Чого чекати від проросійських сил у парламенті? Відповідають українські вчені

Підготували Ганна Веліхдан та Михайло Лебедь
Ілюстраціі Олександра Грехова та кадр з телесеріалу «Слуга народу 3: Вибір»

Парламентські вибори в Україні добігають кінця. І хоч їх результати ще остаточно невідомі, соціологічні опитування дають зрозуміти, які політичні сили і приблизно в якій кількості будуть представлені в новому складі Верховної Ради.

Учасники позапартійного волонтерського руху «Межа» вирішили запитати в чотирьох українських науковців – фахівців з політології, історії та права – чого чекати від двох політсил, які мають імідж проросійських. Мова про другу за рейтингом «Опозиційну платформу - За життя» та «Опозиційний блок», яка може подолати п’ятивідсотковий прохідний бар’єр в український парламент. Для цього ми попросили науковців прокоментувати передвиборчі програми цих партій.

Що Ви думаєте про пропоноване «Опозиційною платформою - За життя» та «Опозиційним блоком» створення автономії в Донецькій і Луганській області шляхом або внесення змін в Конституцію України, або шляхом виконання окремого спеціального закону про ці території? Чи несе реалізація цієї ідеї загрози для держави і суспільства? Ці загрози актуальні лише в сьогоднішніх умовах чи взагалі завжди?

Віра ЯВІР, доктор політичних наук, наукова співробітниця Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України:
Створення автономій в постконфліктних, дезінтегрованих внаслідок російської агресії, пострадянських державах – це відпрацьований Російською Федерацією сценарій, спрямований на встановлення контролю над цими державами, їх внутрішньою та зовнішньою політикою. Невизнана республіка, відокремлена внаслідок збройного конфлікту, інспірованого Російською Федерацією, «впарюється» державі у вигляді автономного регіону. Подається це під політичним соусом реінтеграції, відновлення миру та територіальної цілісності держави, але насправді несе колосальні ризики для національної безпеки, а тим більше суверенітету та територіальної цілісності цієї держави.

Росія - неоригінальна і подібний сценарій вже намагалася реалізувати в Молдові, шляхом повернення їй Придністров’я у вигляді автономії. Згадаймо «Меморандум Козака» від 2003 році, яким Молдові пропонували змінити Конституцію у напрямку формування «асиметричної федерації», в якій «Придністровська Молдовська Республіка» і Гагаузія отримали б особливий статус і можливість блокувати законопроекти, невигідні для автономій та небажані для Росії. Надання Придністров’ю права вето в федерації дало б Росії можливість контролювати внутрішній та зовнішній курс держави, а отже, не лише зберегти контроль над Придністров’ям, але й поширити його на Молдову. Згідно з «планом Козака» Молдова зобов'язувалася дотримуватися нейтралітету і демобілізувати армію, але при цьому надати Росії право на розміщення російських військ на території Придністров'я терміном на 20 років як гаранту врегулювання конфлікту. Таким чином Москва та проросійські сили планували зберегли вплив або принаймні отримати блокувальний пакет акцій щодо політики країни стосовно всього спектру питань – від реформ до зовнішньої чи оборонної політики.

Аналогічну ситуацію спостерігаємо зараз в Україні, де голова політради «Опозиційної платформи – За Життя» проросійський політик Віктор Медведчук пропонує повернути окремі райони Донецької і Луганської областей до складу України у вигляді автономії з власним урядом і парламентом, а також нав’язати «прямий діалог із Донецьком і Луганськом». Не дивно, що Молдова відмовилася від такого небезпечного варіанту повернення Придністров’я. Україні він також загрожує перетворенням на контрольовану, маріонеткову державу, поверненням в зону впливу Кремля, призупиненням євроатлантичної інтеграції. Цей вплив здійснюватиметься через автономію, яка намагатиметься заблокувати всі невигідні Москві, кроки та реформи України. Це перманентна загроза для національної безпеки України і залишатиметься такою аж до врегулювання конфлікту на Донбасі, позаяк Російська Федерація через проросійські сили постійно намагатиметься реалізувати сценарій повернення Україні Донбасу в тому чи іншому вигляді, але на своїх умовах.

Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури:
Теза про надання автономного статусу Донбасу з передвиборчої програми «Опозиційної платформи – За життя» йде в розріз із засадами українського державотворення, оскільки для цього немає об’єктивних підстав. В етнічному відношенні більшість населення цієї української території становлять українці. Подібне несе загрозу державній цілісності України, її федералізації, зростанню впливу на внутрішньополітичне життя країни зовнішніх російських чинників. Таке утворення на Донбасі є неприйнятним для української державності.

«Опозиційноий блок» в своїй передвиборчій програмі ретранслює російське бачення виконання Мінських домовленостей саме як «поетапне», тобто проведення виборів на окупованих російськими військами території Донбасу без попереднього виведення російських окупаційних сил і терористичних формувань, без відновлення українськими військами контролю на східному кордоні України тощо. Це означатиме, що українська влада легалізує російську окупаційну адміністрацію і створить чергові проблеми для української державності.

Олександр МАЛИШЕВ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України:

Власне у програмі «Опозиційної платформи – За життя» йдеться саме про внесення змін до Конституції України, а в «Опозиційної платформи» – про виконання Мінських домовленостей, де читається відсилання до особливого режиму місцевого самоврядування в Окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), а отже й до прийнятих з цього приводу законів. Звісно, процедура внесення змін до Конституції дещо ускладнена. Утім, є один небезпечний нюанс, як на мене. В статті 2 Конституції в першому розділі записано, що Україна є унітарною державою. Перший розділ Конституції змінити доволі важко. Потрібна не лише складна парламентська процедура з остаточним голосуванням не менш, як 300 голосами народних депутатів, а й наступне схвалення змін Всеукраїнським референдумом. Крім того, стаття 73 Конституції України вказує, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (цю статтю, зі свого боку, теж неможливо змінити без референдуму). Разом з тим, наприклад, автономія Криму прописана в окремому Х розділі Конституції, який змінюється у звичайному порядку 300 голосами. Можливо, при прийнятті Конституції це було зроблено для того, щоб потім у зручний політичний момент можна було прибрати цей розділ, але в такий спосіб було створено небезпечний прецедент. Враховуючи те, що в нас весь час відбувається з Конституцією, мені здається, що внаслідок збігу якихось чергових драматичних обставин у Конституції цілком може з’явитися якийсь новий розділ (наприклад, під номером «Х-І»), про автономію окупованих Росією східних територій. І це зроблять без зміни загальних норм Конституції, присвячених державному устрою, та без проведення референдуму.

Щодо виконання прийнятого ще в 2014 році Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» складнощів ще більше. Закон приймався під тиском в дуже складних умовах на тлі воєнних поразок. Потім неодноразово його намагались змінити, утім так, щоб це не було схоже на порушення Мінських домовленостей. 16 березня 2015 року до Закону були внесені правки, якими передбачався розлогий перелік умов для введення Закону в дію. В один день із цими поправками була прийнята Постанова Верховної Ради «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», яка повністю суперечить цьому Закону. Потім був Закон від 6 жовтня 2017 року «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей», який ніби спеціально прийнятий, щоб ще більше заплутати ситуацію. І нарешті останній Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (так званий Закон про деокупацію). Цей Закон політично видається найбільш відповідним національним інтересам, але має низку юридичних вад. Крім того, всі попередні акти ним не скасовані і продовжують діяти.

З точки зору нинішнього моменту зрозуміло, що йде складна дипломатична гра, яка не зрозуміла звичайним людям, але на майбутнє закладено дуже багато складнощів і протиріч, про які в межах цього інтерв’ю говорити важко.

Якщо говорити про реалізацію ідеї автономії Донбасу суто абстрактно, то і тут я хотів би відзначити те, що всяка автономія неминуче створить ризики для нашої державності. Територія ОРДЛО не має етнокультурних, історичних, релігійних чи інших підстав для автономізації. На тлі війни надання автономії буде сприйнято як поразку і відповідні поступки з боку України. Для всіх антидержавних сил це буде сигналом, щоб вимагати аналогічних преференцій в інших регіонах.

Раніше я любив розповідати, як мудро вчинили в Іспанії, коли після смерті диктатора Франсіско Франко була відновлена монархія і в 1978 році приймалася нова Конституція. Традиційно постало питання автономії Країни Басків, Каталонії, Галісії. Центральний уряд погодився надати автономію цим регіонам, але разом з тим було надано таку саму автономію всім іншим регіонам країни. Сучасна Іспанія, залишаючись унітарною державою, складається з 18-ти автономних співтовариств. Кампанія автономізації регіонів супроводжувалася обґрунтуванням того, що кожен з них має свої традиції, якусь свою історичну мову та такі самі права на автономію, як і регіони, що в попередні часи більшою мірою наголошували на своїй окремішності. Подекуди ця актуалізація було суто штучною і в подальшому не прижилася, але в окремих регіонах сьогодні якраз починають пожинати паростки посіяної наприкінці 1970-х роках місцевої ідентичності, яка скоро може перерости в сепаратизм. Крім того, баски і каталонці з часом змогли розширити свою автономію і на сьогодні в територіальному устрої Іспанії все більше спостерігається диспропорція. Тож ефективне рішення, що у свій час дало змогу зберегти і перезапустити державу, з плином часу дається взнаки не найкращим чином.

Через це я не є прихильником автономізації України. Автономізація, на відміну від федералізації, не передбачає відмову від унітарного устрою, але все одно привносить безліч проблем. Хіба ті, хто виступають за автономію, дійсно хочуть, щоб на рівні їх області приймалися якісь свої закони? Ніхто не думає над цими питаннями, сприймаючи все на рівні гасел і символів. А хтось і свідомо працює на ворога.

Чи може поява автономії в Донецькій і Луганській області призвести до подальшої федералізації України? Чи небезпечна федералізація для нашої країни? І, якщо так, то чим саме?

Віра ЯВІР:
Безумовно така загроза існує. У випадку створення автономії в Донецькій і Луганській областях, там буде встановлено особливий статус російської мови. Беручи до уваги, що проросійські опозиційні сили підбурюють мовний сепаратизм та дезінтеграційні тенденції в інших регіонах під виглядом мовного різноманіття, неминуче постане питання автономізації Закарпаття, невдоволеного освітньою мовною політикою України.

Саме Закарпаття, в якому переплелися інтереси Угорщини та Росії, у випадку створення автономії Донецькій і Луганській області може стати наступним регіоном, над яким Україна втратить контроль. Закарпаття межує з Польщею, Словаччиною та Угорщиною – протяжність кордону з останньою складає 130 км. Цей об’єктивний факт суттєво посилює позиції Угорщини у претензіях на Закарпаття, але послаблює позиції Росії, яка не має безпосереднього кордону з регіоном. Позаяк всі території, які були раніше відокремлені від України внаслідок відкритої або прихованої агресії цієї держави – Крим та Донбас - межували з Російською Федерацією.

Відсутність спільного кордону Росії з Закарпаттям вже саме по собі свідчить про різні цілі Угорщини та Росії. Якщо в Угорщини є перспективи як етнополітичної, так і територіальної інтеграції Закарпаття до свого складу, то в Росії їх немає. З цього випливає, що завдання Росії полягає не в подальшій інтеграції регіону, а в дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні, послабленні позиції держави в етнополітичному конфлікті на Півдні та Сході, в її федералізації. Тим часом Угорщина вже давно вимагає від України розширення прав угорців та їх автономізації в межах Закарпатської області, підживлюючи дезінтеграційні настрої серед угорського населення області. Тож, позиції двох держав щодо федералізації та послаблення України співпадають.

Що ж стосується небезпек федералізації, то її як форму територіального устрою, яка враховує регіональні, культурні, історичні відмінності, було повністю дискредитовано протягом 2014–2015 років. Федералізм став синонімом сепаратизму та дезінтеграції України. Проросійська влада в особі Президента Віктора Януковича та «Партії регіонів» багато років готувала ґрунт для федералізації України.
Свого часу великого розголосу набула стаття колишнього депутата від «Партії регіонів» Вадима Колесніченка в офіційному виданні «Федеративная Украина – безальтернативная альтернатива развития украинского государства» (2009), в якій було викладено проект федералізації України. Колишній депутат стверджував, що саме «надмірна централізація державної влади в руках центральних органів, відсутність фінансової основи й самостійності в органів місцевого самоврядування, вкрай низький рівень залучення регіональних еліт до процесу прийняття державних рішень на тлі культурних, історичних, економічних і політичних відмінностей регіонів України залишаються одними з головних дестабілізаційних чинників українського суспільства».

У проекті федералізації України Вадим Колесніченко стверджував, що тільки федералізація дасть змогу зберегти територіальну цілісність, закріпити політичну та етнополітичну стабільність, подолати відцентрові регіональні тенденції й назавжди зняти з порядку денного проблему етнокультурних відмінностей між регіонами в Україні. Каменем спотикання автор називав мовне питання, пропонуючи для таких регіонів, як Донбас, Крим, Закарпаття, запровадити двомовність. Політик посилався на приклади успішних європейських держав (Бельгії, Швейцарії), які за допомогою федеративного державного устрою подолали внутрішні розбіжності у своїх адміністративно-територіальних утвореннях, що дало можливість вільно розвивати регіональні особливості кожного з них.

Російська Федерація дуже вітала цю ініціативу. За словами першого заступника голови Комітету Державної Думи Росії в справах СНД і зв’язків зі співвітчизниками О. Лебедєва, російська сторона сподівалася, що внаслідок федералізації України російськомовне населення дістане більше прав. Саме наявність російськомовного населення, захист його мовних прав стали легітимацією втручання Росії у внутрішні справи. Це відіграло ключову роль у безкровній та безконфліктній анексії Криму. Російські телеканали повідомляли про утиски етнокультурних, політичних прав росіян та російськомовних українців на Сході та Півдні України й мобілізували населення цих регіонів до участі в акціях непокори владі Києва.

По суті федералізм був і залишається етнополітичною технологією дезінтеграції України. Тому в усіх планах врегулювання етнополітичного конфлікту в Україні, починаючи від Женевських домовленостей, головною вимогою Кремля була федералізація України. МЗС Росії неодноразово пропонувало США та ЄС схилити Київ до загальнонаціонального діалогу, підсумком якого мала стати нова Конституція, що гарантуватиме федеративний устрій України, оскільки Україна як унітарна держава, на думку російської сторони, «не працює». Схиляння української влади до федеративного устрою означала послаблення України, відмову від євроатлантичної інтеграції, демократичного шляху розвитку. Ось чому федералізм у нашій державі став синонімом сепаратизму, оскільки він застосовувався як технологія тиску на Україну, технологія дезінтеграції й, зрештою, технологія гібридної війни.

Олександр МАЛИШЕВ:

Поговоримо про те, що об’єднує «Опозиційну платформу - За життя» та «Опозиційний блок» в питаннях бачення майбутнього державного устрою України. Цікавим є те, що, судячи з представлених програм, характерний тег «федералізація» нарешті зникає з офіційного дискурсу не повністю маргінальних політичних сил. У 2004 році це слово з’явилося в усіх на слуху через відповідні заяви Януковича та сумнозвісний з’їзд у Сіверськодонецьку. Янукович потім, як мені здається, намагався якось пом’якшити свої попередні посили, говорячи, що йому йшлося не про справжню, а якусь «бюджетну федералізацію» чи просто посилення ролі регіонів.

Наразі ті часи разом з Януковичем вже далеко позаду і проросійські партії схоже наразі шукають нові менш обридлі виборцям формулювання для обгортки своїх намірів зміцнення та леґітимації впливу місцевих кланів промислового Сходу України. Про федералізацію в жодній з двох програм прямо не говориться. У програмі «Опозиційної платформи - За життя» є згадка про надання автономного статусу Донбасу через внесення змін до Конституції України. «Опозиційний блок», натомість, говорить лише про децентралізацію та розвиток місцевого самоврядування, хоча, як видається, автори вкладають у ці терміни дещо інше значення, ніж те, до якого ми звикли за часів президентства Порошенка.

Мені з моїм певною мірою буквоїдським підходом термін федералізація загалом здається абсурдним. Федерація – це дослівно союз (спілка), тобто складена держава. Союзи утворюються через об’єднання якихось самостійних суб’єктів, а не коли у єдиній державі центр вирішує поділитися владою з регіонами.
Колись в обивательському дискурсі було часто чути, що Україна не зовсім унітарна держава через наявність Автономної Республіки Крим (АРК) як автономної частини. Але автономії якраз і надаються в рамках унітарних держав. Легко відрізнити конституцію держави з унітарним устроєм (навіть з автономіями) від конституції федеративної держави. В першому випадку в Конституції записується вичерпний перелік тих повноважень, які центральна влада передає автономним суб’єктам, і передбачається, що решта повноважень лишається за центром. В другому випадку пишеться, що такі і такі повноваження суб’єкти федерації делегують центру, а вся решта влади залишається в них. Ось і вся відмінність. Саме через об’єднання, а не через якусь федералізацію, створювалися класичні федерації такі, як США та Швейцарія.

Таким чином, щоб створити федерацію треба, щоб спершу в нас були повністю незалежні суб’єкти, для її створення. Але якщо ми на цьому попередньому етапі дамо регіонам 100% влади, то абсолютно не факт, що вони будуть потім готові поділитися цією владою.

Тут, звісно, життя йде далі теорії. У повоєнній Федеративній Республіці Німеччині справді було здійснено федералізацію, але це робилося в дещо «лабораторних умовах» – під контролем окупаційних військ та згідно з написаною американцями для німців Конституцією, яка діє й досі. Тож коли я чую про необхідність федералізації України, то мені здається, що хтось бажає нас окупувати, розділити і вирішувати далі нашу долю. Німці в подальшому змогли об’єднатися і загалом перетворити на перевагу свій федералізм, що первісно був їм нав’язаний переможцями у війні для того, щоб Німеччина більше ніколи не стала сильною та єдиною. Але далеко не факт, що те саме вдасться зробити Україні.

Євген РОМІНСЬКИЙ, науковий співробітник Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України:

Окремо слід зупинитися на тому, що часто згадують федералістські погляди на майбутню незалежну Україну українських діячів XIX – початку XX століть, як зразок для розвитку сучасної України. Наводячи їх, наші сучасники зазвичай забувають історичний контекст. Ці діячі вели мову про зовсім іншу Україну, під якою розуміли усі землі розселення українців, а це, окрім тих, що наразі входять до складу України, і Кубань, і Терщина, і Східна Слобожанщина, і Полісся від Гомілії до Берестя, і Підляшшя із Західною Волинню, і Засяння, і Пряшівщина, і Мармарощина тощо. Не кажучи вже про те, що на той час навіть на землях сучасної України українці були розірвані між двома імперіями та декількома доволі різними в правовому статусі регіонами. За таких обставин згадувати ці погляди, окрім як у контексті історії, немає жодного сенсу.

Віктор Медведчук, коли агітує за автономізацію Донбасу, любить згадувати про Автономну Республіку Крим в складі України. Чи була АРК справжньою автономією? Нагадайте також нашим читачам про причини появи розділу про АРК в Конституції України.

Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ:
Подібне утворення було створене свого часу в українському державному організмі. Ініціювала його Комуністична партія Радянського Союзу у 1989 році з метою утворення «гарячої точки» протистояння з Києвом. Подібної до тих, що існували на Кавказі чи розгорались у Придністров’ї. Вони виконували роль фактора стримування виходу республік з Радянського Союзу, а в разі такої дії мали ставати суб’єктами нової федерації, центр якої знаходився у Москві. Утворення Кримської автономії було проведена не у відповідності до прийнятних у Радянському Союзі засад формування автономій на етнічній території. Навпаки в Криму корінний народ – кримські татари були відсунуті від цього процесу і їхні інтереси впродовж існування цієї автономії не були враховані. Автономію як інструмент усамостійнення від Києва отримала комуністична номенклатура. В Автономній республіці Крим ці пострадянські, а потім проросійські функціонери не сприяли розвитку ні кримськотатарського, ні українського етносу. Тобто, це утворення було деструктивним елементом української державності, що знаходило підтримку у лівих та проросійських сил. Тому утворення подібного утворення на Донбасі є неприйнятним для української державності.

Євген РОМІНСЬКИЙ:
Щодо цього і попередніх питань слід зазначити, що і автономні, і федеральні утворення є наслідком певного історико-культурного процесу. Не можна просто взяти і перетворити певну територію на автономію просто тому, що політики цієї території хочуть мати особливі права і можливості для себе на цих територіях.

Приклад АРК тут якраз показовий. Ця адміністративна одиниця довгий час перебувала в складі іншого державного утворення (Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, РРФСР). В культурному плані вона теж дещо відрізнялася від материкової України, що було зокрема і результатом тоталітарної політики СРСР. Достатньо нагадати, що більшість корінного населення були виселені з півострова і станом на 1991 року майже не мали можливості повернутися. До того ж, Крим був місцем розташування радянського військового флоту в якому служили громадяни з усього СРСР, чимало їх після звільнення лишилися жити на півострові. Таким чином, сформована за доби СРСР, передусім у час перебування Криму в складі РРФСР, місцева спільнота сильно відрізнялася від континентальної України. Ще більше ускладнило ситуацію в регіоні сприяння України кримським татарам у поверненні на їх вітчизну, що далеко не завжди позитивно сприймалося тими, хто переселився в Крим після депортації корінного населення. Все це разом запустило процес місцевого регіонального конфлікту, який і довелося врегульовувати шляхом створення Автономної Республіки Крим.

Однак і тут важливим є наступне: АРК є передусім культурно-територіальною автономією. Спроба місцевих політиків шляхом запровадження посади президента та прийняття місцевої конституції оформити реальну політичну осібність Криму не були прийняті української владою. І чинний статус АРК в Конституції України, і Конституція АРК фактично надають місцевій владі в автономії того ж статусу, що й місцевому самоврядуванню областей в складі України. Головні особливості наявні саме в частині особливого культурного стану регіону, перш за все – підкреслено рівний статус трьох мов.

Ситуація з ОРДЛО принципово інша. Сьогоднішні очільники терористичних організацій беззастережно не погодяться на статус аналогічний АРК. Отримавши владу за рахунок зброї, вони, звісно, не погодяться цілковито відмовитися від неї і вимагатимуть консервування певної політико-правової ситуації, коли місцева влада буде цілком відірвана від іншої України. Тому створення умовної Донецько-Луганської АР за зразком АР Крим видається цілковито неможливим.
Натомість природних історико-культурних підстав для створення певної автономії в регіоні не існує. Питання широкого вживання російської мови є загальноукраїнською проблемою і має вирішуватися так само на загальноукраїнському рівні.

Віра ЯВІР:
Для того, щоб зрозуміти, чи була АРК справжньою автономією, необхідно звернутися до історії. З 1921 по 1945 рік півострів мав статус Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, яку згодом було ліквідовано, а Кримська АРСР була перетворена на Кримську область. Не останню роль у зниженні статусу Криму відіграла депортація кримських татар (20% населення півострова на той час), які підозрювалися у співпраці з Німеччиною під час Другої світової війни. В 1954 році за ініціативою Микити Хрущова Кримську область було вилучено зі складу РРФСР та передано УРСР з нагоди святкування 300-ліття Переяславської ради, враховуючи територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю та УРСР. Оскільки повноцінно життєдіяльність півострова могла забезпечуватися тільки з території України, вирішальну роль в приєднанні Криму до України відіграли раціональні економічні причини.

Після проголошення незалежності України півострову було надано статус Автономної Республіки Крим у складі унітарної України. Формування в Криму адміністративної автономії відповідно до Закону УРСР «Про відновлення Кримської АРСР» 1991 року стало компромісом, необхідним для запобігання дезінтеграції держави та відокремлення регіону в 1990-х роках. Україна не могла проігнорувати кількісне та політичне домінування росіян у Криму, які заповнили півострів за радянського періоду. Адже відповідно до перепису населення 1989 року в Кримській області проживало 67,1% росіян, 25,8% українців, 1,6% кримських татар, 0,7% євреїв, 0,3% поляків, 0,1% греків. Так як українці становили лише четверту частину населення півострова, регіону був потрібен особливий правовий статус для нівеляції дезінтеграційних тенденцій і збереження його у складі України. Росіяни, які переїхали до Криму за часів Радянського Союзу після депортації кримських татар в ході заохочувальної міграції, демонстрували невдоволення з приводу того, що півострів опинився у складі України, а не Росії після дезінтеграції СРСР.
Саме в цей період до Криму почали масово повертатися кримські татари з місць депортації і висувати земельні та майнові претензії до місцевого переважно російського населення.

Вирішуючи кримське питання, Україна намагалася уникнути конфлікту між росіянами та кримськими татарами, які заселили півострів на декілька століть раніше, ніж росіяни і зазнали примусового виселення – депортації за часів СРСР. Кримські татари потребували реабілітації своїх прав і також претендували Крим, але вже як на територію самовизначення народу. Для гамування цих деструктивних етнополітичних процесів було обрано етнічно нейтральний формат перебування Криму у складі України – адміністративно-територіальну автономію. Оскільки на той час на пострадянському просторі вирували етнополітичні конфлікти, влада України побоювалася повторення карабаського або придністровського сценарію на території Криму, тому й надала перевагу адміністративно-територіальній моделі автономії, яка широко використовується в інших унітарних державах.

І всі підстави для таких побоювань були. За аналогією з Придністров’ям, Абхазією та Південною Осетією 20 січня 1991 року у Криму відбувся референдум щодо відтворення статусу Кримської АРСР як суб’єкта СРСР, на якому 93,26% населення проголосували «за». Подібні референдуми відбулися у всіх самопроголошених республіках пострадянського простору. Кримська адміністративно-територіальна автономія постала як наслідок історичних подій і етнополітичних обставин, в статусі якої були враховані етнічні та культурні відмінності регіону без їх надмірної актуалізації. Однак запобігти процесам політизації етнічності у середовищі етноспільнот Криму не вдалося. Згодом з’ясувалося, що адміністративно-територіальна автономія не відповідає очікуванням ні російської, ні кримськотатарської етноспільнот, між якими розпочалася конкуренція за право бути титульним етносом Криму. Київ намагався не втручатися в цей конфлікт – складалося враження, що територія півострова взагалі не була об’єктом уваги державної політики. Влада докладала зусиль, щоб Крим залишався українським, але не етнокультурно, а адміністративно-політично. Іншими словами лише офіційно, формально. Цим самим увесь пострадянський період консервувалася належність півострова до російського етнокультурного середовища. Радикально налаштовані проросійські організації та партії декілька разів навіть ініціювали процес виходу Криму зі складу України з подальшим приєднанням до Російської Федерації. Тож інформаційна, фінансова, політична підтримка з боку Російської Федерації, чисельна перевага росіян та історичний бекграунд обумовили домінування цієї етноспільноти в автономії та заклали підвалини для анексії півострова в 2014 році

Олександр МАЛИШЕВ:
Автономії бувають дуже різними – національні, територіальні, персональні тощо. Відрізняються вони й за обсягом повноважень. Крим був автономією, але трохи гібридною. Слово «республіка» у назві АРК та наявність своєї Конституції взагалі вказує на певні атрибути державності, яких зазвичай у автономій немає. Натомість у Криму не було своєї системи законів з питань, віднесених до компетенції АРК. Верховна рада АРК не була законодавчим органом (хоча автономія в перекладі з грецької – це якраз самозаконодавство).

Про те, як з’явилася кримська автономія в нашій Конституції я колись читав спогади покійного державного діяча Вадима Гетьмана, а також офіційні стенограми засідань Верховної Ради. Автономія Криму була компромісом, на який пішли національно-демократичні сили, щоб змусити тодішню комуністичну більшість Верховної Ради проголосувати за статтю 20 Конституції України щодо державних символів. З цією статтею було багато проблем. Комуністи не хотіли ні тризуб, ні синьо-жовтий прапор, пропонуючи натомість малинове знамено та запорозького козака з мушкетом. Гімн так і ухвалили без тексту, передбачивши прийняття окремого закону. І знов таки, приємно, що завдяки тодішнім компромісам тепер ми маємо наш прапор і герб, але, як я вже казав, подібні рішення щодо надання автономії створюють умови для проблем в майбутньому. Ситуація з Кримом це наочно продемонструвала.
Зрозуміло, що й у Віктора Медведчука та інших проросійських сил через закріпленість у Конституції автономії АРК є набагато більше можливостей для спекуляцій на тему автономізації України, адже виникає питання, чому Криму було можна, а якій-небудь «Новоросії» – ні. Адже для проголошення автономії Криму не було майже ніяких історичних передумов, крім того, що Крим колись трохи більше 30-ти років був у складі РСФРР.

Як ви можете прокоментувати ідею передвиборчої програми «Опозиційної платформи - За життя» про створення вільної економічної зони на Донбасі?

Олександр МАЛИШЕВ:
Я можу помилятися, але мені здається, що тут є якийсь подвійний меседж. З одного боку, це положення в програмі йде разом з іншими положеннями по окупованому Донбасу (вибори, зняття блокади та амністія) і ніби виконує залік для отримання сертифікату пропутінської сили.

Більшості людей зрозуміло, що з ОРДЛО можна буде щось робити лише після відновлення контролю над цими територіями та відповідною ділянкою Державного кордону України. Натомість смисловий ряд, вказаний у програмі, наочно демонструє, що партія збирається вибудовувати якісь відносини з іще незвільненим «бунтівним Донбасом», який насправді є окупованою Росією територією.

Слід тут нагадати й те, що зараз діє Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України». Мені складно зрозуміти, яка функція цього закону на сьогоднішній день. Є чимало ініціатив цей закон переглянути і загалом скасувати. Можливо, у програмі партії «Опозиційна платформа - За життя» йдеться саме про якийсь такий алгоритм відносин з ОРДЛО після зняття Україною блокади, тобто за аналогією з Кримом. Мені тут не бачиться нічого конструктивного. Це дуже схоже на зраду і капітуляцію.

З іншого боку, у частини населення Сходу може ще жити пам’ять про ситі часи приблизно півтора десятка років тому, коли на Донбасі дійсно була вільна економічна зона і на цьому будувалося, з одного боку, безліч корупційних схем, але з іншого - уявлення населення про свою обраність як жителів пріоритетного регіону. У політичній кампанії партії «Опозиційна платформа - За життя» загалом багато еклектичного креативу, що іноді здається розрахованим на особливим чином підготовлену авдиторію. Згадаймо гасло: «об’єднані заради зниження тарифів» або пропозицію в програмі: «введення мораторію на створення та розвиток проблем, що розколюють країну». В мене виникає питання, як узгоджуватиметься з таким мораторієм сам факт існування таких партій, як «Опозиційна платформа - За життя»?

Євген РОМІНСЬКИЙ:
Суто теоретично така ініціатива могла б бути вкрай позитивною, більше того – вона буде реально потрібною у той час, коли почнеться відбудовування та реінтеграція ОРДЛО до складу України. Але без попередньої політичної визначеності, зупинення бойових дій та суцільної ліквідації терористичної присутності в регіоні такі ініціативи видаються передчасними.

Обидві партії збираються запровадити законодавчо забезпечити створення муніципальної поліції на місцях, а «Опозиційна платформа - За життя» обіцяє виборність голів державних адміністрацій і створити інші «вільні економічні зони». Чи є подібна модель організації держави ознакою федерації? До яких переваг та недоліків призведе реалізація цих ідей? Чи несе така модель небезпеку для держави як взагалі, так і в сьогоднішніх умовах? Чи безпечно реалізовувати цю модель в прифронтових регіонах України та регіонах, що межують з кордонами з Російською Федерацією чи, зокрема, Угорщиною, або окупованими територіями?

ПРОДОВЖЕННЯ СТАТТІ ЧИТАТИ ТУТ