з ОСОБА_1. на користь: ОСОБА_2. на відшкодування матеріальних збитків 321 грн.; НДЕКЦ при УМВСУ на Донецькій залізниці судові витрати в розмірі 1224 грн.; з Дорожньої лікарні № 2 станції Ясинувата на користь ОСОБА_2. моральну шкоду в розмірі 4000 грн.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглядаючи 18 березня 2008 року у судовому засіданні касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 у даній справі встановила наступне.

Зі свідчень потерпілого ОСОБА_2. видно, що його сину ОСОБА_3., який постраждав у дорожньо-транспортній пригоді, було надано медичну допомогу і проведено операцію в Дорожній лікарні №2 ст. Ясинувата Донецької залізниці. Коли він прибув туди разом зі своєю дружиною ОСОБА_4. та ОСОБА_5., то спілкувався з лікарем анестезіологом-реаніматологом ОСОБА_1., яка повідомила їм, що за проведену операцію треба сплатити гроші в розмірі 262 грн. як благодійні внески до благодійного фонду лікарні та оплатити рентген у відповідному кабінеті.
Він тут же передав їй 262 грн., а вона йому бланк заяви на прийняття цих внесків, де вже були записані прізвище його сина та вказана сума. Потім його дружина ОСОБА_4. заплатила 59 грн. за рентген. Також він вказував, що ОСОБА_1. вела мову про те, що хоча цей внесок і добровільний, але його необхідно сплатити, і через відповідну інтонацію її голосу він сприйняв це як категоричну вимогу.

Сама ОСОБА_1. також не заперечувала того, що за вказівкою завідуючого розповіла ОСОБА_3
про благодійний фонд і яким чином він може здійснити благодійні пожертвування.

Суд дійшов до висновку, що матеріалами справи було встановлено і доведено факт незаконної вимоги ОСОБА_1. оплати медичних послуг у вигляді пропозиції здійснити добровільні внески до благодійного фонду при лікарні. Дії ОСОБА_1. були правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 184 КК України.

Рішенням Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2008 року у справі № 5-1180км08 у задоволенні касаційної скарги засудженої ОСОБА_1 було відмовлено.
Таким чином, боротись за свої права у сфері медицини не тільки можна але і потрібно!