Обміняний політв'язень Едем Бекіров: “Важливо налаштувати себе на тривалий термін. Без цього можна збожеволіти”

Після анексії в мене стала прогресувати хвороба

За ті роки, що кримські татари повернулися, Крим значно змінився на краще. Ми мирним шляхом домагалися повернення нашої батьківщини. Нашою метою була автономна кримськотатарська республіка. Українська влада не йшла нам на зустріч. Але в нас була надія. А тепер і надії не залишилося. Точніше, вона є – на повернення Криму в лоно України. Але коли це станеться?

До української влади в Криму нас теж було багато претензій. Її представники теж нащадки комуністів. Вони створювали перешкоди і не давали кримським татарам можливість купити землю. Через це відбувалися самозахоплення. Люди за свої кошти будували будинки, дороги, електрику.

В дні початку окупації, коли дружина і дочки приїхали з мітингу вночі (мітинг біля парламенту Криму 26 лютого 2014 року, на якому учасники намагалися якось завадити повзучій окупації — ред.), то вона сказала, що іде захоплення Криму. До того ж, вона член Меджлісу кримськотатарського народу, там мали більше інформації.

Одне слово, ви собі можете уявити, що таке для кримських татар, які доклали колосальних зусиль, щоб відродити свою батьківщину, нове захоплення з боку нащадків радянської імперії.

У мене почала прогресувати хвороба на нервовому ґрунті. Ноги почали відмовляти. Невроз почався такий, що я боявся до божевільні потрапити. Три місяці пролежав у лікарні. Повернувся додому десь 16 травня.

Російськи прикордонники зняли з таксі

Власне, чому я став цікавий ФСБ? Аж до того, що вони мене заарештували і сфабрикували справу проти мене?

Я інвалід першої групи. В мене нема ноги та ще й діабет. Але я не збираюся здаватися. Я брав активну участь у блокаді Криму. Її у вересні 2015 року оголосили Мустафа Джемілев і Рефат Чубаров. Відбувалося це на адміністративному кордоні між Кримом і Херсонською областю. Акція полягала в блокуванні перевезення продуктів до Криму, а також у блокуванні постачання електроенергії. Кінцевою метою цієї акції було повернення Криму в Україну.

Я там днював і ночував. Робив усе, що необхідно. І фізичну роботу. І на кухні допомагав. Коли треба, готував їсти. У січні уряд ухвалив рішення про обмеження постачання продовольчих товарів до Криму. Там вишиковувалися фури – черга кілометрів до п’ятнадцяти. Врешті, уряд у січні 2016-го ухвалив рішення про обмеження продовольчого постачання до Криму.

Само собою зрозуміло, що така акція не могла залишитися без уваги російських спецслужб. Доказів у мене нема, але це очевидно. Вони, поза всяким сумнівом, знімали активістів акції, збирали на них досьє. Думаю, що й на мене так само.

(Читайте іншу точку зору на блокаду Криму у нашій статті: Блокада Криму: ми дали заробити російському бізнесу і бюджету та зробили життя прихильників України важчим)

Після завершення акції на прохання Меджлісу кримськотатарського народу я займався допомогою для кримських татар. Консультації, як оформити ті чи інші документи, сам допомагав оформлювати документи, відновлював документи. Мій телефон знали дуже багато людей в Криму. Не виключено, що він потрапив і до ФСБ.

У кінці 2018 року я вирішив провідати дочку, яка жила в Сімферополі. У мене в Україні намічалася друга операція на серці.

2017-го року в мене стався інфаркт. Після того, як дізнався про смерть Ваджіє Кашка. Вона ветеранка кримськотатарського національного руху. Їй було понад 80 років. Її заарештувала окупаційна влада. Їй стало зле, і вона померла.

Спершу я лікувався в Херсоні в кардіоцентрі. А в 2018-му році приїхав до Києва й зробив операцію на серці. У кінці 2018 року в мене намічалася повторна операція. Знаєте, серце все ж таки серйозна річ. Мало що може статися. Я хотів з’їздити до дочки і тещі. На одну ніч.

На таксі їхав у Крим. На контрольованій Росією частині здав документи прикордонникам. Вони тримали мене понад три години. Потім завели мене у вагончик. Там були люди в масках. Сказали, що це ніби правоохоронний орган із перевірки документів. Але насправді це була група ФСБ, яку ці три години чекали з Сімферополя. Я почав заперечувати і казати, що не один раз із цим паспортом їздив. Але вони не слухали. Очевидно, що це була просто відмазка.

Кажуть:

- Вам треба проїхати з нами до Сімферополя.

- Для чого?

- Там дізнаєтеся.

Вони хотіли забрати ще й водія таксі. Я наполягав, що це просто таксист. Вони його відпустили. Я передав з ним телефон і гроші, які в мене були. Просив віддати родині і пояснити, що зі мною сталося.

Мабуть, завжди так буває, коли людина вперше потрапляє в таку ситуацію. Вона знає, що ніяких законів не порушувала, що ні в чому не винна. Значить, мають розібратися і відпустити. Ось і в мене були такі наївні сподівання.

Без ліків і харчів

Мене привезли на вулицю Івана Франка, де нині знаходиться ФСБ.

Посадили мене в бокс, де я мав чекати слідчого. Це була маленька кімнатка з невеликим віконцем. Я там стирчав цілий день. Мені не давали їсти, і я не мав ліків. Хворий на діабет має регулярно приймати ліки. Інакше це може фатально закінчитися для нього. Я почав вимагати. Мені сказали, що в них тут не аптека. Їжу пообіцяли надати, але збрехали.

Під час мого сидіння прийшли чоловіки в білих халатах. Сказали, що хочуть оглянути мене. Попросили відкрити рота, щоб подивитися зуби. І різко паличкою взяли мазок з язика. Я тоді не знав точно, для чого це. Але розумів, що це незаконно, і почав обурюватися. Потім зрозумів, що це для того, щоб моя ДНК виявилася на пакеті зі зброєю, яку я нібито перевозив.

Вони також вимагали телефон. Але в мене не було його, бо я віддав апарат водієві. Думаю, що вони хотіли щось туди компрометуюче запхати.

Десь о 9-10 вечора мене завели до кабінету слідчого Івана Андрійовича Романця. І він мені оголосив, що я обвинувачуюся за двома статтями Кримінального кодексу Російської Федерації. Частина 2-га статті 222 «Незаконне придбання, зберігання і носіння боєприпасів і вибухових речовин, вчинені групою осіб за попередньою змовою». Вона передбачає до шести років позбавлення волі. Частина 2-га статті 222 «Незаконне виготовлення вибухових речовин, а так само незаконні виготовлення, переробка або ремонт вибухових пристроїв, вчинені групою осіб за попередньою змовою», до 8 років позбавлення волі.

Це було як обухом по голові. Ти собі живеш на світі, робиш, що вважаєш за потрібне. І раптом зненацька тобі світить вісім років в’язниці. Я сказав, що з ними розмовляти не буду, поки не буде адвоката. Він просив підписати якісь папери. Я навіть не знаю, які саме, бо не став дивитися.

Вони змушені були викликати чергового державного адвоката. Жінка на ім’я Наталя. Прізвища не пам’ятаю. Вона мене запитала, чи я збираюся щось підписувати. Я відповів заперечно. Тоді вона мені повідомила, що, згідно з якоюсь статтею Конституції РФ, я маю право не давати свідчень. Я заявив, що нічого говорити не буду.

Цієї ж ночі мене привезли до слідчого ізолятора МВС. Посадили в одиночну камеру. Зняли відбитки пальців і залишили на ніч. Ліків не давали і не годували.

У першій половині дня моя дружина вже знала про мій арешт. Таксист переказав. Для неї це теж був шок. Арештувати ось так без всякої причини – зрозуміло, що це жах. Після обіду вже був публічний виступ Рефата Чубарова про моє затримання. Мене почали шукати адвокати, які співпрацюють з Меджлісом.

Вранці, після десятої, мене повезли на суд для обрання запобіжного заходу. Везли в автозаку. Я вперше в житті там опинився. Перебувати в ролі злочинця, коли ти нічого незаконного не здійснив, – це гнітюча річ. Нікому такого не бажаю. Не бажаю дивитися на вулицю крізь заґратоване віконце машини. Продовженням цього стала клітка в суді, куди мене завели після автозаку.

Засідання відбувалося в Київському районному суді. Вулиця Франка, Київський районний суд. Формально – все начебто Україна. А по суті – російська окупація, російська поліцейська держава.

Адвокати, яких залучила моя дружина, знайшли мене в суді. Це були Олексій Ладін і Іслям Веліляєв.

Прокурор виніс звинувачення. Слідчий вимагав арешт. Адвокати з фактами на руках доводили, що все сфабриковано.

Тим часом мені стало зле. Я знепритомнів – це сталося вперше в житті. Адже два дні я не приймав ліків і не їв. Всі мої таблетки залишилися в таксі. Викликали швидку допомогу. Медиків було двоє – жінка і чоловік. Вони оглянули мене просто в залі суду. Зробили укол. Після нього стало трохи легше.

Адвокати запитали про мій стан. Лікарка відповіла, що мене слід відправити до лікарні. Адвокати зробили клопотання, але суддя відхилила його.

Суддя пішла до нарадчої кімнати. Певне, випила чашку кави і випалила цигарку. Бо повернулася через десять хвилин. Цього було явно мало, щоб написати рішення. Це значить, що воно було готове заздалегідь.

Вона оголосила запобіжний захід – два місяці арешту. Після десятихвилинного спілкування з адвокатами мене знову відвезли назад до слідчого ізолятора.

Я домігся спілкування з начальником ізолятора Сергієм Бережним. Він працював на цій посаді до анексії і залишився на ній після. Вимагав, щоб мене поклали до медичної частини. Він відповів, що приготував для мене найкращу камеру з видом на море. Це він так знущався.

Мене посадили до спецблоку. Це така собі коробка, де є віконце, але під самісінькою стелею. Тобто, подивитися в нього неможливо. Світло круглодобово не вимикається. Там встановлено камери відеоспостереження. Унітаз за ширмою. Відповідно, всі запахи поширюються в камері.

Це була середина грудня. Батарея у спецблоці ледь теплилась. Було так холодно, що я не роздягався. Укритися можна було лише простирадлом. Я вимагав ковдру. Мені її дали, але завтовшки вона була як простирадло.

Моїм сусідом виявився кримський татарин Руслан Трубач, чоловік років 55-ти. Він проходив у справі Ваджіє Кашка, яка померла після арешту. Він нібито в якогось турка гроші вимагав.

Завдяки Русланові я нарешті поїв. У нього був курдюк – це сало з баранини, ковбаса, мівіна. Ми з ним тої ночі не спали. Я більше говорив, а він слухав. Новизна ситуації, напевне, спонукала мене виговоритися. Він слухав і як міг заспокоював – мовляв, усе буде добре.

Взагалі Руслан мені тепер як рідний брат. Він підтримав психологічно. Людина, як потрапила до в’язниці і їй загрожує чималий термін, не може з цим погодитися. Тим більше, коли це безпідставно. Розум опирається, здається, що це минеться.

Важливо змінити психологічну установку. Важливо налаштувати себе на тривалий термін, прийняти реальність, відповідно змінити спосіб життя. Без такої зміни можна збожеволіти.

І ось Руслан допоміг мені це зробити. Він розповідав, що спершу теж думав так само, як і я. Він перед тим, як ми з ним перетнулися, рік і два місяці сидів. І налаштував себе на тривалий строк. І мені допоміг змінити свідомість.

На щастя, він і троє його подільників отримали умовний строк.

Слідчий думав, що хвора людина швидко зламається

Через два чи три дні прийшли адвокати. Це було 15 чи 16 грудня. Вони принесли від дочки передачу – капці, светри, їжу. Я запитав їх, коли відбудуться допити. Бо сидіти просто так і чекати було нестерпно. Вони відповіли, що не знають. Але пообіцяли написати запит.

Через тиждень нас розбудили вночі. Повідомили, що о десятій ранку відбудеться слідчий експеримент у моїй справі. О 7-й ранку забрали. Слідчий експеримент полягав у писанині. Мені ставили питання. А я на них відповідав.

Це була фальшивка. Мене розпитували про чоловіка, якому я в кінці травня 2018 року нібито передав у Сімферополі сумку з сорока сімома тротиловими шашками і близько двомастами набоями до пістолета Макарова. Дав буцім-то вказівку покласти це у схованку, а він буцім-то це зробив.

А потім він буцім-то в серпні добровільно звернувся до ФСБ і повідомив про наші спільні незаконні дії. Вони вигадали йому прізвище Меметов. Я просив їх показати його, зробити очну ставку, але вони відмовлялися, мовляв, йому загрожує небезпека. Я запропонував зустрітися з ним без адвокатів, щоб ніхто не міг упізнати його. Вони все одно відмовили.

А познайомилися ми з ним нібито в поїзді «Київ – Херсон». Абсурд повний, бо я цим поїздом ніколи не їздив. Для чого мені «Київ-Херсон», коли є «Київ-Новоолексіївка». Я там недалеко від вокзалу мешкаю.

Для мене зрозуміло, що ніякого Меметова в природі не існувало. Бо це все вигадка від початку до кінця. Справа була сфальшована.

Під час слідчого експерименту, а потім і пізніше я казав своєму слідчому, що ти, мабуть, двієчником був у школі. Він питав, чому. Я пояснював, що якби дали першокласнику таку тему, то він би краще написав, ніж ти таку справу зліпив.

Він пропускав це повз вуха і пропонував співпрацю зі слідством. Обіцяв, що ми тобі зробимо домашній арешт, що в лікарню покладуть. В протилежному випадку ви тут і залишитеся.

Слідчий думав, що хвора людина, людина у віці швидко зламається. Я сміявся з нього і відповідав, що смерть завтра так чи інакше прийде. А підпишу угоду з вами, то як далі жити? Як дітям далі жити з таким соромом? Говорив, що ні ФСБшним слідчим, ні їхньому президентику, вихідцю з КГБ-ФСБ, вірити не можна. Все одно збрешете.

«Я підпишу згоду на співпрацю, ви мене під домашній арешт. А потім ви мені нав’язуватимете, що Рефат Чубаров (на той час народний депутат, один з лідерів Меджлісу – ред.) дав команду на теракт, Ленур Іслямов (бізнесмен кримськотатарського походження – ред.) дав тротил, а потім скажете, що Меджліс є терористична організація».

Адвокати знали, що рішення залежить від мене. Але вони знали, що я не піду на це. Тому вони відверто сміялися зі слідчого.

Одного разу, коли мене везли в СІЗО після допиту, він поїхав зі мною. Коли приїхали, то вигнав вартових із машини і наодинці переконував мене відмовитися від адвокатів, погодитися на співпрацю. Обіцяв дати своїх адвокатів. Я не піддавався на його умовляння.

Чому він так наполягав на співпраці? Тому що знав, що справу шито білими нитками, і намагався хоч якось доліпити її.

Через кілька днів мого арешту до мене прийшли ФСБешники і взяли мазок з мого язика на експертизу. Я згадував раніше, що в перший день вони хитрістю взяли у мене таку пробу. Тепер це робили офіційно. Вивели мене до медчастини і в присутності понятих двох зечок робили це. Опиратися не було сенсу, бо переді мною в’язень на прізвище Шарифов відмовлявся давати пробу. Так вони його скрутили і зробили це силоміць.

Думаю, що офіційні проби вони хотіли співставити з моїми неофіційними, які вони мали перенести на речові докази, тобто, на тротил і набої. Тобто, таким чином фальшували докази.

Я прийняв своє становище всередині себе, але жодним чином не показував це тим шакалам, які охороняли мене в СІЗО. Їх офіційно називали інспекторами, а насправді вони були звичайнісінькі вертухаї, як в ГУЛАГу. Вони, бувало, починали розмірковувати на тему України і Росії. Казали, що Росія велика матушка Русь, а Україна – це лайно. Тоді я не витримував і відповідав, що вони пі@араси. Вони мене не наважувалися чіпати.

Ліки доводилося вибивати

Коли в мене закінчувалися ліки, то я викликав фельдшера. Він приходив і казав, що нема ліків. Я знав, що ліки передавалися моїми рідними. Адвокати казали, що ліки приносили. А ті фельдшер і вертухаї брехали.

Коли зустрічався з адвокатами, то розповідав їм про це. Адвокати писали запити, і наступного ж після запиту дня ліки знаходилися. Їх доводилося вибивати таким чином.

В лазню нас не водили. Ми мусили набирати холодну воду і кип’ятити її за допомогою кип’ятильників. Так підтримували гігієну.

Казали, що листи мені не надходять. Але мені один офіцер з режиму по секрету розповідав, що там коробка як телевізор з листами для мене.

Є активна частина росіян. Їм соромно за те, що виробляє їхня держава. Вони пишуть листи політичним для моральної підтримки. Вони виходять на одиночні пікети на підтримку політичних в’язнів. Наприклад, Ольга Мазур, лікарка на пенсії. У неї ціла команда однодумців. Вони ризикують або потрапити до в’язниці, або бути побитими неадекватами. І все ж борються. Я їм щиро вдячний.

З України листи просто не пропускали. А листи від росіян приховували. Чому? Та тому, що вони розуміють: моральна підтримка – це дуже важлива річ. Коли в’язень знає, що на волі його підтримують, то це зміцнює його дух. А вертухаям сильні духом не були потрібні. Тому вони й намагалися знівелювати моральну підтримку.

Їжа там вся погана. Все на пальмовій олії. Зеки, які їли таке, страждали розладами шлунку. Каша дерев’яна - перловка. Просто каша. Без усяких добавок. Суп ніякий. Майже водичка. То гороховий, то щі. Ми їх не брали. Хіба що іноді гороховий. Але їли не просто так. В нас була технологія оздоровлення такого супу.

Ми його охолоджували. Знімали пальмову олію. Кип’ятили з допомогою кип’ятильника. І воно було більш-менш придатне для вживання.

Іноді бувала риба – кілька. Її брали, бо вона не на пальмовій олії, і її можна було покуштувати без отрути.

Я оголосив голодування після того, як відсидів чотири з половиною місяці. У мене тривали проблеми зі здоров’ям. Крім того, не виводили на прогулянку, не водили в лазню. Майже безвилазно сидів у закритому приміщенні, навіть дивитися не було куди. Але здоров’я – це була найголовніша причина. Я вимагав, щоб мене перевели до лікарні.

Наглядачі приходили до мене і казали, що вони мене насильно годуватимуть. Вони самі боялися, адже голодування такої хворої людини, як я, означало смерть для мене. А їм найменше хотілося скандалу. Я не злякався погроз і сказав, що все одно продовжуватиму акцію.

«Лікарню» чистили з 11-ї вечора до 6-ї ранку

Вони мусили відреагувати. Мене перевели до лікарні, якщо це можна так назвати. Насправді з другого поверху на третій, до іншої камери. Але там вже було вікно, яке виходило надвір, там світло вимикали на ніч, там не було відеоспостереження.

Та коли ми туди зайшли, я жахнувся. Назвати це приміщення свинарником – було б компліментом для нього. Стіни його були чорні від сигарет. Підлога покрита шаром бруду і жиру. Крім того, всякого мотлоху, недоїдків там було по самісінькі вуха. Сморід стояв такий, що душа просила респіратора або протигаза.

Моїм напарником там був такий собі Діма, чоловік років сорока, який був пов’язаний із наркотиками. І сам був наркоманом.

Я запропонував йому попрацювати. У мене були миючі засоби. Спершу вимили тамтешнє відро. А потім з одинадцятої вечора до шостої ранку відчищали приміщення від бруду. Коли він взявся мити весь той, вибачайте, засраний унітаз, то я зробив йому спеціальні рукавички з пакетів.

В шостій ранку я дістав ковбасу. Інші продукти, які в мене були. Ми поснідали. І Діма зізнався, що його посадили до камери, аби він стукав на мене.

Що там на мене можна було настукати – уявлення не маю. Тікати я не збирався. Здійснювати якусь діяльність у камері – було просто неможливо. Тим не менше, він сидів зі мною з таким завданням.

Хіба що можна було підслухати, про що я розмовляв по телефону. Оскільки в цій камері не було відеоспостереження, то можна було скористатися деякими вигодами. За гроші можна дістати багато чого, в тому числі й мобілку.

Коли я розмовляв по мобілці, то Діма робив кульки з вати і закладав собі у вуха, щоб не чути, про що я розмовляв. Він не чув нічого, відповідно, не міг і щось повідомити.

Діма не був гопником. І до мене ставився з повагою. Я по фені не балакав. Не був вуркаганом. З ним поводився з повагою. І він до мене ставився аналогічно.

Йому не передавали їжу з волі. Я з ним ділився своїми запасами. Казав йому, що ми можемо все за раз з’їсти. Але краще розтягнути, щоб потім не голодувати. Ми так і харчувалися.

Він звільнився потім умовно-достроково і пішов баландьором, від слова «баланда», тобто їжа. Роздавав зекам їжу під наглядом вертухаїв.

Наступним був чоловік із Севастополя. Той був торговець наркотиками. Він теж зізнався мені, що він стукач. Навіть розповів, що мав вертухаям подавати знаки. Я не пам’ятаю точно. Але приблизно так: якщо моргне лівим оком, то інформація є, а якщо правим, то нема. Він теж до мене ставився з повагою.

Конфлікт виник, коли до мене підсадили чоловіка на ім’я Ніколай. Він теж торгував наркотиками. Він зразу почав бикувати. Хотів курити просто в камері, бухати. А я не курю.

Довелося пояснити йому, що треба поводитися цивілізовано, поважати інших. У тих, хто цього не розуміє, то можуть бути проблеми.

Чому він мусив прислухатися? У в’язниці, крім формального, є ще й неформальне спілкування. Коли я заходив до СІЗО, то з камер лунало: «Едем-ага, ми знаємо, що ви тут». Я там був за віком чи не найстарший. А ще там сиділо чимало кримськотатарських активістів. Багатьом з них я робив документи, як цього просив Меджліс. Коротше, був там відомою і шанованою особою. Тому міг створити проблеми.

Крім того, мені різними шляхами постачали різні ліки. Я не стану розкривати, як саме. Але коли до мене через неформальні канали зверталися з проханням надати якісь ліки, то я допомагав. Це теж було плюсом до мого авторитету.

Ну й мені також постачали українські цигарки. Там вони як валюта. Бо російські – повне лайно. Коли просили, то я передавав їх. Мені було легко з ними розлучатися, бо я не курю.

В кінцевому підсумку Ніколай прислухався до моїх прохань. А я у відповідь сприяв тому, що він мав платити в тюремний общак менше, ніж належить. Він був торговцем наркотиками. А до них у в’язницях жорстке ставлення.

Общак СІЗО – це такий свого роду благодійний фонд для ув’язнених. Хто чим може, допомагає. Та допомога йде хворим, які перебувають у лікарні. Або тим, хто потрапив до ШІЗО – штрафного ізолятора. Там умови жорсткіші, ніж у звичайній в’язниці. Тому сидільці ШІЗО потребують більшої турботи.

Це можуть бути харчі, чай, цигарки. Зайшов мені в передачі один кілограм чаю. Для мене це багато. Я можу – і від себе віддаю півкілограма. Це добровільна пожертва. А від торговців наркотиками вимагають платити. Так от, Ніколай за мого сприяння платив менше. Потім, коли я вже йшов звідти, то обнімав мене і дякував за науку.

Прикували наручником до батареї

Моє здоров’я погіршувалося, й адвокати почали вимагати, щоб мене поклали до звичайної лікарні. Врешті я опинився у республіканській лікарні імені Семашка.

Місць у палаті не знайшлося. Я лежав у коридорі. Мене наручниками прикували до батареї. Біля мене чергували троє співробітників ФСБ у формі з автоматами. Коли мені треба було іти до туалету, то один з них мене супроводжував і стояв під дверима, поки я не завершував справляти нужду.

Коли приходила до мене дочка, то її не підпускали ближче, ніж на три метри. Так само й адвокатів. Не дозволялося говорити про політику.

Але не це було найголовніше. В перший же день лікарі, зробивши аналізи, сказали, що цукор надто високий і треба його скинути. Вони вкололи інсулін. І кололи його кілька днів. Після чого сказали, що я без нього не зможу жити. Це при тому, що раніше я користувався таблетками з іншими ліками.

Я вважаю, що вони навмисне мене підсадили на інсулін. Я сказав їм, що вони не лікарі, а співробітники ФСБ.

59-річний кримський татарин Едем Бекіров відсидів з грудня 2018 року по 27 серпня 2019 року в слідчому ізоляторі Сімферополя. Його звинувачували в тому, що буцім-то незаконно передав невідомій особі вибухові речовини і набої. Обміняли у вересні 2019 року.

Звільнення

Про обмін я дізнався з телевізора тоді, коли повернувся з лікарні до слідчого ізолятора. Коли до нас приходила комісія з прав людини, то з наших скарг відреагувала лише на одну – дали нам маленький телевізор. Мабуть, вважали, що пропаганда для промивання наших мізків нам не завадить. І я побачив, як російські телеканали піарять Віктора Медведчука і Вадима Рабиновича, які приїхали до московської в’язниці Лефортове. Думав, що це не просто так.

Про себе я нічого не знав. Але кримські татари з іншої камери, які проходили по справі організації Хізб ут-Тахрір, крикнули мені, що я маю готуватися на обмін.

Я цьому не повірив. Бо Росія дуже часто обіцяє одне, а робить інше. Я чекав суду, який мав вирішити, чи продовжувати мій запобіжний захід. Досі суд кілька разів продовжували моє тримання під вартою. 21 серпня 2019 року суд Центрального району Сімферополя ухвалив змінити запобіжний захід на тримання під домашнім арештом.

При цьому суд злукавив. Повний текст рішення не було зачитано. Там в кінці говорилося, що мене мають звільнити в залі суду. Тож мене не звільнили в залі суду, а повезли в слідчий ізолятор.

Я запитав охорону: «Чому ви не виконуєте рішення суду?» Вони сказали: «Ми відвеземо вас у СІЗО. І там вас мають забрати адвокати». Дорогою заїхали до ФСБ, де мені повернули мій український паспорт. Але поїхали не в СІЗО, а в інший бік.

Ми приїхали в аеропорт. Виявилося, що ми летимо до Москви. Питаю: «Для чого?». Відповідають: «Там узнаєте». «Якщо я буду відмовлятися?». «Зробимо вам укольчик – і все буде гаразд. Радимо не робити нічого такого». «Я житиму в тюрмі?». «Ні. В нормальних умовах».

Летіли – я посередині, лікар з одного боку, з іншого боку охоронець і ще двоє через прохід. Прилетіли в аеропорт Домодєдове. Мене виводили не через передній вихід, як усіх пасажирів, а через задній. Спустили на землю з допомогою спеціального підйомника. Потім посадили в бусик і відвезли в готель під назвою «Альфа».

Ми жили на одинадцятому поверсі в двомісному номері. Один охоронець ночував зі мною в кімнаті, лікар і два охоронці – в іншій. Звісно, це була не свобода, але з СІЗО не порівняти. Вони виводили на прогулянки. Я харчувався в їдальні готелю нормальною їжею.

Навіть домашні не знали, що я в Москві. Дізналися лише, коли моя старша дочка почала піднімати шум, що зник ув’язнений. Лише після цього дозволили зателефонувати і поспілкуватися.

Коли закінчувався другий тиждень, то вони сказали, що має відбутися обмін. Чому ми так довго там просиділи – бо були якісь зволікання через журналіста Кирила Вишинського, того самого, якого Україна звинувачувала в державній зраді.

7 вересня вранці ФСБешники відвезли мене до Лефортова, де вже стояли автобуси з українськими моряками й іншими політв’язнями. Мене останнього привезли.

Біля кожного з нас сидів охоронець. Нас привезли в аеропорт. Я повірив, що це правда, лише коли на моє запитання стюардеса сказала, що ми перетнули кордон Росії.

Мені подобається фраза Олега Сенцова. Він сказав приблизно так: «Коли ви протягуєте руку Путіну, то подумайте про тих тринадцять тисяч убитих ним в Україні. Про кримських татар, які зараз у тюрмах, і в чиїх будинках, може, зараз відбуваються обшуки».

Я би підписався під цими словами.

політвязні бекіров обмін крим росія