«Ковід може призвести навіть до інфаркту». Інтерв’ю з керівником однієї з київських лікарень

Останнім часом багато пишуть про те, що відбувається в медичних установах, “опорних” для прийому хворих на коронавірус. При цьому, робота звичайних лікарень залишається в тіні. Саме тому Тексти поспілкувалися з керівником однієї з київських лікарень, який попросив не називати свого прізвища. Нас цікавило, зокрема, якою є вірогідність зіткнутися у звичайній лікарні з хворим на коронавірус, наскільки сьогодні активно проводиться тестування, що загалом відбувається з реформуванням українських лікарень.

— Чи потрапляють хворі на коронавірус до звичайних лікарень, і чи лікуються там?

— У Києві три опорні лікарні — Олександрівська, четверта й дев'ята. Хворих на коронавірус або людей із підозрою направляють одразу туди. Певний час туди також направляли хворих із якимись незрозумілими пневмоніями. Там їх фільтрували, робили діагностику. Після чого хворих, у яких не було виявлено вірусу, повертали назад у звичайні лікарні. Але на даний момент ми знову повернулися до практики прийому хворих із пневмоніями — вочевидь, через завантаженість опорних лікарень.

Проте коронавірус — це дуже цікава хвороба, вона ні на що не схожа. Якщо раніше переважно акцентували увагу на респіраторній симптоматиці — кашлі, утрудненому диханні — то зараз стало зрозуміло, що вірус має неймовірно багату палітру симптомів. Так, хворі можуть мати симптоми від проносів до інфарктів та інсультів. Тому що, як виявилося, одним із наслідків захворювання на коронавірус може стати виникнення тромбозів. У нас були такі випадки тромбоемболії (закупорка кровоносних судин тромбом — ред.). Тобто, зараз ця хвороба ховається за масою патологій. А це означає, що хворий на вірус може потрапити практично до будь-якої лікарні.

Тому зараз, коли до нас потрапляє хворий з інфарктом чи інсультом, ми не виключаємо можливості, що потенційно він може бути інфікованим. Якщо це не класична картина, й інфаркт збігається з якимись симптомами коронавірусу, тоді його вже треба госпіталізовувати в окремі палати, назвемо їх фільтраційними зонами.

— У вас є такі палати?

— Звісно, є. Але ви повинні зрозуміти, що немає лікарень, крім інфекційних, які технологічно були готові до прийому ковідних хворих. Принцип роботи інфекційної лікарні абсолютно інший, ніж у звичайних лікарень. У них, наприклад, є боксовані палати, які дозволяють ізолювати одних хворих від інших тощо. У Києві інфекційних лікарень три — Олександрівська, четверта і дев'ята лікарні. У них там є по 70 чи 80 інфекційних ліжок в кожній. Всі інші лікарні не можуть відповідати апріорі цим вимогам, бо вони будувалися за іншими проектами. Тому все, що ми робимо у себе для захисту — це імпровізація.

— А наскільки ми готові сьогодні до цієї пандемії?

Немає країни, яка була б готова до прийому такої кількості хворих. Щось подібне в світі було сто років тому в 1918 році, коли у світі лютувала “іспанка”. До такого просто не можна було бути готовим.

— Наскільки, на вашу думку, були адекватними дії української влади по стримуванню епідемії?

— Українська влада прийняла дуже правильне рішення: вона не почали копіювати досвід сусідів — Білорусі та Росії, а дослухалися до того, що робили цивілізовані країни. І я вважаю, що у нас зараз все непогано виглядає, порівняно з сусідами, тому що ми вчасно ввели карантин. Це єдине, що нас врятувало на даний момент. Як буде далі — подивимося.

Українська влада прийняла дуже правильне рішення — вчасно ввели карантин. Це єдине, що нас врятувало. Як буде далі — подивимося

— Що зараз відбувається з інфікуванням медичних працівників?

— На сьогодні приблизно кожний сьомий чи восьмий медпрацівник у Києві був чи є інфікований ковідом. Серед тих інфікованих медичних працівників, яких я особисто знаю, всього лише десь 10% отримали важкі пневмонії, і лише декілька були у справді важкому стані, але й вони обійшлися без ШВЛів (апаратів штучної вентиляції легенів — ред.).

Загалом, 80 % всіх інфікованих ковідом переносять його легко або взагалі без симптомів. Тиждень потемпературили — і далі собі просто сидять удома, чекають виходу на роботу. У нас уже ті, хто захворів у квітні, повиходили на роботу.

— А чому такий високий відсоток інфікованих саме серед медиків?

— Ну, а хто ще повинен захворіти? Серед вашого кола знайомих скільки захворіло на ковід? Думаю, небагато. А серед моїх знайомих медиків захворіли десятки. Тому що медики перебувають у середовищі, де вже є цей вірус. Природно, що ми маємо більше шансів захворіти.

— Наскільки на сьогодні медпрацівники забезпечені засобами індивідуального захисту?

— Я не буду говорити про всю країну, скажу лише щодо своєї лікарні. У нас на даному етапі немає абсолютно ніякого дефіциту в засобах захисту. Але, звичайно, одна справа — це київська інфекційна лікарня, а інша — районна інфекційна в Жмеринці. Мабуть, є різниця. Але думаю, що на даному етапі катастрофи не повинно бути ні в кого.

Ну й треба кваліфіковано розбиратися, які засоби захисту для якого випадку потрібні. Одна ситуація — це опорна лікарня з інфекційним відділенням, де лежать хворі на ковід. Звичайно, для цього потрібні біозахисні комбінезони, захисні щитки, респіратори. Інша справа — це звичайне відділення, куди вірус може потрапити лише "зальотом". Тут вистачить звичайного одягу, маски і рукавичок. І, звичайно, треба елементарно думати про себе — мити руки, не торкатися обличчя.

Основна причина захворювання медиків — не нестача засобів індивідуального захисту, а нехлюйське ставлення до власної безпеки

Загалом, я вважаю, що основна причина захворювання медиків — це не нестача засобів індивідуального захисту. А незадовільне використання в першу чергу молодшим та середнім медичним персоналом засобів захисту, загалом послаблення контролю за дотриманням власної безпеки. Люди реально просто втомлюються. Я за собою почав помічати, що став менше мити руки, менше звертати увагу на власну безпеку. Це звичайна психічна реакція, реакція втоми від усього цього.

І це стосується всіх. Рано чи пізно всі послаблюватимуть свій режим. І, відповідно, хворітимуть. Я думаю, якщо найближчим часом не буде знайдено вакцини, то перехворіємо усі. Перехворіє десь 80 % людської популяції, таким чином буде створено імунний прошарок серед населення, який не дасть інфекції можливість далі розповсюджуватися. Але основне тут, звичайно, не допустити лавиноподібного збільшення кількості нових інфікованих.

— А хто зараз займається діагностикою у Києві?

— Донедавна ПЛР-тести в Києві робила лише референт-лабораторія. А з недавнього часу запустили лабораторію в 5-ій лікарні, а також розширили лабораторії в Олександрівській та 4-ій лікарні. Тобто референт-лабораторія робить тести для всіх, а перелічені лікарні роблять тести для власних хворих.

— Чи правда, що зараз час від здачі тестів до отримання результатів по Києву займає до 12 днів?

— Є різні ситуації. Одне діло — коли йдеться про амбулаторного хворого, який перебуває у себе вдома і йому діагностику замовляє сімейний лікар додому. До нього приїжджає мобільна бригада і робить забір зразків у нього вдома. Ці тести, кажуть, справді приходять через 10 - 12 днів, може бути навтіть довше. В лікарнях ситуація інша. Спочатку і в нас було погано, були моменти, що ми до тижня чекали тести. Але останнім часом з цим покращилося. В ідеалі ми отримуємо результати через два дні, в гіршому — через чотири.

Така пріоритетність, аби швидше робити тести для стаціонару — вона правильна. Тому що амбулаторний хворий може сидіти собі вдома на самоізоляції скільки потрібно, а для стаціонару така ситуація неприйнятна.

— Наскільки є задовільною та кількість тестів, що проводяться в Україні?

— Безумовно, вона недостатня. Чим буде більша кількість тестів, тим буде більшим процес виявлених інфікованих. Але, з іншого боку, в північній Італії на піку епідемії просто перестали тестувати здорових людей, бо змучилися і вирішили, що в цьому немає ніякого сенсу. А наприклад у Південній Кореї проводили трохи не стовідсоткове тестування. Тому зараз якісь коректні порівняння проводити зарано. Це можна буде зробити за рік - два. Коли епідеміологи, статистики зроблять відповідні висновки.

— Але чому у нас робиться так мало тестів?

— Мабуть, очевидно, що медицина сьогодні в Україні перебуває в страшному стані. Ми так і не провели реформування медичної галузі. Ту реформу, яку планували провести Олександр Квіташвілі та Уляна Супрун — їм так і не дали зробити цього. Не вистачає ні обладнання, ні тест-систем. Навіть у Києві не вистачає. Як я вже казав, у нас обладнання для проведення тестів є лише в окремих лікарнях, а на початках не було й цього.

— А що сьогодні відбувається з реформуванням галузі?

— Відбувається повна дурня. Взагалі, до Квіташвілі у медичній галузі ніхто не робив ніяких реформ. Реформи до нього — це були реформи шахраїв та авантюристів. Черговий хтось приходив на місце міністра, вирішував свої питання і швиденько тікав. Після того, як зарубали Квіташвілі, прийшла Уляна Супрун. Зараз по ній не товчеться лише лінивий. А вона запропонувала абсолютно правильні речі. Вона сказала, що такі речі, як швидка допомога, онкологія, соціальна медицина — це все мало бути на 100% державному забезпеченні. А всілякі стоматології, сексології, косметології — це за кошти пацієнтів. А основний сегмент послуг мав надаватися за рахунок співоплати — держави, пацієнтів, страхових компаній. Але ця пропозиція не пройшла. Проголосували за 100% оплати з боку держави. А якщо коштів у державному бюджеті немає?

Ну добре, перший етап реформи з амбулаторним лікуванням пройшов непогано. Ті невеликі гроші, які пішли на одного пацієнта в рік, вони справді дали піднятися амбулаторній службі. Але коли ми переходимо до стаціонару, то тут зовсім інша ситуація. На стаціонарне лікування треба зовсім інший порядок коштів, ніж на амбулаторне. Стаціонарне лікування має бути високотехнологічним, а не так як у нас — ляжте в лікарню, пройдіть курс крапельниць для промивання печінки. Це реальна нісенітниця. А високотехнологічна медицина — дуже дорога. Технології, обладнання, витратні матеріали — все це потребує грошей.

По нормальному треба було йти таким шляхом — оцінити, скільки коштує та чи інша хвороба, скільки таких захворювань є в країні, і виходити на якусь загальну суму. Звичайно, ця сума буде в рази більшою, ніж є сьогодні в державному бюджеті на подібні потреби. Але з цього можна вже виходити — ми можемо забезпечити таку частину, а решту повинні забезпечити пацієнти, страхувальники, фонди. Зараз же від нас хочуть того, щоб лікарня, умовно кажучи, за гривню робила те, що за собівартістю коштує десять гривень.

Ну й маємо відповідну ситуацію. Зараз нам заплатили суму за квітень, з якої 90% коштів піде тільки на зарплату працівникам, а з 10% залишків треба буде утримувати лікарню — всі господарські потреби, медикаменти, витратні матеріали, обладнання, ремонт тощо. І в нас ще нічого — а кажуть, що 40% київських лікарень навіть не вистачило на заробітну плату.

Проблема в тому, що популісти розповідають про безплатну медицину. Так, вона повинна бути безплатною — в багатій, некорумпованій країні з великим бюджетом. А в тій країні, в якій бюджети на охорону здоров'я мінімальні, потрібно говорити людям правду. Тому реформа не відбудеться, вона просто згасне й дискредитується, якщо не будуть ухвалені правильні рішення. Лікування коштує дорого — і за це треба платити.

медицина коронавірус лікарі