«Паперова армія», совок і режим економії. За останній рік зміни в ЗСУ не на краще
Насправді вони дуже втомилися. Але не від війни. У них досить волі й азарту, щоб бити ворога чи бодай давати відсіч в умовах перманентного премир’я, яке окупанти порушують щодня. Офіцери й солдати виснажені не так бойовими діями, як бюрократією, довбограйством вищих штабів і тим, що на армії знову починають економити. Старі проблеми прогресують, ще й додалися нові — йдеться про пацифізм влади і відповідне ставленя до армії та бойових дій.
У ЗСУ ніколи не було «золотих часів», однак, як свідчать опитані Текстами 15 військовослужбовців, зі зміною політичного керівництва в країні, а відтак і начальника Генерального штабу, у війську почався певний регрес, який демотивує навіть тих, хто не випускає з рук зброю з 2014-го року. Ми опитували старших і молодших офіцерів, бійців-контрактників, кадрових військових і колишніх добровольців, чоловіків і жінок, представників елітних (ССО, морпіхи, десантники) підроздлів, так і звичайних моторизованих бригад.
Треклята уставщина
До війни офіцери часто жартували, що служать в УПА – Українській паперовій армії. На тлі дуже низької інтенсивності навчань і бойової підготовки командири заривалися у численні звіти й журнали, облік всіляких господарських дрібниць. Ротний зранку до ночі міг сидіти в канцелярії й заповнювати ці безкінечні документи. Часу на роботу з особовим складом просто не залишалося.
З початком війни ситуація почала змінюватись, але не одразу: військова бюрократія – механізм доволі зашкарублий і неповорткий. Але станом на 2018-ий рік командири почали потроху «видихати» від безкінечної паперової роботи (на фронті, ясна річ, не до неї, а от щойно частина виходила на ротацію — як усі ці журнали обліку ставали для всіх офіцерів «настільною книгою»). Однак, як зазначають опитані Текстами військовослужбовці, за останній рік відбувається «ренесанс паперової армії».
Так описує свої будні у пункті постійної дислокації (ППД) лейтенант одного з елітних підрозділів: «Мінімум бойової підготовки, максимум паперів і показухи. Безкінечні інспекції та перевірки, перед якими всі, включно з офіцерами, фарбують бордюри і малюють білу лінію в боксі перед технікою (одноразову, ясна річ, до першого виїзду техніки). Приїздить командувач, цілий генерал-лейтенант, і перевіряє вміст тумбочок у рядових і влаштовує рознос, якщо там є цивільний одяг».
Маніакальна пристрасть до перевірки солдатських тумбочок — анекдотичний пережиток радянських часів. В нинішній армії, коли процент жінок у підрозділах помітно зріс, вереск перевіряльника з приводу «позастатутних» косметичних чи гігієнічних засобів – це взагалі щось за межами пристойності.
Маніакальна пристрасть до перевірки солдатських тумбочок — анекдотичний пережиток радянських часів.
На час карантину візити генералів до частин припинилися, але це не заважає їм надсилати у війська телеграми й вимагати негайного виконання приписів. Наприклад, про закриття курилок у військових частинах. Логіка така: зменшити контакт між військовослужбовцями. Можна подумати, що курилка – єдине місце, де бійці контактують між собою. Житло для контрактників на ППД – болюча тема: солдати живуть у переповнених приміщеннях, що суперечить і звичайним санітарним нормам, не кажучи вже про карантин. Однак розселити солдат – задача дорога і довготривала, закрити курилки – куди простіше.
«Все абсолютно, що робиться в армії, робиться не на результат, а на звітність. Купа фіктивних паперів, які абирають увесь робочий час. Не скажу, цього не було раніше, але очевидно, що все це посилилося відтоді, як Хомчак очолив ГШ», — говорить лейтенант. Згодний з ним і підполковник – зампотех однієї з частин: «Мені б технікою займатися, це неоране поле, але ці безкінечні телеграми згори! Я цілими днями сиджу за паперами, реагую на ці дурні ініціативи, які аж ніяк підвищенню оброноздатності не сприяють, лише відволікають від нагальних справ. Документообіг в армії ніколи не був простим, але у 2017-2019-му все почало якось більш менш налагоджуватись, а потім нова хвиля – тонни паперів, і кінця краю не видно».
Солдати-контрактними з кількох моторизованих бригад зазначають, що у військо почали повертатися офіцери-відставники, які пересиділи 2014-2015 роки в тилу. Правда, цей процес триває з моменту закінчення бойових дій. Тексти писали про цю проблему у 2016 році, й сьогодні вона теж актуальна. Зараз вони знову вдягнули погони, бо зарплати в армії істотно зросли. Втім, користі від таких кадрів небагато: все, що вміють – задовбувати «уставщиною» (так іще з радянських часів називають порядки, коли командири вимагають сліпого слідування статутам без жодної поправки на реальність).
Волонтерські машини — на облік, бойову техніку – в ремонт
Чи не найбільш гучною ініціативою Руслана Хомчака стала боротьба з волонтерськими машинами. Адепти «зради» тлумачать це дуже просто: мовляв, новий очільник Генштабу забрав із військ такі потрібні автівки, й тим самим відкинув моторизованість наших частин на кілька порядків назад. З розмов із військовими з’ясувалось, що такого масштабу «зради» насправді немає. Де-юре в армії керуються ще радянськими стандартами щодо кількості штатної техніки. Їхнє слабке місце — не так бойова складова, як власне транспортна.
Персональний УАЗик передбачений лише для верхньої ланки, транспорт для командира роти – нечувана розкіш. В мирних умовах – можливо, на війні – гостра необхідність. Має офіцер на чомусь об’їжджати позиції, відвідувати наради в штабі та елементарно в магазин треба на чомусь дістатися? Використовувати для цього бойову техніку – абсурд, штатну вантажівку – нераціонально (а з точки зору пального – взагалі марнотратство). Ось тут і стали в нагоді усі ці волонтерські «ніссани» і «течики». Якийсь час на них просто закривали очі, потім чіпляли на них чорні «військові» номери, але прийняти їх повноцінно на баланс частини все одно не могли ще за Порошенка.
Розпорядження Хомчака стало морокою для начальників автослужб багатьох бригад. Але віддавати машини ніхто не збирався. Десь знаходили можливість таки взяти ці автівки на баланс. Хтось офіційно затвердив на рівні оперативних командувань новий штат техніки. Деякі бригади отримали дозвіл цілком легально мати по 5 позашляховиків на батальйон (цілком нормальний показник). Ну а там, де начальники автослужб менш креативні — справді повернули машини волонтерам. Втім, це доволі рідкісні випадки.
Із вантажними машинами стало дещо краще: у багатьох частинах на зміну радянським «Уралам» і ЗіЛам приходять нові КрАЗи. Раніше ними «балували» тільки Нацгвардію та елітні частини. Зараз така техніка дістається й піхоті. Потроху надходять нові бронеавтомобілі українського виробництва.
Танки, БМП, артилерійські системи – тут без змін: техніка стара, потребує постійного ремонту, запчастин катма. А ті, що є, доводиться добувати через усі сім кіл бюрократичного пекла. Нерідко ті комплектуючі, які можна придбати на «гражданці» офіцери купують за свій кошт, або ж залучають допомогу волонтерів.
«Надходить і абсолютно нова техніка й обладнання: квадроцикли, тепловізори, безполітники. Хоча з останніми є одне «але». Для БПЛА має бути навчений екіпаж. Для того, аби його відправити в учєбку на 2 місяці, вони мають пройти медкомісію для пілотів. На рівні з пілотами винищувачів, окрім барокамери. І просто ці екіпажі по півроку проходять цю медкомісію (не проходять — лікуються, потім приїжджають знову здавати, і так по колу)», — каже службовець однієї з механізованих бригад. «З їжею в нас на «відмінно», з речами – на «добре», з технікою – на одиницю з мінусом», — каже лейтенант одного елітного підрозділу.
Економія на боєприпасах і солярці
Нерідко військові невдоволені кількістю боєприпасів. Заступник командира одного з навчальних центрів каже: «Велика біда з учбовими боєприпасами, виділяють вкрай мало. А як готувати людей без холостих патронів?».
Службовець бригади, яка зараз перебуває безпосередньо на передовій: «Боєкомплект тепер рахують щодня, і вимагають результату, пояснення, навіщо саме було випускати таку кількість патронів на добу, які вогневі точки противника придушили, навіщо було робити прострілку…». Важко сказати, чим викликаний такий суворий облік боєприпасів. Можливо, він має на меті змусити воїнів «просто перестати стріляти» (цитата з передвиборної риторики Зеленського). Те саме і з пальним. «Солярки дають мінімум, виїхати на «Нову пошту» можемо хіба раз на тиждень», — каже головний сержант артилерійської батареї з передової.
Такий суворий облік боєприпасів, можливо, має на меті змусити воїнів «просто перестати стріляти»
Майже не чути нарікань на харчування. Навіть ті, хто каже, що годувати стали трохи гірше (дають менше їжі), не надто тим переймаються. «Те, що найнеобхідніше — видають, і цього досить. Якщо комусь здається, що мало ковбаси відрізали, то можна не нити, а піти купити самому. На передку контрактник зараз 27 тисяч гривень отримує, цілком може придбати собі продукти, які захоче. В кожному селі в прифронтовій зоні працюють магазини». На речове забезпечення теж мало хто скаржиться. Амуніція в цілому прийнятної якості. За бажання, знову ж таки, можна власним коштом придбати кращий рюкзак чи берці. Критикують, щоправда, наказ Міноборони №306, який по суті збільшує термін експлуатації зимової форми з 2 до 3 років.
Суворий облік боєприпасів бійці пов'язують із висловлюванням Зеленського про «просто перестати стріляти».
Стандарти НАТО. Суворе втілення
Про стандарти НАТО говорять здебільшого «паркетні», себто, штабні офіцери. У військах ще погано розуміють, що таке J-структура. «Запровадили відділи логістики. Не можу сказати, що це на краще, — каже зампотех-пдіполковник. — Просто додалась ще одна бюрократична ланка, мені від того запчастини легше отримувати не стало. Не думаю, що це стандарти НАТО такі погані, скоріше, йдеться про наше совкове виконання, дублювання повноважень і тому подібну суто нашу місцеву мороку».
Більшість опитаних офіцерів каже, що до їхніх підрозділів поки що натовські реформи не дійшли. А деякі чинні стандарти злегка критикують. Втім, швидше за специфіку виконання, а не за суть. Наприклад, для отримання звання контрактник повинен провчитися кілька місяців в учбовому центрі – ніби нормальна натовська вимога. Що маємо на практиці: тямущого бійця, який цілком заслужив стати сержантом, знімають прямо з передової і відправляють в «учебку». Командиру це не в радість: у важливий період в нього забирають надійного помічника. Логічніше було б відправляти на навчання вже з ППД, після виходу з зони бойових дій. Але примат звітності проявляє себе й тут: відрядити бійців в учбовий центр до вказаної дати — і все тут! Бо кого цікавлять деталі?
Позитивно оцінюють наші військові й можливість навчання за кордоном, у країнах НАТО. Ми вже маємо чимало солдат і офіцерів, які пройшли вишкіл в інших країнах. Усі свої новітні навички вони б із радістю застосовували в своїй службі. Але тут треба, щоб «склалися зірки» — себто, щоб безпосередній командир теж був налаштований на реформи та інновації. Якщо це не так, то совковий начальник скоріше замордує свого підлеглого нарядами, аніж дасть йому виявити ініціативу.
Хронічні проблеми, які за останній рік в армії лише загострилися, посилюються і політичною невизначеністю в країні. Миролюбні, а по суті нерідко капітулянтські настрої правлячої еліти, викликають чимале занепокоєння як серед ветеранів, так і серед нинішніх військовослужбовців. Нерідко можна почути від тих, хто дослужив контракт чи вибув після поранення: «Та я б повернувся в армію, але не за нинішньої влади». Схожі настрої — бажання воювати і скепсис до чинної влади — були у багатьох і за часів Порошенка. На нашу думку, прична скепсису — в бюрократії і формалізмі, який не зник, а лише доповнився пацифізмом вищого керівництва.
