Лаура в траурі. Український переклад досі неопублікованого романа Набокова вийшов раніше за оригінал

Насамперед непогано б з’ясувати, чи варто було взагалі являти світові романний напівфабрикат «Оригінала Лаури», який автор нібито заповідав знищити, і який може зацікавити хіба що демонстрацією творчої лабораторії класика російської літератури, який життя ототожнював з бібліотекою? Загалом Набокова вважають надбанням літератури світової, але ті речі, які він у своєму еміграційному самотинні писав англійською не заради слави, а хіба що для заробітку, не дуже сприяють ідеї «безсмертя в слові».

Отже, що ж такого особливого в останньому, незавершеному романі Набокова, розпочатому в 1975 році, який дехто вважає звичайнісінькою літературною містифікацією?

Що такого дивного, крім звичної «набоківської» чехарди стилістичних ребусів, лексичних каламбурів і еротичних сценок, нашкрябаних в стилі mail-art на 138 каталожних картках, являє нам цей непересічний твір?

З уваги на зазначений «картковий» жанр з абетки постмодернізму, який у 1970-х роках підступав навіть до консервативного автора «Оригіналу Лаури», можемо зазначити, що з боку письменника це була насамперед ідентифікація особистості через реконструкцію пам’яті засобами новомодних літературних ігрищ. Саме так можна обізвати конвульсійне вишивання Набоковим візерунку власної долі у вищезгаданому постмодерному творі.

Маємо зашифроване гаптування канвою спокусливо-чужих лекал на кшталт текстів Джойса, Беккета і Кафки (до якого Набоков мав особливий пієтет) в умовах новітнього часу. Постмодерні стратегії тієї доби, коли творив автор «Оригіналу Лаури», заповідали використання класичної романної матриці в якості майбутніх «авторських» текстів.

Себто, вписуючи чужий досвід як життя, так і творчості, у свій романний контекст, у 1960-70-х роках можна було вважатися модним автором, навіть не пред’являючи власного, оригінального доробку.

Цитата, метафора, інтертекст – ось ті складові, з яких складається прозовий досвід ХХ-го століття. Спізненому на це постмодерне свято Набокову – як безперечному символістові – звичайно ж, хотілося якомога довше залишатися на коні власноруч створеного ним ще у 1920-х роках застарілого метафорично-символістичного стилю, який потроху занепадав у зв’язку з переходом автора на англійську мову.

До речі, щось подібне маємо у випадку з перекладом «Оригіналу Лаури» українською. Неперевершений стиль Набокова з його флером літературних містифікацій і лексичних каламбурів раптово витворився на лаконічні конструкції, схожі на інформаційні повідомлення у телефонному довіднику.

І справа навіть не у «фрагментарному» принципі організації роману, до пуття не оформленому померлим автором, який на сконі життя зацікавився творами Адорно і Фуко, а також деконструктивістськими теоріями про «тіло тексту» і «смерть автора». Просто, не знаючи броду через його особисту романну історію, важко дістатися «іншого берега» перекладу його пізніших творів, не розгубивши дорогою стилістичних концептів, які Набоков збирав від самісінького початку своєї емігрантської творчості.

Звичайно, геть усе в останньому романі Набокова, який навіть іменами героїв на кшталт Губерта Губерта (прототипу Гумберта Гумберта з «Лоліти») обернений в авторську ретроспективу, видається хитким, незавершеним, ілюзорним. Утім, завважмо, що писав його автор перед самісінькою своєю смертю, і тому цей «текст у тексті» – навіть у вигляді етюдів, чернеток і начерків з відкритим усім сюжетним вітрам фіналами – вимагає більшої, ніж зазвичай, перекладацької уваги.

Недаремно автор твору від самого початку застерігає, що це «роман із ключем, де ключ утрачено назавжди».

І коли у складнопідрядній передмові якогось таємничого Петра Бабая застерігається, що «Оригінал Лаури» продовжує ту саму сюжетну лінію, що й в порнографічній «Лоліті» (1955) та пародійній «Аді» (1969) то зазирнути на жанрово-стилістичну кухню цих творів перекладачеві вищезгаданого «фолійного» роману, мабуть, таки вартувало.

І тоді наприклад, з’ясувалося, що ну не міг Набоков ужити радянський вислів «класна дошка» в «Оригіналі Лаури», якщо у недавній «Аді» він користався «аспідною дошкою», більш відповідною англійському оригіналові «blackboard».

Вищезгаданих перекладних прикрощів з галузі лінгвістичної специфіки у "Лаурі" трапляється чимало. Можливо, через це й не існує загалом більш-менш адекватних перекладів Набокова українською, бо якщо останнім часом лише 52-річний Петро Таращук з Вінниці взявся за Набокова, переінакшивши по-наському його «Лоліту» і «Оригінал Лаури», то це про щось та й свідчить.

Магію слова, музику стилю і смак традиції – усе це складно передати, користуючись інструментарієм виключно з перекладацького цеху імені Миколи Лукаша чи ще якого-небудь радянського тяжмашу, а чи пострадянського легпрому. Ось, скажімо, доручили сьогодні якомусь житомирському неофітові, не менш малознаному за вінничанина Таращука, перекласти Чарльза Буковскі, і що?

Не питай, чом заплакані очі – від сміху, звичайно! Бо ані суті, ані мови оригіналу нашим заробітчанам-поденникам передати не вдається, мовляв, споконвіку російськомовному «Фоліо» (де видано і Буковскі, і Набокова), можна замилити очі якою-небудь ура-патріотичною «піхвою» чи «прутнем», а також іншими, не до ладу вжитими, але вкрай «українськими» лексичними одороблами на кшталт «сливе», «бігме» і «позаяк».

«Якщо мова про український переклад взагалі, то, гадаю, головна його функція – збереження української культурної сфери та української національної ідентичності», – стверджує в газеті «Хрещатик» перекладач «Оригіналу Лаури», і на це нема ради, бо супроти політичного, а не естетичного «стрижня» не попреш.

УРИВОК З РОМАНУ «ОРИГІНАЛ ЛАУРИ» НАБОКОВА

1.

Її чоловік, відповіла вона, теж письменник, принаймні в певному розумінні. Кажуть, ніби гладкі чоловіки б’ють своїх дружин, а він безперечно видавався лютим, коли заставав, як вона переглядає його папери. Вдавав, ніби б’є мармуровим прес-пап’є і ламає оцю тендітну ручку (гарячково показує маленьку руку). Насправді вона шукала якогось тупого ділового листа, – і ані трохи не намагалася розшифрувати його загадковий

2.

рукопис. О ні, то аж ніяк не виплід художньої уяви, склепаний, знаєте, нашвидкуруч, щоб заробити грошей, а заповіт безумного невролога, своєрідний Отруйний Опус, як у тому фільмі. Він коштував, і ще коштуватиме йому років тяжкої праці, але є, звичайно, абсолютною таємницею. Якщо вона взагалі згадала про нього, додала жінка, то тільки тому, що тепер напідпитку. Вона б хотіла, щоб її завезли додому, а ще краще – в якесь прохолодне тихе місце з чистою постіллю й кімнатною обслугою. На ній була сукня без бретельок

3.

і чорні оксамитові капчики. Підйоми її ніг були білі, як і юні плечі. Вечірка, здається, виродилась у сукупність стриманих поглядів, спрямованих на неї з огидним співчуттям із кожного закутка, кожної подушки та попільнички і навіть із пагорбів, що бовваніли весняної ночі у відчиненому вікні, яке доходило до самої підлоги. Місіс Кар, господиня, знай приказувала, як шкода, що Філіп не зміг прийти, чи, радше, що Флора не змусила

4.

його прийти! Наступного разу я притягну його, мовила Флора, шукаючи геть усюди навколо себе невелику безформну косметичку, – не жінка, а чорне сліпе цуценя. Ось вона, крикнула невідома дівчина, мерщій присівши на почіпки.

Ентоні Кар, небіж місіс Кар, і його дружина Вінні належали до тих добродушних, надміру щедрих подружжів, що аж умирають, так прагнуть запропонувати свою квартиру приятелеві – якому завгодно – коли трапиться, що їм та їхньому собаці вона якийсь час

5.

не потрібна. Флора одразу побачила чужі креми у ванні й відкриту бляшанку собачого корму поряд із голим шматком сиру в захаращеному холодильнику. Коротенька низка вказівок (призначених управителеві та прибиральниці) закінчувалась наказом: «Зателефонуйте моїй тітці Емілі кар», вочевидь уже виконаним, на превеликий плач у небесах і регіт у пеклі. Двоспальне ліжко було заслане, але постіль видавалась несвіжою. З комічною вередливістю Флора накрила

6.

ліжко шубою, потім роздяглась і лягла.

Де та клята валіза, яку привезли раніше? В комірчині у передпокої. Невже треба все перерити, поки знайдеш пару сап’янових капців, скручених, наче в утробі, в застебнутій на «блискавку» кишені? Захованих за причандаллям для гоління? Всі рушники у ванній, чи то яскраво-червоні, чи то зелені, були з товстої, немов губчастої тканини, яка, здавалось, набралася вологи.

7.

Оберімо найменший. Коли вона поверталася, задній край правого капця спорснув, тож довелося пальцем замість ложки насувати його на вдячну п’ятку.

o Ох, поквапся, – стиха промовила вона.

Коли вона віддавалася йому вперше, все відбулося трохи несподівано, ба навіть злякало й приголомшило її. Пауза для легеньких пестощів, приховане збентеження, вдаваний подив, попереднє споглядання. Вона була

8.

на диво тендітна. Під шкірою випиналися ребра. Опуклі тазові кістки обрамляли плаский живіт – такий плаский, що спростовував саме уявлення про черево. Її вишукана кісткова структура негайно прослизнула в роман, – насправді правила за таємну структуру того роману, а до того ж стала предметом низки віршів. Завдяки блідим, спрямованим навскіс пипкам і пружності чашовидні груди цієї двадцятирічної нетерплячої красуні видавалися наполовину молодшим від неї.

9.

Нафарбовані повіки заплющились. Не навіяна жодним конкретним почуттям сльозина застигла, мов самоцвіт, на високій вилиці. Ніхто не сказав би, що діється в її голівці. Там брижились хвильки бажання, відкинувся в екстазі недавній коханець, виникали й зникали гігієнічні сумніви, гарячим спалахом про свою незмінну присутність зневага до всіх, крім себе, – ось воно, – озивалася й мерщій припадала. «Люба, душко моя!» (брови

10.

піднялися, очі розплющились і заплющились, їй не часто траплялися росіяни, про це треба подумати).

Він поцілунками вкривав їй обличчя, вистеляв боки, закутував живіт – усе було прийнятним, поки він не заслинив її.

Перевернув її рукою, і тендітне, слухняне тіло розкрило нові дива: рухливі лопатки дитини, яку купають, вигнуту, як у балерини, спину, вузькі сідниці, наділені двозначним нездоланним чаром…

література книги переклад