Два місяці з сім'єю, або коли дитячий садочок на карантині. Замальовка з життя

Частина перша

Оповідає Данко:

Мене звати Данко. Мені шість років. Я люблю бути вдома. Тут добре. Бо ж у садочку так уже невільно, так невільно... Усе вказують, виховують. А тільки що – то й того не можна, і цього не можна. І нумо робити зауваження! Дома на мене теж трохи сваряться. Але тут заськи – можна більше. І я пустую, граюся, витіваю, що хочу. А якщо мені забороняють, тоді я плачу, і мені можуть дозволити, тому що сльози градом ллють з очей. Або я можу сказати татові: «Ти забороняєш усе». Мамі я кажу: «Знову сваришся? Такого закону, щоб сваритися на малих, немає». Таке я десь чув. Отож, ридаючи, додаю й це – діє! І тоді я наново берусь за своє.

Оповідає Тато:

Загалом, це все завдяки карантинові. Щоб зрозуміти Данка, я став згадувати власне дитинство. Кому з дітей приємний батьківський пасок або якісь інші покарання? Злі сліди в пам’яті – та й годі! Отже, хай що, а ситуація вдома не має докотитися до того, коли будь-яке насильство над дитиною стає засобом виховання. Фільозофія… Але в розмовах із дружиною ми раптом дійшли висновку: дитина – цілковито рівна з батьками, насамперед як особистість.

Оповідає Мама:

Я багато не говоритиму. Я радше – інтровертка. І в мене немає вибору. Вони не слухають мене. Ці двоє часто й не чують, і не хочуть чути мого голосу. Де там – вони найрозумніші! Якось дійшло до того, що дитина від щирого серця сказала мені: «Мамо, коли я навчуся писати, то зроблю для твоєї кімнати (наша спальня) табличку: «Прибиральниця». Докотилися! Словом, тут до ладу й тями постійно треба приводити їх обох. Хай бавляться.

Частина друга

Данко:

Татко – «балакуче м'ясо» й «часничник». Він усе «зачасничує». Татко – злюка. Окрім того, він постійно дражниться. Ще й сміється з мене! Та іноді я можу розлютити і його. Отак сьогодні. Коли я сказав на нього: «Мухомор». Він раптом образився. Так він не ображається. Терпить, коли я обзиваю його. А мама ображається відразу. І біжить до нього скаржитися. Але на маму я не дуже серджуся. З нею легше. З нею можна всього більше.

Тато:

Словом, покопавшись в архівах власної пам’яті, я врешті збагнув, чому дитина постійно щось «плете», «морозить», «пащекує». Вона не лише в такий спосіб випробовує батьківський терпець. Вона може й мститися, коли батьки переборщать зі своїм «вихованням», заборонами, повчаннями тощо. Я вирішив удатися до пошуку в цьому позитиву. Іноді дитяча лайка доволі дотепна. Розвиває мовлення. Окрім того, це червоний сигнал – пора робити паузу в повчаннях, щоб не передати куті меду. Данко ж такий розумничок!

Мама:

Я тільки спостерігаю збоку, як завжди. Чоловіки часто не розуміють: виховувати треба самого себе. Отож маю виховувати обох. Мій чоловік вряди-годи щодо вимог добряче перебирає міру. Причому, він ніби не зауважує, що сам-таки не завжди дотримується правил, які встановлює для сина. Ні, він зауважує. Але прагне не зауважувати. Так правильніше. Прикро ж визнавати, що ти й сам – далекий від ідеалу. А тут раптом ним треба стати. Бо інакше – ґвалт! Що виросте з цього лобуряки! Лишенько мені з ними обома, але які не є, проте мої…

Частина третя

Данко:

Мама з татом думають по-різному. Завжди. Якщо мультики не дозволив тато, я біжу до мами. Вона може дозволити. Або – навпаки. Але, буває, вони про все дізнаються. Тато гукає: «Я заборонив йому!» Чи мама так само. І тоді – нічого не можна. Але я вмію плакати, коли мені аж надто забороняють. Батьки весь час репетують: «Ти такий дорослий, а рюмсаєш! Сусіди почують!» Сусідкою вони страхають найчастіше. Вона якось приходила до нас, бо я дуже грюкав і розкричався. Мені ж теж треба довести свою правоту. Я боюся цієї сусідки та ще поліціянтів, якими вона мене лякає, що заберуть і повезуть. А я ж не знаю куди? Якби знав, то міг би прокататися. От поплакати таки варто. Це – завиграшки. Батьки тоді можуть між собою пересваритися. Хтось із них та захистить мене. Вони ж мене люблять?

Тато:

Маніпуляції дітей – такі тонкі, що про них забуваєш. Вони найдужче випинаються там, де в сім’ї немає згоди. Скажімо, я не вітаю багато чого з того, що полюбляють сучасні батьки як дитячі забавки: смартфони, забагато мультиків, іграшок тощо. Натомість спокійно сприймаю, коли дитина пащекує, чинить розгардіяш, кудись лізе, брудниться тощо. Але мене дратує інше: як дитина цямкає, длубається в носі, забуває про «чарівні слова»... Та якщо з боку обох батьків накласти куди не кинь безкомпромісне табу, дитинство обернеться на пекло. А коли ж тоді настане найкраща пора в житті мого сина? О ні… Борони Боже!

Мама:

Чоловік іноді нехтує моїм досвідом; він внутрішньо переконаний, ніби я не розумію речей, на яких сам акцентує увагу. Даремно. Адже я з ним згодна: якщо дитина має безліч заборон, її життя обернеться на пекло. Чоловік експресивний, занадто поспішає. Людина сама збагне чимало речей. Тим часом важливі речі через дрібниці можна проґавити. Як на мене, варто миритися з дрібними вадами заради стратегії: табу на лінь, скупість, неповагу до батьків тощо.

Частина четверта

Данко:

Якось тато сказав мамі: «Малий постійно питає, чи можна це, те? До чого ми довели дитину!» Я тоді зрозумів: «Треба частіше запитувати! І мені більше дозволятимуть!!!» Так довгенько було, так добре. Я був то геть хорошим: майстрував, малював, цікавився всім на світі, слухав казки; ба, навіть іграшки за собою прибирав… Тато з мамою хвалять, не нарадуються. А то – надокучило. Я кривлявся, перекручував слова, показував язика, горлопанив, гарцював і весь час бігав по хаті. Але якось тато зовсім розгнівався. Він ухопився за паска. Верещав. Погрожував мене набити. Я дуже налякався. Прибігла мама. Заступилася за мене. Тато знову полагіднішав. Уже надовго. Правда, я більше не дражнюся з нього. А то ще, справді, наб’є. Чи не гратиметься. Знову насупиться й весь час мовчатиме. Мама хоч у куток ставить. А це легше! Та я ще вмію налякати їх, що піду з дому. Шукати інших батьків. Тоді я стаю взуватися. Поки не було карантину, можна було дійти аж до ліфта. Зараз важче. Тільки – до сусідки. Та вже не кличе поліцію, бо нудьгує на карантині, тому прочиняє двері й запитує лагідненько: «Даночку, бідненька дитино, ти куди?» Усім повеселішало.

Тато:

На жаль, у нас був досвід сімейного насильства. Усе через спадок минулого. Як, застережно насупившись, зазначає моя знайома: «В Африці є традиція відтинати жінкам клітор. Її теж успадковувати?» Та після того, як сина відлупцьовано, ми з дружиною зауважили: той почав підлабузнюватися, щоб уникнути покарань. Якщо набив я – він днями не відходив від матері. І навпаки. Отже, під час карантинів насильство здатне завдати непоправної шкоди й нервувань. Насправді, його легко уникнути. Навіщо тоді людина має цей Божий дар – мову? На відміну від звірів, впливати один на одного словами, не силою. Це ж не так уже й важко. Достатньо підвищити чи логічно притишити голос; ласкаво, ніжно, а чи добряче суворо. Зумій – подіє! Аби ж то так!

Мама:

Дитина прагне ніжності. Тому вона змусить бути з нею ніжною. Вона цього доб'ється різним трибом. Зокрема, й тим, що засмикає одного з батьків, учепившись до нього. Коли той стане зриватися, черга бавитися перейде до – другого. І той, сповнений енергії, відповідатиме ласкою на всі запити, допоки не втомиться. Отак – усе по колу. Але як юристка я цілком певна: найменше насильство над дітьми – справді злочин, який має каратися Законом. По суті, воно здатне змалку скалічити особистість або виплекати злочинця. Призвести до ментальної втрати дитини батьками. Радієм, граємося, забавляємося разом; іноді сваримося, миримося, обіймаємося – треба. Гарно…

Частина п’ята

Згадує Данко:

Тато часто розказує про війну. Ще він оповідає про Бога. Про наших ворогів. Про Москву. Ми з ним не раз граємось у війну, боремося. З ним і з мамою ми іноді молимося. Тато каже, що російські мультики в нас заборонили. Але я таки їх бачив. Ще він вмикає мені – польські про «Бінго». Іноді він зі мною грав у гру про «Тількі». Це означає «лис» по-татарському. Польською я знаю «бардзо добже». Я ще люблю пісню «Лента за лентою». Її співали повстанці. Татусь мені розповідав про них, про козаків, про мужніх АТОвців, Україну. Тато вмикає ще пісні: «Гей гу! Гей га!», «Сумний святий вечір!» Ми грали в смішну гру. Тато був московський солдат і кричав так смішно: «Памагітє! Памагітє!» А ще я придумав і вигукував: « Яка ти гарна країна. Моя Україна!» Було весело…

Тлумачить Тато:

Древні писали: «Юність се є лютий звір». Отже, потрібно заздалегідь шукати вакцину на бунт синів. Карантин – нагода зміцнити ці навички. Для нашої сім’ї вони початково полягали в майже повній ізоляції сина від російськомовного простору. Тоді-таки я збагнув: лакуни пам’яті – не бездонні. Якщо ви позбавляєте їх російських слів, активно заповнюйте – синонімами, польською, латинізмами тощо. Важливо й самому спілкуватися всім розмаїттям лексем із дитиною. А далі втішайтеся плодами: таке мале – а стільки знає, ще й розуміє «по польску» та «діялекти» й навіть – грецькі міти для старшокласників. Задоволені – не те слово!

Мама:

Я побачила, що все – гаразд. Але такими темпами малого ніхто не зрозуміє, окрім батька. Свекруха сама жартувала, що вони з ним розмовляють давньоукраїнською мовою. А чоловік і досі сердиться на мене за суржик. Гадає, наче я не вмію розмовляти літературно. Але іншої ради не було. Не можна цілковито ізолювати дітей. Бо нас й україномовні колись запитували: «Чи ви не з діяспори?» Хоча ще коли дитина тільки народилася, я збагнула: буде діло! Отже, батько завжди піклуватиметься про сина. Словом, аби той виріс такий самий, як він – щодо поглядів, переконань, уподобань. Хай і так.

Частина шоста. Остання.

Оповідає Данко:

Мені шість років. День народження був недавно. Але це наче був і ніякий не день народження. Без гостей. І навіть без подарунків. Бо все зачинено через карантин. Потім ми гуляли в лісі. Майже щодня. Бачили струмочок, мурах і метеликів. Збирали квіти й дарували мамі. Я люблю робити букети й слухати розповіді про дерева. А ще я знаю секретик: рослини й пташки вміють по-справжньому розмовляти. Я трішечки розумію, проте їхньої мови нікому не перекладав, бо мама каже, що до всього треба дорости. А звідки я знаю, чи вони з татом доросли? Отож хай трошки почекають або самі вчаться. Але вже не їздимо навіть туди. Усе через карантин. Я не люблю садочка. Проте вже сходив би навіть туди залюбки. Можна тільки їздити на самокаті вулицями. Та й то – з цією «дистанцією». Постійно треба мити руки. А маска вже зовсім набридла. Я її не можу терпіти. Кажуть, карантин скоро закінчиться. Це добре. Садочка вже не буде. Зате ми поїдемо до дідуня з бабунею. Ура!!!

Пояснює Тато:

Дитина може радіти безкінечному «вдома», але воно їй набридає підсвідомо. Потроху нервують усі. Якщо ж потрібно працювати, то й – поготів. Мабуть, що рецепти тут, власне за такої ситуації, прості: дорослим чергуватися не лише доглядаючи за дітьми, але й – у побуті, прибираючи, готуючи їсти тощо. Так усім спокійніше. Хтось пішов гуляти – хтось натомість працює. Як на мене, такий спокій – це й менше жувати теж. Тож – і менше побутової рутини. Та хай їй грець, тій побутовій рутині! На прогулянку ліпше вибиратися разом. Сім’єю! «Мить, зупинися, бо ти прекрасна!» – зафіксуватись утрьох на світлині. Запорука ж спокою, звісно: творчість, праця, прогулянки, спорт і далі, й далі... Це унікальний досвід у будь-якому разі. Я й забув, коли так часто ще куховарив, витесував, різьбив, плів із лози, малював, випалював тощо. І це разом з Данком. Живімо…

Мама:

Хлопці, ану вечеряти!

діти карантин