МАРТА — НЕ КУРВА! «За спиною» Гаськи Шиян — книжка про реальних людей в тилу з усіма їхніми вадами

Не про війну

Перш за все, треба чітко визначити: книжка не про війну, а про життя в тилу, де більшість громадян мирно пиячить, їздить у маршрутках і поїздах, ходить до спортзалів та нічних клубів, святкує Гелловін, день Валентина та/або релігійні чи радянські свята.

Гаська Шиян. За спиною. – Харків: Видавництво «Фабула», 2019

Героїня — молода львів'янка на ім'я Марта — геть не ідеальна. Вона може напитися (і проблюватися), мастурбувати під інтернет-порно, довго не прати брудний одяг і навіть (!) ходити до туалету. От ви собі можете уявити дівчину, яка би пила алкогольні напої, мастурбувала і ходила до туалету? Якщо ні, то Марта може здатися вам непорядною.

Працює Марта в айтішній компанії «західного типу» (де хлопці практикують веганство і захищають екологію) і має добру зарплатню. Вона може сама собі купити машину, дозволити недешевий курорт і дорогу їжу, тоді як «традиційні» жінки роблять це на гроші чоловіка чи коханця.

Марта — сильна жінка. Тож підібрала собі хлопця, за якого багато що вирішують батьки: спершу запхали його на юридичний факультет, а потім влаштували помічником судді («фактично кур'єром сумнівних пухкеньких конвертів»). Від батьків хлопець переїхав прямо до Марти, яка теж взяла його під свою опіку. І все в них було добре, аж поки восени 2015 він не отримав повістку. Хлопець пішов у військо, хоча міг би легко відмазатись. Так, наприклад, зробила більшість його одногрупників: прикрашають машини національними символами та пояснюють, що «син Порошенка хай служить».

З одного боку, Марта усвідомлює, що його вибір піти до військкомату «замість того, щоб просунутися до обслуговування циркуляції крупних хабарів, був гідним і вартим поваги». З іншого, їй неспокійно, самотньо, і вона мимоволі злоститься, що хлопець її покинув.

Після його від'їзду Марта впадає в прострацію. Звичну життєву рутину зруйновано. Натомість посилюється неспокій. Допомогти бойфренду вона однаково нічим не може, та він і не потребує допомоги — сидить далеко від лінії фронту, в учебці під Києвом, де є що їсти і на чому спати.

Марта намагається волонтерити разом з іншими жінками, в кого чоловік теж у війську або й загинув на фронті... Але робить це без великого ентузіазму.

«Ех, бл****ка Данія!»: Львів без вишуканих філіжаночок кави

Книжка десь на 80% документальна, написана за принципом «що бачу, те й співаю». Антропологи майбутнього купуватимуть її за великі гроші, адже знайдуть там детальний опис українського повсякдення: як поводяться підлітки в супермаркетах і жінки в роздягальнях спортзалів, як виглядає податкова і чим там годують у їдальні, з ким зраджує чоловіка манікюрниця і на яку прощу вона ходить. Чи як, наприклад, проходить зустріч випускників у маленькому містечку, і що пишуть в соцмережах «прості люди».

Деякі описи українських реалій нагадують уривки з п’єс Леся Подерв'янського. І часом згадуєш слова метра: «Ех, бл****ка Данія! П****** всім сподіванням...» Особливо коли читаєш про директорку і завучку в школі, де працює одна з героїнь.

Дивна річ, але Львів показано без елегантних батярів, без витончених філіжаночок кави у вишуканих кав'ярнях і навіть без ясновельможного цісаря. Марта бачить лише втомлене корумповане пострадянське місто — таке саме, як на сході, але прикрашене національною символікою та всенародною показною релігійністю, перемішаною з забобонами.

У цьому Мартиному світі домінують дві категорії людей — «стандартні» і «нестандартні». Стандартні — незалежно від рівня доходу — пиячать, зраджують одні одним, дають і беруть хабарі, ходять до церков та в паломництво, намагаються здаватися «пор'ядними» і «правильними», і цілковито позбавлені естетичного смаку. Нестандартні, натомість, ходять до креативних нічних клубів, п’ють лише добрий алкоголь, експериментують з наркотиками і не маскують своє сексуальне життя під штучною «пор’ядністю» («Ми так нефігово накурилися і у нас був секс утрьох»).

Що мене дещо здивувало в книзі, то це бажання перекласти кожне, навіть найпростіше англійське слово: перша ж примітка в тексті пояснює, що слово «shit» означає «лайно». Ну добре, може, не всі знають, що таке sickness leave чи feeling refreshed, але сучасний український читач цілком здатен здогадатися, що «Club Clitoris» — це «Клуб «Клітор» (англ.)».

«Ватниця»?

Дивлячись на людей, які волають про патріотизм і реформи, а водночас роздають хабарі та переглядають російські серіали, Марта впадає у глибокий цинізм. Боротися з тою шизофренією в неї нема сил, а грати в такому спектаклі їй не хочеться.

Чимало читачів вирішили що Марта — «ватниця». Насправді ж вона, як мінімум, не гірша від більшості навколишнього народу: не робить патріотичних промов, але й не дивиться російські серіали; і волонтерить.

«Ватниця» вона ще й тому, що не сприймає російську мову за загрозу. Марта порівнює Москву з чоловіком-аб'юзером, який бив і принижував жінку, але водночас навчив кататися на серфі. Звісно, такого «мудака» треба залишити, але навіщо відмовлятися від серфінгу? «Серфінг» для Марти — це російська мова.

Але тут є цікавий момент. Захисники української на схід від Збруча сприймають російську в Україні як безпосередню небезпеку самому існуванню національної мови, адже вона ризикує асимілювати останні україномовні осередки. Натомість, деякі галичани сприймають російську як цікаву екзотичну мову, яка жодним чином не загрожує їхній повсякденній україномовності. Підтримати розмову російською для них — не гірше і не краще, ніж сказати пару слів іспанською чи польською. У цьому Марта не унікальна: у чудовій повісті «Дивні люди» Артем Чапай зображує Україну хоч і проблемною, але цілком україномовною (а російська там вживається переважно у книжках).

Це не ватність і не «повзання на колінах», а радше певний оптимізм щодо долі й статусу своєї мови. Хоч оптимізм цей, можливо, занадто оптимістичний.

Чи є Марта «курвою»?

Марта, попри увесь свій цинізм-пофігізм, цілком добра людина. Їй зрозуміло, наприклад, що дитину не можна цькувати. Вона шанує людей щирих і гідних — таких, як вчителька Катруся. В неї алергія на лицемірство і брехню.

І, якщо хочете, вона, можливо, «занадто» чесна — зокрема й зі своїм бойфрендом.

Йдуть місяці. Бойфренд служить десь під Києвом, Марта — у Львові. Спілкування — обмежене. В них все менше спільного. І щодалі, то більше Марта відчуває, що їхні стосунки фактично закінчилися.

Тут я пропускаю сюжетну лінію, аби вам було цікавіше читати. Але у відгуках деякі читачі зробили висновок: МАРТА — КУРВА!

Тобто, другорядна героїня, яка знає, як «розвести чоловіка і коханця по різних частинах міста і доби», розкручує обох на подарунки, розповідає про все це в присутності восьмирічного сина, але регулярно ходить на Унівську прощу — це «порядна львівська пані».

Але в нас книжка про живу людину, а не шаблонний манекен. Так — вона просто жива людина, не гірша й не краща ніж мільйони інших. Марта — НЕ КУРВА!

Література під час війни

Війна триває. Щотижня є вбиті та поранені. От прямо зараз тисячі людей перебувають на передовій, під обстрілами.

За такої ситуації ідеальна книга — це та, яка сприяє перемозі. Герої мали б бути як у повісті «Вовче» Костянтина Чабали: чоловіки б'ються самовіддано і до останнього; жінки (якщо й самі не зі зброєю в руках) — вірні подруги і помічниці, медсестри, волонтерки. Місія дівчини воїна — підтримувати його морально.

Зрозуміло, що Марта — зі всіма своїми сумнівами і цинізмом — не вписується в таку картину. І зрозуміло, що для багатьох із тих, хто зіткнувся з війною реально, ця Марта — щонайменше зрадниця. З іншого боку, книгу «На Західному фронті без змін» Ремарка теж лаяли як «деморалізуючу». Щоправда, вийшла ця книга вже після війни, про яку вона розповідала.

Тут постає ширше питання, яке виникло, мабуть, кілька тисяч років тому: чи має мистецтво під час війни підлаштовуватися під ідеологічні вимоги часу? Чи має митець право зробити головним персонажем «ідейно неправильну» людину?

Але реальність, у якій живе Марта, цілком реальна: і «патріоти», які відмазуються від армії; і «борці за європейські цінності», які беруть і роздають хабарі; і дівчата призовників, які знаходять коханців. І від цієї реальності нікуди не дітися.

книга рецензія література