Олексій з Олексіївки. Як живе, працює і допомагає армії український фермер

«Дивись, твої кредити діти потім ще віддаватимуть»

Сьогодні, у мій приїзд, в Олексія день народження – 59 років. На його телефон раз по раз приходять привітання, і на обличчі з’являється щира посмішка. Втім, здається, вона не сходить з обличчя ніколи.

Питаю, як так: на день народження і на роботу? Каже, це традиція: на його день народження або дощ, або сіють соняшник.

«У салоні грає музика. І ти їдеш наче на «мерседесі», – розповідає про сучасну комфортну агротехніку фермер Олексій Цокалов.

Каже, у 91-му році, коли починав обробляти землю самостійно, про таке і мріяти не міг.

Він із першої хвилі фермерів – тих, хто взяв землю, як тільки з’явилась змога. Другою хвилею стали колишні керівники колгоспів, які взяли собі майно, яким керували.

Тоді 31-річний Цокалов працював ковалем у колгоспі. Коли вийшов закон про фермерство, вони з товаришем вирішили спробувати — взяти у держави в користування по 50 гектарів землі для ведення власного господарства.

Каже, попри закон, був великий спротив тодішнього керівника радгоспу. Довелось вмовляти, поки отримали.

«Це був такий великий кредит довіри і експеримент», – згадує Цокалов.

Спершу продовжував працювати і в радгоспі, і на своїй землі. Оскільки своєї техніки перший рік не мали, домовлялись з бригадиром і позичали на ніч у радгоспі.

«Наше поле було видно із території тракторної бригади. І чую, як на ранок всі дивувались, як ми встигали 50 гектарів за ніч засіяти. В радгоспі так не оброблялось: зазвичай це 25 гектарів на день», – згадує він.

Згодом вирішили взяти кредит і купити техніку. У той час держава давала змогу взяти безвідсоткову позику тим, хто лише починав фермерувати.

Коли в 1992 році в Бобринці їхнє фермерське господарство відкривало рахунки, дивились на них круглими очима.

«Там ходять такі голови колгоспів поважні, їхні бухгалтери, і тут – ми от такі намалювались», – сміється.

І дружина тоді переживала, і тесть. Казав: «Дивись, твої кредити діти потім ще віддаватимуть». А за рік інфляція все з’їла.

«Ті наші трактори стали коштувати машину ячменю. Не те, щоб я тоді мав якусь велику фінансову грамотність. Просто пощастило», – каже Олексій.

Перші роки було сутужно, і батьки допомагали, як могли.

Освіти агронома Олексій не мав, проте їздив консультуватись на дослідну станцію. Вчився, читав. І шляхом проб і помилок розвивався.

Далі було ще багато перипетій, спроб кооперуватись і розділятись, наймати та звільняти працівників.

Зараз Олексій із сином орендують 450 гектарів. Вирощують соняшник, пшеницю, ячмінь, сою. Обробляють їх родиною, своєю технікою, без найманих працівників. Розширювати господарство не планують. Обоє переконані – цього цілком досить, щоб працювати та заробляти на життя.

Фермер Олексій Цокалов почав обробляти землю в 1991 році

Каже, ця справа дає йому свободу.

«Хочу – іду на поле сьогодні. Не хочу – можу хоч весь день спати і поїхати завтра. Це мій вибір і рішення. Я сам собі господар», – розповідає. Каже, що думка, ніби фермери зранку і до ночі на полі, не мають коли продихнути – перебільшення. Після посівної, яка з їхніми площами займає небагато часу, залишається стежити за посівами і чекати жнив. Між цими роботами, можливо, провівши раз чи двічі оприскування. Решту часу – повна свобода: вдається і відпочити, і помандрувати.

Пам’ять про героїв

«А це моя цариця Тамара», – показує мені дружину, яка ген на городі сапає, і гукає пити чай.

Будинок за адресою «вулиця Чміленка, 1» стоїть трохи віддалік від інших хат в Олексіївці. Село давнє, тут розташовувались козацькі зимівники. Кажуть, звідси походив батько холодноярського отамана Максима Залізняка.

Цей дім збудували після того, як свою хату віддали сину.

Ніякого паркану – довкола суцільний простір. Поле, садок, а зовсім біля будинку ряд посаджених цьогоріч блакитних ялин: хоче, аби вони зростали разом із внуком Богданом.

Беремо обід у поле, де зараз працює син, брат та ще один приятель, і їдемо.

На відміну від багатьох «колег по цеху», Олексій не переймається оновленням свого «автопарку».

Їдемо полем у немолодому позашляховику із написом «Герої не вмирають» та мальованим зображенням українських героїв різних епох: від руських князів, козаків, воїнів УПА і до нинішніх захисників.

Цю яскраву машинку добре знають і в селі, і в Кропивницькому.

Автівка фермера. Номерний знак "Чміль" на честь загиблого під час Революції Гідності друга. Олексій не купує дорогих авто

Номерний знак «ЧМІЛЬ» – на честь загиблого побратима: фермера, героя України Віктора Чміленка.

Про Чміленка він може розповісти дуже багато. З ним познайомились ще в 93-му, але здружились після Помаранчевої революції. Були справжніми побратимами по духу: разом мандрували, разом їздили до архіву, аби краще вивчити історію рідного села і району, разом були й на Євромайдані.

Віктор загинув від кулі силовиків в лютому 2014-го. Олексій вже 7 років судиться, аби притягти до відповідальності суддю, який у нього забрав права через участь в автомайдані.

З початком війни Олексій з побратимом-фермером Анатолієм Борщенком почав допомагати 3-му окремому полку спецпризначення. Кілька «уралів» і десяток порихтованих і подарованих позашляховиків і зараз служать на фронті.

Фермери гуртуються, коли є проблеми

«Мене часом питають, чому я не боюся давати інтерв’ю. А чого мені боятися?» – каже мені.

Розповідає, що бувають випадки, коли фермери своє зерно перед сівбою пересипають в інші, безіменні мішки, аби хтось не побачив, який сорт насіння. Багато хто, їздячи на позашляховику останньої моделі, любить скаржитись на життя і прибіднятись, розповідати, як тяжко ведеться: така собі українська традиція. Але Олексій не розуміє, навіщо.

Каже, попри те, що зараз фермерів закликають кооперуватись, їм це складно. І в самого були невдалі спроби.

Якось, долучившись до канадської навчальної програми, їздив вивчати досвід успішного кооперативу в сусідній області. Тоді іноземці – сторонні люди – дуже чітко вловили, чому ж українцям так важко об’єднуватись: відсутня довіра один до одного і спадковість поколінь у родинній справі.

чому ж українцям так складно об’єднуватись: відсутня довіра один до одного і спадковість поколінь у родинній справі

«Ну і що тут скажеш? Вони ж повністю праві. А ще з нами в групі було кілька перекладачів. І все вони їм перекладали. Тільки не змогли перекласти слів «шара» і «пропетляти». Нема в них таких понять», – посміхається Олексій.

Об’єднує фермерів зазвичай біда. Наприклад, у 2011-му, коли в області керували «регіонали», громаду зібрали, аби розповісти, що в районі будуть проводити нібито погоджений з урядом експеримент. Фактично той експеримент мав створити аналоги колгоспів. Вже на наступний день під дверима РДА було 300 обурених фермерів. Експериментувати одразу передумали.

Іншого разу фермерів району об’єднало рейдерство – одна з найбільших проблем області останніх років. Коли зрозуміли, що будь-хто і в будь-який момент міг зібрати врожай з твого поля та отримати підроблений документ, що воно вже юридично не твоє, у 2016 близько сотні фермерів створили громадське формування і своєрідний загін самооборони, легально придбавши зброю. Відтоді відстоювати поля зі зброєю не доводилось. Останнє велике аграрне рейдерство в області сталось у 2018. Вже рік, каже Олексій, «чорних реєстраторів» – тих, які незаконно перереєстровували майно – ніби приструнили.

Продаючи врожай, покладаються на удачу

Щоб зрозуміти, які цього року будуть ціни, читають інформацію про світову аналітику ринку. Адже на ціну насіння соняшнику в Україні впливає, наприклад, те, який урожай вже зібрала Аргентина.

Частина урожаю прямо з поля їде в порт, де її купує велика аграрна компанія, яка займається імпортом. Офіційно з цією фірмою працюють маже десять років.

Решта – на свій склад, аби продати згодом.

«Коли йде збирання врожаю, ціни на збіжжя просідають. Є шанс почекати і продати за вищу ціну. Але це не завжди спрацьовує. Буває, ціна падає швидко, а піднімається поступово і довго. А розраховуватись за кредити, платити податки треба вчасно, тому частково прямо з поля машини везуть продавати», – каже Олексій.

Кіровоградщині пощастило з розташуванням. Тут фермери часто встигають продати зерно ще до просідання ціни, у той час як на Черкащині чи Київщині врожай лише починають збирати.

Цього року є прогнози, що Одещина, Херсонщина і Миколаївщина можуть мати проблеми із посівами, тому у фермерів Кіровоградщини є шанс здати збіжжя по добрій ціні першими. Якщо ж прогнозований недобір врожаю справдиться – ціни зростуть.

Читайте також наш репортаж: Через посуху на Одещині повісився фермер. ТЕКСТИ поїхали в це село

Також вдається продати дорожче, коли у великих агрокомпаній горять контракти – тобто, пора виконувати поставку, а збіжжя бракує. Тоді закупівельну ціну збільшують, аби контракт не згорів і не було штрафів.

«Але вскочити в такі ворота – це рідкісний випадок, просто удача, – каже фермер. – Буває, не попадаємо на пік. Думаєш, от два дні – і буде пік, а ціна раптом пішла на зниження. Доводиться поспішати або чекати наступного підвищення амплітуди».

«Земля відповідає любов’ю на любов»

Найбільша гордість Олексія, що справу продовжує син Михайло, і йому це в кайф. Каже, так склалося не у всіх. Багато у кого діти сприймають фермерство як заробіток, самі на землі не працюють, а лише наймають людей.

Зараз син і працює на землі, і займається фінансовою складовою господарства.

«Багато хто каже: «Я даю людям роботу». Робота – це добре. Але працювати на когось і бути господарем на своїй землі – це зовсім різне. Коли ти сам господар, то є азарт», – каже Олексій. Тому йому важко зрозуміти латифундистів, які назбирали у своїх руках десятки сотень гектарів. Переконаний, краще б мали змогу розвиватись менші господарства.

Для нього ж із сином це – самореалізація.

Як універсальні солдати, самі можуть працювати на будь-якій техніці: комбайні, оприскувачі, сівалці. Олексій зізнається, зараз за кермо техніки його пускають нечасто.

«Того як дорвусь, одразу відео пишу. Ура, дали руля!» – сміється.

34-річний Михайло вивчав організацію сільгоспвиробництва. Каже, якби йшов вчитись зараз, то обирав би агрономію. З 10 років він працює з батьком: малим — на току, підлітком — вперше спробував сісти за техніку, а років з 18 повноцінно працював на полі.

«Вже за десять днів соняшничок тільки почне з’являтись. Пройде ще тиждень – будемо його обробляти, підживлювати, лікувати від хвороб фунгіцидом. Якщо буде багато дощів, то згодом треба буде обробити ще раз, щоб грибків не було. А далі чекаєш врожаю на початок вересня», – каже Михайло.

Зрошення на полях немає – технологія дуже дорога, та й поруч немає водойми, з якої можна було б качати воду.

«Раніше, при колгоспі, зрошувались деякі поля. Але все це порізали на метал. Розібрали-розбомбили. А зараз зробити зрошення – це десятки мільйонів гривень. У мене таких грошей нема. Можливо, мала б бути якась державна програма, наприклад, довгостроковий кредит. А поки надія на дощ», – каже фермер.

У тракторі комфортно. Працює кондиціонер, не потрапляє пил. Бортовий комп’ютер стежить, як іде посів. Трактор працює на автоматі: сам газує, сам додає оберти.

І тут пішли дощі. Скільки радості!

«Працюю і не заморююсь, отримую задоволення. Так, буває, виснажуєшся. Але приходить новий день – і все добре. Є і випробування. От не було перед цим жодного дощу – боялися засухи. Звісно, переживали, бо ж скільки праці та коштів вкладено. Боїшся, і що ж воно буде. І тут пішли дощі. Скільки радості! Все, давай далі в роботу, – каже Михайло. – У сільському господарстві, якщо ти не любиш справу, то нічого не вийде. Земля відповідає любов’ю на любов».

Каже, ніколи б не проміняв життя в селі, роботу на землі на місто.

«Хочеться прозорості»

З державними програмами підтримки поки не складається. Попри те, що є програма, яка дозволяє купити українську техніку і повернути 30% від покупки, через бюрократію не хочеться у це влазити. Тому кредити на техніку брали в комерційному банку.

«Хочеться прозорості й більш плідної співпраці з державою», – каже Михайло.

Каже, аграрний сектор міг би давати більше приросту економіці, аби землі вивести з тіні, бо ж зараз дуже часто офіційно на землі ростуть бур’яни, а насправді ростять урожай.

Так само часто господарі реєструються як одноосібники, сплачуючи мінімальний податок, а насправді гуртуються й обробляють до півтисячі гектар та мали б платити більше.

Дуже хотів би, щоб оподаткування спростилось. Наприклад, аби встановили податок за гектар землі.

«Чув, що хочуть податок з гектара землі зробити та туди все поєднати. От маєш сто гектар – заплатив сто тисяч податку, і все. І не чіпайте мене, дайте працювати. А зараз: «Ви не так зробили, ви не так звіт подали. Ви не так те, ви не так се». А штрафні санкції у десятикратному розмірі», – розповідає.

Відкриття ринку землі підтримує, але переживає, що так гладко все не пройде з українським судочинством.

Вважає, мають бути механізми, які б підтримали невеликих фермерів, які мали б 5-100 гектарів, щоб з’являлись ферми сімейного типу. Бо коли земля має господаря, то її доглядають і вкладають у неї все найкраще, адже вона перейде у спадок дітям.

«Успішним господарем буде той, хто буде працювати на своїй землі. Я це чудово розумію. Зараз я орендую землю. Є ті, хто хотів би продати. Я б купив, але зараз у мене на це немає грошей. Має бути якась держпідтримка для невеликого фермерства. Але поживемо – побачимо. В нашому випадку залишається тільки сподіватись», – каже Михайло. І продовжує обробляти землю.

"Я Олексій з села Олексіївка"

Торік Олексія запросили на зустріч із Президентом. Каже, розмова замість запланованої години тривала чотири.

«Я сказав, що я Олексій з села Олексіївка. І кажу, в нашому селі є людина, яка хоче продати пай, але в цьому ж селі нема людини, яка спроможна купити пай. Коли ті гроші будуть зовні Олексіївки, а може і зовні країни іноземні інвестори, то на цьому селі можна ставити хрест, бо це буде резервація. А ще в нашому селі є молодь, яка повернулася: будували ці київські хмарочоси, позривали спини, а тепер хочуть працювати, як працювали їхні діди, батьки. А чи є в них ця можливість? Чи можуть вони взяти кредит без фінансової історії й бути господарями на землі? Президент сказав: «Я вас почув», – каже фермер.

Сподівається, що таки дійсно почув, але й сам не планує сидіти склавши руки. Бо, як казали на Майдані, кожен з нас крапля – але з крапель складається море.

фермер агропром кіровоградщина економіка