«Щоденник нелегального солдата»: мемуари з добровольчих окопів. Чому варто прочитати книгу Білозерської

Про це та багато інших цікавих воєнних і навколовоєнних подробиць 2014-2017 років розповідає «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської, журналістки, громадської активістки, помітної учасниці добровольчого рузу, а тепер – офіцера ЗСУ. Нещодавно вийшло друком друге видання книги.

Це вже друге видання бойових мемуарів Білозерської, які через суто особистий погляд фіксують події, починаючи з передумов постання організації «Правий Сектор», продовжуючи створенням і розвитком українського добровольчого руху, змальовують перші хаотичні тижні війни, активний український наступ, масштабні російські удари літа 2014-го – і поступовий перехід війни в позиційний формат. Усе це – у вигляді щоденника з відступами, самокоментарями та коментарями-спогадами інших учасників подій, від першої особи людини, яка провела цей час у «Правому Секторі», в Добровольчому Українському Корпусі та в Українській Добровольчій Армії, залишаючись у складі досить автономного загону, відомого як «група Вольфа».

Видання побачило світ у книжковій серії «Своя війна» за редакцією Юрія Бутусова. Наразі книжку можна придбати в авторки через її сторінку на Фейсбуці чи через електронну пошту o.bilozerska@gmail.com.

Жанр мемуарів (особливо таких масштабних – мало не на 600 сторінок) у загальній історико-культурній традиції частіше все-таки передбачає більшу часову відстань від зображуваних подій. Щоб пережите краще перетравилось і настоялося, щоб неминучі пристрасті та суб’єктивності трохи «осіли». Тому спогади по гарячих слідах особливо критикують – взяти хоч би й відомі мемуари Павла Скоропадського, написані невдовзі після виїзду з України.

Та все ж рішення Олени Білозерської зробити книжку, не чекаючи навіть фіналу описаної в ній війни, видається слушним. Насамперед з огляду на потужні інформаційні потоки (взяти хоча б коронавірус), слабку суспільну пам’ять, цілеспрямоване (під)свідоме усунення питань війни з порядку денного. Маючи що сказати, краще сказати це зараз. А час для узагальнень і відстороненіших рефлексій ще настане – тільки от хто дасть гарантію, що тоді будуть сприятливі умови для їх опублікування?

Бойовий шлях

«Щоденник нелегального солдата» дає докладний і ефектний опис дуже різних подій війни та фахового військового розвитку самої авторки. Уже класикою (присутньою не лише в книжці, а й в інтернеті) став спогад Білозерської про звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року. Є тут бої біля донецького аеропорту, Бутівка, Старогнатівка, Авдіївка, Піски, Красноармійськ, Волноваха, Павлопіль… Багато хто бачив в інтернеті кадри зачистки Широкиного – зі «Щоденника», хто не знав, ті дізнаються, що зняла їх саме Олена Білозерська, а також прочитають про те, що було поза кадром.

Якраз у Широкиному «група Вольфа», де воювала авторка, знайшла кинуту у ворожому штабі російську військову карту з позначками розташування російських і колаборантських підрозділів. Тож суто інформаційна цінність тут поєдналася з цінністю як одного з нескінченних доказів присутності на українській території російських військ (цікаво, скільки ще тих доказів потрібно?).

Розповідає Олена Білозерська і про взаємодію з волонтерами, про стосунки з мирними мешканцями, про полонених. Багато матеріалу з історії створення добробатів. Особливо цікаво тут, що чимало майбутніх ключових добровольців, за словами авторки, готувалися до війни заздалегідь, вивчаючи тактику, пристрілюючись – десь під виглядом гри у страйкбол, десь зовсім підпільно.

Не парадні спогади

Перспектива «Щоденника…» – це перспектива саме окремої учасниці війни, з відповідним масштабом вражень. Але Білозерська пише й про питання стратегічні, військово-політичні, ілюструє їх фактами з медіа-простору та спілкуванням із дуже різними людьми: з добровольцями, фаховими військовими, мобілізованими, волонтерами, активною і патріотичною частиною громадськості, пасивною більшістю, з прихильниками і колаборантами противника, власне, з ворожими бійцями.

Мабуть, саме широке коло спілкування, мобільність і впевнене орієнтування в інформаційних процесах посприяло тому, що з часом стратегічні міркування авторки стають дедалі різноманітнішими, виваженішими, аргументованішими. Це особливо помітно з пізніших коментарів, якими Білозерська іноді супроводжує щоденникові дописи.

«Літературна» вправність, великий масив фактів, ефект присутності, психологічна переконливість – та практично все в цій книжці переконує: «так воно й було». Але не варто забувати про суб’єктивність тексту. Навіть з усіма опертями на спогади інших бійців, на повідомлення з інших джерел «Щоденник…» залишається виразно авторським баченням. Тим, що Олена Білозерська вирішила за потрібне і можливе розповісти. Зрештою, вона й сама час від часу нагадує, що суб’єктивна, що не про все може писати, а також – що не дозволяє собі брехати, але дозволяє змовчати.

Книжка, втім, вийшла зовсім не чорно-біла, далека від стандартів одновимірної пропаганди. Уявляючи очікування людей зі стереотипним сприйняттям війни, здогадуюся, що багато кому «Щоденник…» видасться занадто «непарадним». Вочевидь, однією з цілей Білозерської було показати атмосферу, дух, настрій і бойових моментів, і фронтових буднів.

Показати героїзм, відвагу наших захисників, порятунок товаришів, готовність віддати життя за свою країну. Але також і темний бік медалі – дрібне мародерство (або й не дрібне), нерідко притаманне чудовим воїнам, пияцтво на фронті, боротьбу за ресурси між підрозділами, не завжди гідне поводження з полоненими, дезертирство, присутність у рядах українських бійців відвертих авантюристів.

Будні й поезія

Не оминає авторка й повсякденності: побутових клопотів, організаційної роботи, сидіння на місці в очікуванні бойових завдань тощо – речей, з яких, на її думку, переважно і складається війна.

Через увагу Білозерської до цієї «сірої зони» воєнного життя плин оповіді часом дещо «підбуксовує», а читабельність втрачається. Якийсь відсоток читачів, мабуть, прогорне сторінки про облаштування місць для спання чи миття на базах, про технічні подробиці роботи з тією чи іншою зброєю, пошуки кухаря тощо.

Але нічого не поробиш – по-перше, така концепція («війна – не лише ба-бах»), а по-друге, ці деталі гарантовано будуть цікаві та промовисті для фахової аудиторії, передовсім для військових та істориків. Немає сумнівів, що Олена Білозерська великою мірою думає про них. Компенсацією ж для тих, кому все це не супер-цікаво, будуть не лише безпосередньо бойові сторінки, а й, до прикладу, зворушливі історії про киць і песиків, які живуть на фронті.

Ще один універсальний вимір військового життя поза власне боєм – культура. У «Щоденнику нелегального солдата» її досить багато. Від характерних жартів, пародій та інших зразків «атошного фольклору» і до описів музичних вечорів, цитат із пісень (зокрема й пісень, створених на нинішній війні). Білозерська наводить час від часу також власні вірші, а ще ті літературні твори, які, вочевидь, сформували її власний культурний бекґраунд – тут виринають цитати з творів чи згадки про таких авторів, як Ліна Костенко, Олена Теліга, Олег Ольжич.

На самому початку книжки авторка згадує свій вірш часів Помаранчевої революції зі словами «Я не згадаю про хату скраю, / А мовчки піду на барикади» й коментує їх таким чином: «Не всім літераторам вдається «відповісти за базар». Мені вдалося, і я цим безсоромно пишаюся». Не посперечаєшся.

Насправді, активна «літературна лінія» в «Щоденнику нелегального солдата» не унікальна. У різноманітних «атошних» виданнях вага суто літературного матеріалу, віршів, замальовок, більшої прози взагалі несподівано велика. Несподівана – з огляду на радше споживацький, ніж креативний характер сьогоднішніх суспільних комунікацій та на значно більшу популярність «візуалки» порівняно зі словом. Але, як бачимо, війна виявляється місцем і часом, що посилюють потребу людини в письмі й читанні.

Портрети героїв, герої портретів

Упевнений: багатьом «Щоденник нелегального солдата» буде цікавий в першу чи в одну з перших черг через «портрети» – вписані у загальну оповідь коротесенькі чи більші нариси-характеристики про людей, з якими разом випало воювати Олені Білозерській.

Авторка легко і чітко знаходить у кожній такій особі виразні й упізнавані риси, такі собі «координати». Ефект індивідуальності – абсолютний, тож супровід словесних портретів фотографіями дуже органічний.

Білозерська й тут залишається віддана своєму принципу «непарадності», тобто, не обмежується компліментами. А ще й пропонує небанальні, а може, й неочікувані міркування на особистісну тему – наприклад, про те, що абсолютна товариська взаємодомога, надійність і вірність на війні зовсім не переходять автоматично у міцну дружбу в тилу, а подекуди бувають із нею геть непоєднувані.

Герої «портретів» часто колоритні. Про таких бійців, як «Каталонець», «Морячок» чи «Вольф» (окрім того, що вони й так з’являються на кожній третій сторінці) написано короткі, веселі, доброзичливі характеристики. «Вольф» – «…Український монархіст, який звіряє все, що відбувається, з лекалами дореволюційної офіцерської шляхетності, який схиблений на ідеї прусської армійської дисципліни і ненавидить добровольчий рух за його анархічність – але внесе чималу лепту в його розвиток. Він марить лісами і глибинними виходами – але воювати нам доведеться в степах».

«Морячок» – «Коли він трохи змужніє, у нього проріжуться помітні організаційні здібності, він буде домовлятися про ремонт машин (…) і на виходах вміло командувати групою розвідників. При цьому залишиться чесним до крику, абсолютно нездатним брехати, і буде незадоволеним тоном говорити всім в обличчя все, що про них думає. Класика жанру – розмова Морячка з бабусею його дівчини. Бабуся живе в Донецьку і наслухалася російської пропаганди. Емоційний, щирий, ображений голос Морячка треба було чути:

-Ну шо ви, бабо, такі глупості говорите, що я вас бомблю?! Ні, ну ви послухайте – я їх бомблю!! Та як я можу вас бомбить, якщо мені немає чим??! Було б чим – бомбив би…».

А от про «Лісника» – розлогий, суперечливий та інтригуючий нарис. Бо ж насправді це Олег Мужчиль (1965-2015), постать, яка викликає дискусії та сумніви. Це був чи то помітний буддистський діяч, чи імітатор, чи то розвідник від Бога, чи незрозуміло чий агент і провокатор, який закликав до терору. 2015 року «Лісника» в квартирі не Оболоні намагалася затримати «Альфа» (відомо, що він мав свою автономну озброєну групу, натякав на зв’язок з людьми, які кинули гранату в магазин «Рошен»), але, як видно з доступних даних, «Лісник» відкрив вогонь, убив «альфівського» офіцера і загинув від вогню у відповідь. Розділ, присвячений «Ліснику», скидається на зав’язку пригодницького роману. Але за цими авантюрами стоять справжні втрачені життя.

Від «походу на Київ» до «скелетування армії»

Очікувано, що поміж головних тем «Щоденника нелегального солдата» – взаємини добробатів з постмайданною владою. Білозерська яскраво описує «торгівлю» добровольців із владою за зброю та легалізацію, приховування фактів участі ДУК та інших груп у боях.

Є тут розповіді про «палки в колеса» і про допомогу. Є й радикальні висловлювання деяких добровольців про «режим внутрішньої окупації», про сподівання на збройне повстання і на «похід на Київ після перемоги» – речі, які з моєї помірковано-тилової перспективи видаються наївними і вкрай небезпечними на тлі протистояння з Росією. Видно, що й авторка досить скептична до таких ідей.

Додам: здається, саме такий дискурс у частині патріотичних кіл під час війни став хай і не визначальним, але відчутним чинником утворення тієї інформаційної реальності, яка уможливила прихід до влади «кандидата без властивостей» і його команди.

Читайте також наше розслідування 2016 року "Тролесфера" про те, як Росія нав'язувала свій дискурс українським патріотам

Взагалі, Олена Білозерська критикує не лише керманичів. Їй є що закинути й багатьом добровольцям. Найперше – анархізм і втягнення в кримінал. Так, «Щоденник…» описує участь «правосеків» у стрілянині в Мукачевому 2015-го року і як привід для владних утисків, і як самодискредитацію. Зрештою, під критичним кутом подано і внутрішні чвари, розкол «Правого Сектора».

Сторінки про взаємодію з офіційними силовиками в Білозерської значно безхмарніші. Вона наводить купу прикладів спільних операцій, взаємодопомоги. Показує активних офіцерів, які прагнуть перемоги та радо «прикривають» участь у боях добровольців (хоча згадує й випадки «пофігізму», й армійських «аватарів»).

Не дивно, що наприкінці щоденника авторка йде навчатись військової справи, а потім вступає офіцером до лав ЗСУ. Характерно й те, що Білозерська вважає головною місією добровольців наповнення армії патріотичними, свідомими, мотивованими людьми, котрі вже пройшли чимало боїв.

«Ми добре воюємо, це правда. Але головна наша місія на цій війні – скелетування армійських підрозділів. (Від поняття скелету як стрижня, на якому все тримається й не розвалюється, як тримається армований бетон). Ми увійдемо в історію – цим і за це».

Жінка на війні

Від «Щоденника нелегального солдата, ясна річ, багато хто очікує висловлення позиції з ґендерного питання. Тема становища жінок у війську актуальна (а ще актуальнішою була тоді, коли йшлося про шляхи розвитку армії, а не про те, як зберегти й не «злити» те, що є, на хвилі «примирювального» піару), викликала багато дискусій. У розділі відповідей на поширені запитання Білозерська коментує ґендерний момент відверто стримано.

«– Чи складно бути жінкою на війні?

– Ні, не складно. В плані побуту – у жінок немає ніяких специфічних потреб, яких не було б у чоловіків. Якщо є – таким жінкам на війні не місце. Мої особисті проблеми, коли мене частенько не брали на бойові тощо, були пов’язані не стільки з тим, що я жінка, скільки з моєю фізичною слабкістю. У дівчат, що з дитинства займалися спортом, такі проблеми якщо й були, то вони швидко й успішно їх долали. Я теж подолала, але у мене на це пішло набагато більше часу».

Але далі, розповідаючи про поточні фронтові події, вона неодноразово наводить приклади доброзичливих упереджень і похідних від них обмежень. Які (йдеться, звісно, саме про матеріал цієї книжки), щоправда, не справляють враження дуже вже драматичних.

Інформація – і в окопі інформація

Стиль «Щоденника нелегального солдата» жвавий і пластичний. Розповідаючи про речі не надто веселі за своєю суттю, Олена Білозерська вміє писати і весело, і сумно, і зосереджено-фактографічно, й зворушливо.

Загалом це витворює досить збалансовану та емоційно насичену атмосферу, в якій перестрілки можуть супроводжуватися жартами, а фронтовий побут – набувати затишних рис. При цьому в «Щоденнику…» вистачає і натуралізму, і реального мовлення з двомовністю, суржиком і матом героїв, тобто, речей характеристичних для свого часу й місця. На такому тлі не ріжуть око й деякі авторські невичитані мовні помилки.

Книжку супроводжує багато фотографій. Білозерська, котру легко згадають як «людину з фотоапаратом» учасники ще антиянуковицьких мітингів першої половини десятих років, і на фронті продовжила активно знімати. На жаль, констатує вона, серед бійців небагато людей розуміють сенс і важливість інформації, інформаційної політики. Можливо, «Щоденник нелегального солдата» когось у цьому сенсі й просвітить. А навіть коли ні, він безумовно ввійде в історію як одне з ключових мемуарних видань російсько-української війни.

війна білозерська література