Мистецькі цвинтарі Поділля та Галичини. Надгробні пам'ятники в маленьких містечках незвично цікаві

Середньостатистичний українець знає переважно два «туристичних» некрополі — Байкове кладовище в Києві та «Личаків» у Львові. А от провінційні цвинтарі — справжня «земля незвідана». У цьому огляді представлено найцікавіші місця поховань, які автор відвідав протягом своїх чисельних мандрівок.

Теребовля

Специфіка цього некрополя (49°18'09.6"N 25°41'46.9"E) — тут немає радикального поділу на «стару» та «нову» частини. Поруч зі старими надгробками початку XX ст. чи навіть першої половини XIX ст. можна побачити зовсім свіжі поховання. Звісно, там є й абсолютно нова ділянка, але мова не про неї.

Тут і далі фото автора

Теребовлянський цвинтар може похизуватися великою кількістю цікавих надгробків, у тому числі з барельєфами та різними скульптурами.

Серед останніх переважають сакральні фігури: Ісус Христос, Богородиця, янголи, святі... Що цікаво: такі фігури прикрашають могили небіжчиків як західного, так і східного обряду. Стиль — найрізноманітніший: від «народного примітиву» до робіт майстрів класичної школи. Є тут і традиційні могили, й фамільні гробівці-мавзолеї.

Досить різноманітні і надмогильні хрести. Чимало з них архаїчної форми — такі в народі зазвичай називають «козацькими». Багато характерних для цього регіону «пелюсткових».

Зразки народного наїву

Серед пам'ятників першої половини XX століття трапляються й несакральні зображення. Можливо, алегоричні, а можливо й портретні, як, найвірогідніше, на дуже сумному та зворушливому надгробку однорічного Михася Галовського (*1913 — +1914).

Коли дивишся на надгробок Михася, стає зрозумілим, чому багато місцевих статуй більш чи менш пошкоджені. Справа тут не у людському вандалізмі, а у крихкості вапняку, з якого їх вирізьблено. Зокрема, на личку кам'яного малюка добре видно глибокі тріщини, що утворилися внаслідок негативного впливу довкілля. Ще кілька років — і скульптура розвалиться.

Більшість надгробків вирізали в майстернях Теребовлі. Крім того, чимало їх вирізалося у сусідньому Струсові, де діяли майстерні, що забезпечували скорботною продукцією увесь Теребовлянський та навіть сусідні повіти.

За Другої Речі Посполитої їхня ціна, залежно від характеру роботи, складала від 10 до 75 злотих (при середній зарплаті робітника 100 злотих, а 1 кг м’яса коштував близько 1 злотого). Виробництво, зауважимо, було поліконфесійне. Для християн там виготовляли хрести та фігури святих, а для юдеїв — заготовки під мацеви, тобто, пам'ятники на могилах покійних. Звісно, йдеться про масову продукцію. Щось більш довершене замовляли у великих містах, а то й за кордоном.

Теребовлянський замок, колишній монастир кармелітів Плебанівський віадук

Підгорянський монастир

У самій Теребовлі наполегливо радимо — звісно, після закінчення карантину — оглянути замок у центрі та Підгорянський василіянський монастир (49.279645, 25.689953) зі знаменитим Плебанівським віадуком на його околицях (про віадук дивіться огляд мостів). На жаль, всі інші гідні уваги пам’ятки або спотворені комуністами — або, вже у наш час, активними «покращувачами».

Наприклад, оборонна церква Св. Миколи (XVI століття) геть уся оббита блискучою полірованою бляхою, а зведені колись у вигляді фортеці костел і монастир кармелітів (XVII століття) до невпізнання спотворено «євроремонтом» та перебудовами. Ну й «блискучов блєхов» — куди ж на Галичині без неї?

Втім, все ж варто прогулятися вуличками міста, де поки що збереглося чимало будинків «цісарського» та «польського» періодів.

Струсів

Струсів, як сказано вище, колись був одним із центрів з виготовлення надгробків та сакральних фігур. Останні встановлювалися не лише на могилах, але й біля храмів, у капличках чи просто при дорозі. Звісно, якщо струсівчани постачали камінною продукцію всі околиці, то й себе не забували.

Вид на Струсів з боку цвинтаря

На загал Струсів, як і інші населені пункти в цьому огляді, варто відвідати не лише заради цікавості до некрополістики. Адже він, от уже скільки років поспіль, входить до престижної десятки наймальовничіших сіл України. Про родзинки Струсова — далі, поки ж зупинимося на місцевих некрополях, з яких і пропонуємо розпочати знайомство з цим селом.

Місцеві цвинтарі шукати не доведеться. Як їхати від Теребовлі (а це трохи понад 10 км), то просто проїдьте трасою через село. Одразу за ним обабіч дороги будуть цвинтарі. З одного боку — римо-католицький (польський) та єврейський. З протилежного — греко-католицький. З польського, зауважимо, відкривається наймальовничіший вид на долину Серета та на Струсів, що затишно у ній примостився.

Пам’ятник польським воякам, які загинули під час польсько-української війни (верхнє фото)

При вході на римо-католицький цвинтар впадає в вічі пам’ятник польським воякам, які загинули під час польсько-української війни в 1918—1919 роках. Колись пам’ятник увінчав величний орел, від якого сьогодні залишаються лише тулуб та фрагменти крила. За якісь 15 м навпроти нього маємо ще одне військове поховання. Епітафія сповіщає, що тут похований:

«Великий лицар хорунжій Голошин Данило Трохимів з Курської губ. Новоскольського пов. село Слобода, положивший свою голову 17 вересня 1920 р. під с. В.Сади (зараз східне передмістя Теребовлі — авт.) за щастьє і волю українського народа. Небіжчик мав 21 рік від роду. Спи, друже, спи. Твоя слава, твоя праця не вмре, не загине. Від друга твого командира кінно-гайдамацького корпусу сотника Скоблика».

Поховання хорунжого Данили Голошина

Хорунжий загинув під час жорстоких боїв союзних українсько-польських військ проти московсько-більшовицької навали.

Чому хорунжого з православної української Курщини поховали на римо-католицькому кладовищі, — незрозуміло. Греко-католицький все ж був би доречнішим.

Про інші пам’ятники на цьому цвинтарі багато розповідати не будемо, все можна побачити на світлинах.

Поруч із «польським» цвинтарем, трішки ближче до самого села, лежить єврейський кіркут. Однак до нашого часу там збереглося лише два надгробки, орієнтовно початку XIX ст.

Греко-католицький некрополь, який активно використовується досі, — на протилежному боці дороги. Там теж чимало дуже красивих старовинних надгробків.

Екскурсію власне самим Струсовим найкраще починати від архітектурної домінанти — неоготичного костелу Св. Антонія. Завдяки тому, що цей храм стоїть на пагорбі, його стрімкий шпиль здається ще вищим.

Костел, божниця та палац

Від другої половини XVII століття і до середини XVIII-го тут стояла капличка, яку обслуговували ченці-кармеліти з Теребовлі. Мурований костел спорудили у 1894—1902 роках коштом власника містечка графа Юзефа Ґолуховського. Від початку його освятили на честь Матері Божої Святого Розарію. Після 1945 року храм перетворили на зерносховище. Вірним костел повернули щойно 1990 року. Його наново освятили на честь Св. Антонія.

Одразу через дорогу від костелу виблискує золотими банями церква Святого Миколая (1930 р.), зведена ініціативою пароха о. Теодора Цегельського. Панотець був не лише душпастирем, але й активно розбудовував українське життя громади.

До складу Струсівської парафії, крім самого містечка, входили й довколишні села: Різдвяни, Бернадівка й Заздрість. Останнє, нагадаємо, є батьківщиною патріарха Йосипа Сліпого. Духовне формування майбутнього предстоятеля УГКЦ формувалося значною мірою й під впливом проповідей о. Цегельського.

Одразу за церквою, на території школи-інтернату, розташований палац Лянцкоронських-Ґолуховських. Його звели ще наприкінці XVIII ст. з каміння розібраного замку. Палац — чудовий зразок класичної аристократичної садиби. Сучасного вигляду палац набув у другій половині XIX століття, коли стару споруду кардинально перебудував новий власник містечка граф Юзеф Марія Ґолуховський.

Досить цікавою пам'яткою Струсова є місцева божниця.

Струсівська синагога (1861 р.) своїми обрисами мало чим відрізняється від своїх містечкових «посестер», зведених у XIX ст. Попри те, вона має свої унікальні «родзинки». Наприклад, зовнішні стіни більшості синагог традиційно покривалися тиньком. Тут же він від початку не передбачався. Стіни місцевої синагоги складені з необроблених блоків червоного теребовлянського пісковику. Архітектурна виразність досягається за допомогою використання контрастних елементів із білого тесаного вапняку.

На горі, урочищі Чортова Дебра, там, де колись стояв місцевий замок, височить храм досить цікавої барокової архітектури.

Вважають, що наприкінці XVI століття це місце обжили ченці-василіани, які поряд із замком заклали монастир. Не виключено, що василіани оселилися на раніше обжитому місці, де ще від княжих часів жили якісь ченці-відлюдники, а ще раніше тут було язичницьке святилище.

Залишки видовбаних у скелі келій та підземну церкву Св. Миколая можна побачити й нині.

В 1775 році коштом дідича Струсова воєводи київського Франциска Салезія Потоцького над давніми печерами було зведено нову барокову церкву, яку освятили честь Св. Миколая. Нагляд за будівництвом проводив чернець-архітектор, який спеціально прибув з Константинополя.

Наприкінці XVIII-го храм відали римо-католикам, які тут господарювали до великої пожежі 1891 року. Ремонтувати знищений вогнем храм тоді не стали, і незабаром почали зведення згаданого вище неоготичного костелу.

Храм простояв пусткою понад століття. Відбудовувати святиню розпочали щойно 1994 року. На сьогодні процес реставрації завершено.

Микулинці

Римо-католицький цвинтар в Микулинцях практично не відрізняється від свого «брата» в сусідньому (якихось 5 км) Струсові. Але його варто все ж виділити та відвідати. Надто на гарному тлі він розташований. З одного боку це мальовнича долина Серета, з іншого — величний костел Святої Трійці (1779 р.).

Цей унікальний храм у майже сільських Микулинцях виглядає якось «недоречно». Він аж занадто завеликий та зарозкішний, як для глибинки. Така споруда гармонійніше виглядала б посеред Львова, Тернополя чи Варшави. Адже його зведено за мотивами знаменитої Гофкірхе — храму при палаці короля Саксонії в Дрездені. Той, до речі, теж присвячений Пресвятій Трійці.

От під боком оцього костелу й примостився некрополь.

Серед звичних хрестів та сакральних фігур виділяється білокам'яна скульптура сумної дівчини, що сидить на тлі обеліска, вирізаного з червоного пісковику. Це гробівець родини графів Реїв, яка колись володіла містечком. Тут поховано Мечислава, Марію і Юзефу Рей.

Завдяки кам'яній дівчині виникла легенда про юну красуню Марію Рей, яка буцім випила отруту через нещасливе кохання. Природно, її неприкаяна душа потім стала примарою, яка тиняється околицями сусіднього палацу. Насправді Марія Рей прожила майже п'ятдесят років і померла своєю смертю.

Згаданий же палац розташований за кілька сотень метрів. Разом із костелом він становить єдиний архітектурний комплекс.

Палац зведено наприкінці XVIII ст. коштом Людвіки Потоцької, якій набридло жити в похмурому та непривітному замку.

Сучасного ампірного вигляду палац набув у 1820—1830-х роках завдяки барону Яну Конопці. Останнім власником палацу стала вже згадана Юзефа Конопка Рей (1856—1938 рр.).

Згаданий замок, зауважимо, досить непогано зберігся і на сьогодні вважається одним із наймасштабніших та найкраще збережених в Тернопільській обл.

Збараж

У більшості українців Збараж у першу чергу асоціюється з місцевим замком, і трохи менше — з його старовинними храмами та монастирями. А от про місцевий некрополь у чисельних краєзнавчих та туристичних публікаціях переважно тиша. А дарма.

Збаразький некрополь (49°40'19.3"N 25°46'06.0"E) вражає величезною кількістю тесаних кам'яних фігур. Тут їх щонайменше зо дві сотні. Здається, навіть більше, ніж у Теребовлі. Фігури різні як за віком (від початку XIX ст. до середини XX), так і за майстерністю виконання і стилем. Переважає, проте, народний примітив.

Янголик у наївному стилі

Крім фігур, тут також є безліч дуже цікавих барельєфів. Причому, це часто поєднується — фігура згори й барельєфи на постаменті.

Некрополь заклали наприкінці XVIII ст. Попередній цвинтар був біля костелу Св.Антонія, але по тому, як у 1788 році його сильно пошкодила пожежа, вирішили організувати нове місце для поховань. Хоча офіційно новим цвинтарем опікувалася місцева римо-католицька парафія, ховали тут і греко-католиків, і православних.

Цвинтарний мур

У 1825 році цвинтар обнесли чималою кам'яною огорожею, гроші на яку збирали всім містом. Щороку напередодні Дня Всіх Святих проводили генеральне впорядкування кладовища за участі ченців-бернардинів (опікунів некрополя) та родичів похованих. Прибирали також забуті та безіменні могили. Традиція «цвинтарних» толок збереглася й досі.

Могила Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка, який навічно залишився 19-річним...

Залишається й питання, де працювали каменотеси — у самому Збаражі, у сусідніх селах чи це продукція, завезена здалеку? Єдина інформація, яку вдалося знайти в літературі — повідомлення дослідника народної скульптури Миколи Моздира про діяльність місцевих, збаразьких каменярів — батька та сина Волошиних.

Збаразький замок — символ міста

У своїй розвідці «Українська народна меморіальна скульптура» (К.: Наукова думка, 1996, с. 102) дослідник пише про Василя Волошина, який виготовляв у Збаражі кам’яні надгробки від початку 1970-х років. Микола Моздир згадує також про його анонімного батька, що до 1939 року володів власною каменоломнею, на базі якої працювала ціла група різьбярів по каменю. Той самий дослідник згадує про інші каменярські осередки Тернопілля, де виготовляли надгробки: Теребовля, вже згаданий Струсів, Чортків тощо. Крім того, відомо, що в околицях Бучача цілі села спеціалізувалися на виготовлені цвинтарних фігур і хрестів.

Китайгород

Китайгород, що під Кам’янцем-Подільським, знаменитий передовсім надзвичайно мальовничим каньйоном річки Тернави. Чисельні туристи проїздять через село «до каньйону» — зазвичай прожогом, бо село, на загал, як село, й витріщатися там нема на що. Але зупинитися тут варто.

Китайгородський каньйон

Майже на самому початку села на узбіччі дороги стоїть меморіал односельцям, які загинули на фронтах Другої світової війни. Одразу за ним розкинувся невеличкий старовинний цвинтар. Крім традиційних для початку XIX ст. підплитних поховань (це коли могилу накривають кам’яною плитою, що виконувала роль надгробка), впадають в вічі масивні семипроменеві хрести. Всі вони датуються першим десятиріччям позаминулого століття. Це якийсь суто місцевий феномен, бо надгробки такої форми більше ніде не зустрічаються.

Таких хрестів більш ніде немає

Підплитні поховання

Сатанів та околиці

«Некрополістичний» Сатанів. Це селище Городоцького р-ну по праву пишається старим єврейським цвинтарем, одним із найцікавіших та найдавніших у Східній Європі. Найстаріший зі знайдених тут надгробків датується ще 1576 роком. Для порівняння — найдавніші християнські надгробки, представлені в цьому огляді, датуються щойно кінцем XVІІІ ст.

Детально розповідати про цей кіркут ми не будемо. Раніше «Тексти» вже публікували велике дослідження «Таємниці єврейських кладовищ», де ми розшифровували приховане значення загадкових барельєфів, що прикрашають поверхню мацев. 90% описаних там надгробків походять саме Сатанова.

Місцевий католицький цвинтар розташований біля сучасного костелу Пресвятої Діви Марії Матері Церкви. Впадає у вічі нехарактерна для християнських некрополів скупченість надгробків. Вони часом стоять майже упритул. Пояснення просте: більшість надгробків перенесли з іншої частини некрополя. Найбільш оригінально оформлено майданчик біля фігури Діви Марії, який місцеві називають «гротом». У якості огорожі його оточують залишки старих пам'ятників. Вийшло щось сумне та дуже романтичне. Чимось нагадує стародавнє античне святилище. Подібного автор більш ніде не зустрічав.

Старі надгробки часто були давно розвалені на фрагменти, тож на новому місці ці уламки часто збиралися за принципом «аби розміри збіглися». Серед них виділимо лише один — складений принаймні з трьох різних частин. Грані вапнякового куба на його третьому ярусі прикрашено досить рідкісними барельєфами. Два з них — «Всевидяче око» та «Серце Христове» — тривіальні, а от місяць із людським обличчям та геральдичне «Подільське сонечко» — це вже неабияка рідкість. Принаймні, «сонечок» автор бачив хіба що в Кам’янці-Подільському, та й то як оздоблення архітектурних пам’яток, а не могил.

Середній ярус цього «збірного» пам’ятника теж досить цікавий. Його взято з надгробка ксьондза Якоба Калинського, який прославився як «Батько сатанівської історії».

Одним із головних першоджерел, на підмурівках якого будуються чи не всі історичні дослідження про Сатанів (від газетних публікацій до книжок), є «Подольские епархиальные ведомости», що колись виходили в Кам’янці-Подільському. Крім новин про церковне життя, вони регулярно друкували розповіді про населені пункти, що були розташовані на території єпархії. Зокрема, в 3-му числі за 1862 р. вийшов великий історично-статистичний опис містечка Сатанів. Матеріал для «Опису», впорядкованого головним редактором видання Павлом Троїцьким, зібрав священник села Глядки Проскурівського повіту Михайло Орловський.

«Опис» досить насичений різноманітною цікавою інформацією, а половина з наведених там «фактів» подана з посиланням на вищезгаданого «ксьондза Калинського» (без вказівки імені). Автор має неабияку підозру, що й все інше теж записано зі слів ксьондза. Слово «факти» вжито в лапках не випадково — та публікація абсолютно аматорська й рясніє чисельними історичними помилками та неточностями. Але як збірник легенд та народних переказів вона не має ціни.

Інша унікальна з усіх боків некрополістична реліквія Сатанова розташована за якусь сотню метрів від римо-католицького цвинтаря. Йдеться про невеличку фігуру Скорботного Ісуса. Її можна побачити біля селищної лікарні. Але краще орієнтуватися на місцевий греко-католицький храм Пресвятої Божої Матері. Його сріблясту баню добре видно здалеку. От позаду нього на високій чотиригранній колоні Він і буде. Сидить собі на небесному троні і журиться над нашими гріхами.

«Скорботний Ісус» у Сатанові та Львові (Фото О.Волков)

Бувалі туристи тут можуть зверхньо посміхнутися. Оце так автор смалить! Яка там унікальність!? На капличці Боїмів у Львові сидить і журиться такий самісінький Скорботний Ісус. У Кам’янці-Подільському біля Петропавлівського кафедрального костелу теж такий. Є подібна фігура й у сусідньому Скалаті… До того ж, ті статуї — справжні барокові шедеври. Натомість у Сатанові встановлене щось неоковирне, простеньке і примітивне. Ніби дитина з пластиліну виліпила. Якщо не знати наперед, кого хотів зобразити майстер — навряд чи й здогадаєшся, хто на тому стовпі сидить.

Абсолютна унікальність сатанівського Скорботного Ісуса — в іншому. Це не просто традиційна сакральне зображення, з тих що встановлюють на перехрестях, майданах чи біля храмів. Це — пам’ятник! І пам'ятник непростий… Його історія почалася ще у кривавому та буремному XVІI столітті, коли козацьке військо під проводом полковника Данила Нечая захопило Сатанів. За переказами, містяни самі відкрили браму містечка. Козакам довелося штурмувати лише замок, у якому намагалися врятуватися місцеві католики, уніати та євреї. Всі вони були вирізані без найменшого жалю.

Нечаєвці недовго господарювали у місті. Незабаром влада знову змінилася, і до Сатанова увійшли загони коронного гетьмана Марціна Калиновського. Очільник королівського війська небезпідставно підозрював, що Нечаю допомогли місцеві православні українці. Суд був скорий, а вирок — у дусі епохи. Всіх «схизматиків» прирекли до страти. Але за сатанівчан нібито вступився власник міста Миколай Єронім Сєнявський, і засуджені відбулися лише легким переляком (за іншими версіями, стратили лише кожного десятого).

Хоча про заступництво дідича й пишуть від середини XIX століття, але то — навряд чи. Миколаю Єроніму на той час виповнилося заледве 6 років. Швидше за все, спрацював звичайний розрахунок: «Якщо всіх стратити, хто ж тоді працюватиме?»

На знак порятунку городян від смерті та у пам'ять жертв вчиненої козаками Данила Нечая різанини і встановити згадану фігуру Скорботного Ісуса. Принаймні, про це розповідається у вищезгаданому «Огляді» від 1862 року.

Відкриваючи пам'ятник, Марцін Калиновський буцімто сказав поспільству: «Дивіться, дивіться! Навіть сам Господь зажурився, побачивши вашу підлу зраду королеві!»

Навряд чи ці слова запали сатанівчанам у душу. Вже не одне століття місцеві жителі кепкують, що на стовпі сидить… сам пан Калиновський, а журиться він, бо програвся у карти пану Сєнявському (як варіант — Сєнявський, що продувся Калиновському).

Як би то не було, але лише у Сатанові можна побачити найдавніший в Україні пам'ятник, присвячений подіям Визвольної війни, та ще й єдиний, встановлений за життя гетьмана Богдана.

Найвірогідніше, пам’ятник встановлено на братській могилі, де поховано захисників замку, вирізаних козаками.

Версія з братською могилою небезпідставна — адже «Скорботних Ісусів» традиційно встановлювали на місцях масових поховань. Зокрема, у Львові одна така фігура прикрашає дах каплиці, зведеної над гробівцем родини львівських патриціїв Боїмів. Інший львівський «Скорботний Ісус» журиться на місці поховання жертв чуми 1761 року. Зазначимо, що аналогічний пам’ятник у Кам’янці-Подільському теж має подібне значення. Там «Скорботного Ісуса» встановлено в пам'ять усіх похованих, які колись лежали на одному зі знищених турками цвинтарів. Тож що в Сатанові, що у Львові, що в Кам’янці пам’ятники-близнюки пов’язані з місцями масових (групових) поховань.

Версію про братську могилу підтверджують і місцеві мешканці. За їхніми словами, десь наприкінці 1980-х років біля пам'ятника проводилися якісь земляні роботи, і ківш екскаватора вивернув цілу купу людських кісток.

Кілька дуже цікавих надгробків можна побачити в с. Кам’янка, що є присілком Сатанова (між селищем та селом навіть немає якогось видимого розмежування). Там на обійстях селян збереглися камінні хрести, встановлені на могилах жертв чумної пошесті 1770—1771 років, колись похованих просто біля будинків. Але для простих туристів вони недоступні — пхатися на приватне подвір’я, особливо коли господарів немає дома, якось не комільфо.

Один із «чумних хрестів»

Дуже цікавим є старий сільський цвинтар (49°12'22.3"N 26°14'25.8"E) в сусідньому з Сатановом селі Іванківці. Про це село ми згадували в огляді наймальовничіших джерел Поділля. Тут можна побачити багато традиційних для цього регіону різнотипних архаїчних хрестів.

Порада: до цього села від Сатанова веде дві дороги. Краще обрати ту, що йде повз місцеву пожежну частину (треба виїхати за межі селища Курортною вулицею). Вона коротша і, що найголовніше, дуже якісна. Крім цвинтаря, радимо оглянути давньоруське городище (49°10'19.2"N 26°12'42.8"E) та закинуті штольні (49°11'27.6"N 26°11'35.3"E), що розташовані на околицях цього села. До штолень, зауважимо, потрібно добиратися або позашляховиком, або пішки. Але прогулянка лісом — то завше приємно, до того ж, самі штольні того варті.

«Фортечні» цвинтарі

Ощадливість євреїв давно стала притчею во язицех. Одна з яскравих ілюстрацій — старі юдейські цвинтарі. Вони зазвичай розташовані на верхівках високих пагорбів чи над кручами. Пояснення просте — така малопридатна для ведення сільського господарства чи забудови земля коштувала найменше, відповідно кагал, викуповуючи землю під некрополь у дідича, міг добре зекономити. У найрадикальніших випадках то була не просто «нагірна земля», а ще й старі замчища — тобто, місце, де перед тим стояло якесь укріплення (звісно, що дерев’яно-земляне). Земля, помережена ровами та валами, — а станом на початок XVIII-го століття там ще гнилими зубами стирчали обгорілі дубові колоди — взагалі коштувала копійки.

Рештки укріплення

Такий «фортечний» цвинтар (49°06'09.2"N 26°35'13.0"E), зокрема, можна побачити в селі, колись містечку, Купин (Городоцький р-н Хмельницької обл.).

Про саме укріплення згадано в доповіді «батька подільського краєзнавства» Юхима Сіцінського «Археологическая карта Подольской губернии» (1901):

Укріплення добре видно з космосу

«Вблизи мѣстечка [Купина] есть следы небольшаго укрепленія, по прѣданію, воздвигнутаго во время нашествія татаръ на Подолію. Народъ говоритъ, что въ Купинѣ, на крутой горѣ надъ рч. Смотричемъ, стояла некогда высокая башня, на которой вѣчно находились сторожа, которые слѣдили, не идутъ ли татары или волохи, и на случай опасности давали знать населенію; эта башня была обнесена высокими валами. Въ недавнѣе время башня разобрана, и изъ камня ея выстроена мельница на рѣчке, а место занято подъ усадьбу крестьянина, и насыпь распахана».

Ще кілька років тому теза, що від згаданого укріплення не залишилося й сліду, серед істориків вважалася аксіомою. Пояснення просте і обмежується фразою «задавили авторитетом». Сказано у Сіцінського: «Вежу розібрано» — отже, розібрано. Написано: «Насипи зриті» — то які сумніви? Відповідно, після того ніхто й не намагався відшукати хоч б які сліди купинських укріплень.

Насправді, як нещодавно з’ясував автор цих рядків, головна частина укріплень вціліла і розташована на території старого цвинтаря. Та й від башти залишився невеличкий фрагмент.

Для розуміння ситуації варто нагадати, що більшу частину своєї доповіді «Археологическая карта Подольской губернии» Сіцінський писав не за результатами власних поїздок, а на підставі записок, які для нього готували місцеві парафіяльні священники. На той час єврейський цвинтар Купина був ДІЮЧИМ, а юдейське населення містечка складало більшість його людності. Євреї досить несхвально ставилися до іновірців, які швендяли по їхньому кіркуту. Православному ж священнику взагалі туди було зась. Тому останній у своєму звіті описав реальну ситуацію, але стосовно виключно нижньої частини укріплення (до речі, сліди зритих валів на селянській садибі простежуються й досі). Побачити ж, що робиться на цвинтарі, не відвідавши його територію, панотець не міг — некрополь лежить на високому плато.

Детально описувати розташування валів не будемо — це добре видно на світлинах, у тому числі і з космосу. Якщо коротко: дві лінії валів і ровів — а у Сіцінського йдеться саме про вали (у множині) — утворюють майже квадратний замкнений контур, з півдня та заходу обмежений стрімкими схилами «цвинтарного» плато. З півдня упритул до плато йде дорога. За дорогою — знову досить стрімке урвище. Тобто, укріплення ще й контролювало проїзд до містечка.

Враховуючи надзвичайно вигідне розташування та наявність одразу трьох ліній валів (від півночі — чотири), таке укріплення цілком могло протистояти татарському загонові середньої чисельності. Такі, до речі, нападали найчастіше.

Зручне для оборони плато, як з’ясувалося по тому, люди обжили здавна. Археологи, які приїхали оглянути нововідкрите укріплення, знайшли на його території не лише уламки середньовічної кераміки, але й фрагменти посуду, що належать до т.зв. «чорноліської культури» (ранній залізний вік).

В XVIII столітті, коли загроза набігів минула, купинське укріплення закинули, відтак його викупила єврейська громада під цвинтар.

З власне цвинтарних пам'яток варто звернути увагу на один з надгробків XVІII ст. Він стоїть трохи окремо, й особливо шукати його не доведеться. Ця мацева унікальна тим, що її прикрашає парочка кам’яних цапів — як й має бути, рогатих та бородатих. На єврейських надгробках можна побачити найрізноманітніших тварин та птахів. А от цапа — лише в Купині.

Купинські цапи

У самому Купині також варто оглянути місцевий «Турецький міст» (один з найдавніших діючих мостів в Україні) та водоспад «Шум», що вважається найбільшим на Хмельниччині.

Ще один «фортечний» кіркут можна побачити в сусідньому Городку, це всього за якихось 5 км вище за течією Смотрича.

Згадане містечко колись славилося своїми фортифікаційними спорудами — потужним замком та міцними міськими мурами. Але сьогодні від них майже нічого не залишилося — всю місцеву фортифікацію розібрали як непотрібну ще в XVІII ст. Про колишнє нагадує тільки срібна фортечна стіна, що прикрашає міський герб, ледь помітна лінія валів над Смотричем і топонім "Замкова гора".

Взагалі, городоцький замок протягом історії активно «подорожував» територією містечка. На сьогодні відомо аж три «замчища». Найдавніше з них, швидше за все, було розташоване на території сучасного єврейського цвинтаря (49°10'19.9"N 26°33'12.5"E). З позицій середньовічної фортифікації це найідеальніше місце для зведення фортеці. З півдня — дуже глибокий яр, з півночі — неприємна для нападників балка, зі сходу — високий і крутий схил долини Смотрича. Річка, зауважимо — теж непогана природна перешкода.

Система валів на цьому цвинтарі та довкола нього ще потребує детального дослідження археологами. Не виключено, що перше укріплення тут з’явилося ще за часів Русі.

Вали давнього укріплення та абстрактні ведмедики

Городоцький цвинтар цікавий високохудожніми надгробками XVІII та початку XIX ст. Серед них варто виділити мацеву з дуже рідкісним сюжетом «Три зайці, що біжать по колу» (такі відомі лише в Сатанові, Городку та Смотричі) та досить поширеному надмогильному сюжету «Два ведмеді, які несуть виноград», але виконаному в оригінальному абстрактному стилі.

З цвинтарної гори відкривається дуже гарна панорама на Городок.

Варто відвідати також старий римо-католицький цвинтар, розташований практично в самому центрі містечка. З суто «могильних» пам’яток туристів там можуть зацікавити хіба що вилиті з чавуну надгробки родини Скибінєвських та ще кілька надгробків другої половини XIX ст. Але це тут не головне. Найцікавіше — костел Св. Станіслава, єпископа та мученика.

Городок, римо-католицький цвинтар

Храм абсолютно сучасний, та й архітектура його досить простенька, з тим-таки костелом у Микулинцях й близько не порівняти. Головна його «родзинка» — в історії будівництва. Зусиллями о. Владислава Ванагса, який став на чолі городоцької римо-католицької громади, храм (правда, без дзвіниць) методом всенародної будови постав у 1982 році, коли в Кремлі ще сидів зірконосець Л. І. Брєжнєв! Це був перший християнський храм, збудований на території України після Другої світової війни.

цвинтар україна галичина пам'ятники подорожі