Жидобандерівці і австрійський генштаб: націоналісти в радянській карикатурі (МАЛЮНКИ)

Загалом українська радянська школа карикатури створила чимало запеклих ворогів з «українськими буржуазними націоналістами – найзапеклішими ворогами українського народу».

До речі, сам трохи дивний вислів – про буржуазний націоналізм (хотілось би побачити націоналістів ленінського штибу!), теж змінювався в залежності від геополітичної обстановки.

На початку 20-х років націоналісти були просто «бандитами», після приходу до влади в Італії Муссоліні, вони якимось чином стали «фашистами», з початком війни в пропагандистських штампах вони перетворилися на «українсько-німецьких націоналістів».

Останній штам чомусь проіснував аж до ХХ з’їзду партії. Принаймні, свої памфлети під назвою «Українсько-німецька самостійна націоналістична дірка» Остап Вишня писав наприкінці сорокових, коли «німці» вже були явним анахронізмом. Однак «буржуазними» вони стали вже після 1956-го року, а на останні роки СРСР, який обуржуазнювався стаханівськими темпами, з’явилося і визначення «необандерівці» (його хресним батьком прийнято вважати оглядача «Правди України» Сергія Дерімова), яке, втім проіснувало недовго.

Десь на зламі між «українсько-німецькими націоналістами» та «українськими буржуазними націоналістами» найбільш популярними авторами книг із різноманітної бандерівщини були автор відомої трилогії для підлітків «Стара фортеця» Володимир Бєляєв і дещо менш загадковий персонаж – В. Рудницький.

Зразковий націоналіст в радянській ідеологічній карикатурі

Про останнього відомо тільки те, що під час війни він працював у якійсь окупаційній газетці, але після визволення Радянською армією, швидко прозрів в усіх помилках.

І з часом перетворився на самого тиражного «покаявшогося ОУНівця», чиї книги «Ночные птицы», «Під чужими прапорами» та ін. друкувалися стотисячними накладами.

Я так думаю, що десь мала існувати і група «тіньових» співавторів цих праць, які насичували їх подробицями життя діаспори.

Причому подробиці ці настільки детальні, що якусь інформацію про десь 75% згаданих авторами організацій мені не вдалося знайти ні з допомогою «Енциклопедії Українознавства» чи Вікіпедії – але й у всій безмежности Google.

Певно, ці автори тою чи іншою мірою відносилися до того ж відомства, що і редактор газети «2000» Сергій Кичигін, що відзначався на початку 1980-тих книгою «Отрута масовим тиражем» та іншою нищівною критикою загниваючої західної культури.

Ми, тодішні школярі, любили книгу «Отрута масовим тиражем», бо з неї можна було видерти непоганої якости фото з Міком Джаґґером, від ніг до голови розкритикованим автором.

Це фото ми клали вдома - на столі під плексиглас, де вже перебували чорно-білі усілякі Брюси Лі, якісь голі льотки і гурт «Металіка». Зараз, певно, ніхто не кладе фотографії під плексиглас, а от Кичигін, піднявшись на Джаґґерові, тепер поєднує громадянство Канади і роботу в українській газеті з перебуванням у якомусь із багаточисельних товариств ветеранів радянської військової розвідки…

Але нас цікавить не стільки література, скільки ілюстрування, яке для книг Бєляєва та Рудницького виконував художник К. Григор’єв. Неважко помітити, що традиція політичної карикатури з часів, описаних в романах Ільфа та Петрова, не дуже-то й змінилася. Єдине, що довелося активно залучати Григор’єву – це побільше жовтої та блакитної фарб.

У карикатурному "іконостасі" Григор'єва представлені, так би мовити, три джерела і три складових частини українського буржуазного націоналізму – петлюрівець, гетьманець та бандерівець. Неважко також помітити, що бандерівець, виявляється, чинить свої диверсії під польським прапором, але це так – дрібниці.

Цікаво, що книжки перекладалися російською, і кожна ілюструвалась окремо, однак автор малюнків не дуже напружував свою фантазію. Якщо вище наведена обкладинка «Под чужими знамёнами» російською мовою, то український оригінал виглядав отак:

А гонорари, певно, брав у двoкратному розмірі…

Цікаво, що «Під чужими прапорами» вийшла 1954-го року, а її російська версія – 1956, але за два роки вже повністю згнилі бандерівці з обкладинки якимось дивом ожили і лізуть з західної півкулі прямо на соціалістичну вітчизну громадян Бєляєва, Рудницького та Григор’єва. Такі от зомбі.

Дивно, що у довгому переліку звинувачень на адресу УБН-ів, якось не були згадані вудуїстські обряди. Зате зі страшною силою згадується співпраця з Гітлером – ось така в одній книзі цього унікального авторського колективу:

А ось така – в іншому.

Що називається, "почувствуйте разницу".

До речі, відгадайте: статтю про якого діяча ілюструють оці ось малюнки? Будете сміятися, але про Тараса Бульбу-Боровця !

Ось він і виявився головним упівцем – бо тоді ще не вийшли мемуари Дмитра Медвєдєва із згадкою про співпрацю радянських партизан із «бульбівцями». Після яких згадки про Бульбу-Боровця просто зникли із радянської критики «українського буржуазного націоналізму». І взагалі, зникли звідусюди.

Переважно художник віддавав перевагу глузуванню над націоналістами деперсоніфікованими, бо хто його знає, в яку сторону могла б наступного разу хитнутися генеральна лінія, і у авторів могли б через це бути неприємності.

Загалом страшні «жидобандерівці» і їх похмура роль бачaться авторами так:

Судячи з абревіатур УЦК і УКК, ми можемо припустити, що перед нами стоїть двоєдиний Кубійович. Інші персоналії не ідентифіковано.

Газета «Львівські вісті» випускалась німецьким так званим ««Українським видавництвом часописів і журналів для дистрикту Галичина».

Їх попадання на малюнок цілком може бути зумовлене тим, що у «Львівських вістях» отримував гонорари і співавтор книги «Під чужими прапорами» Рудницький – до того, як не прозрів, будучи звільненим Радянською Армією.

Навіть з ОУН не дуже зрозуміло: яке ж крило організації представляє цей пан?

Взагалі Кубійович, обидва крила ОУН і видавці «Львівських вістей» знаходилися в далеко не приязних відносинах одне з одним – ну але звалення всіх до купи це улюблений прийом радянської карикатури.

До речі, в текстах Бєляєва та Рудницького, є великі елементи художнього домислу. В них, зокрема, можна зустріти до деталей розписане вбивство Коновальця, яке приписується… Абверу. Причому, з явками, паролями і деталями - радянський агент Судоплатов мирно курить в сторонці.

До речі, багато щирих любителів Судоплатова розміщують в своїх блогах і праці Бєляєва-Рудніцького з радикально іншим поясненням вбивства лідера ОУН – і не відчувають при цьому жодного когнітивного дисонансу.

Ось іще зразок подібної творчості:

Однозначно, перший ліворуч - це Петлюра, позаду нього - Петрушевич в смугастих штанях і Скоропадський.

Теку з написом «УНР» на задньому плані, очевидно, тримає Грушевський - який помер 1934 року, менш нж за рік після приходу Гітлера до влади.

Довго не міг зрозуміти, хто перший праворуч - дуже схожий на Сидора Ковпака. Вважаю, що перед нами якийсь представник легендарного Австро-Угорського Генштабу, який, як і сьогодні можна вичитати в багатьох джерелах, «вигадав українців і українську мову».

Жах перед Австро-Угорським Генштабом серед адептів Великої Росії поступається тільки перед страхом бути «окатолічєннимі», однак про цей самий великий страх мова піде нижче.

Ось ще один малюнок на тему «викормишів гнізда Габсбургів». Тут ми можемо спостерігати конкретний анахронізм. Якщо до Австро-Угорщини ще можна якось припасувати Грушевського і навіть Скоропадського, то зовсім незрозуміла поява оунівця – представника організації, яка з’явилася за два десятки років після розпаду Австро-Угорщини.

Зате ми можемо уявити, як зображався в 50-х роках персонаж абсолютно міфічної «Спілки визволення України", яка теж, очевидно, шкодила радянській владі ще від самих Габсбургів.

До речі, сьогодні ми часто дивуємося, як у російській пропагандистській доктрині уживаються Ленін, Сталін, Путін і Микола ІІ? А що тут в принципі дивного?

В середині 50-тих так само вороги радянської влади акуратно перетікали із дореволюційного минулого, як і золоті погони, георгіївські хрести, царська риторика і третьоримська ідея.

Потрібно звернути увагу на відсутності серед зображених власне Петлюри, а тим більше на повне табуювання в українській радянській карикатурі образу Бандери – навіть найбільш карикатурного і осміяного.

Можливо, укладачі цих збірників боялися, що карикатурного Бандеру так само кластимуть під плексиглас, як я свого часу портрет Міка Джаґґера із кичигінської книги «Отрута масовим тиражем»?

Табуювання і жорстка формалізація радянської карикатури призводили до значних містичних впливів. Можливо, вважалося, що таке зображення, розтиражоване в десятках тисяч примірників, додасть Степану Андрійовичу якоїсь магічної сили. Або – що засміють у найближчому випуску «Радіо Свобода», яке чомусь вважалось більш ефективним за весь радянський потенціал пропаганди.

Цікаво, що така вибірковість не стосувалася деяких інших антирадянських персонажів, серяд яких ми в першу чергу вже побачили Гітлера. Ну а також Рейгана у вигляді кіношного ковбоя на худій коняці. Або ж Тетчер, яка заблудилася на англійських островах серед американських балістичних ракет. А ось чільники українського визвольного руху чомусь не мали такого привілею.

Як і, до речі, римські Папи, які малювались тим більш узагальнено, чим більш конкретного Папу нищівно критикували Бєляєв з Рудницьким. Деякі з них явно списані з портретів російських «батюшок», до речі.

При детальному розгляді малюнка викликає інтерес скриня з написом "Музей українського національного мистецтва". Думаю, вона мала б сильно зацікавити Ющенка.

Чим цікаві праці Бєляєва і Рудницького, так це тим, що в них називаються прізвища чи організації, яких ніхто, крім вузьких спеціалістів, ніколи не чув - наприклад "Українська народна католицька партія", яка існувала рівно один рік і в Енциклопедії українознавства охарактеризована двома рядками «великого значення не мала». До речі, хороший бренд під розкрутку.

Цікаво, що після вбивства Бандери в радянських книжках, присвячених критиці ОУН (до втечі Старшинського у Західну Німеччину) з’явилися теж вкрай екзотичні версії його смерті.

Мені зустрічалися оповідання з кричущими подробицями - про те, як Бандера був убитий у п’яній бійці з мельниківцями при розпилі ЦРУшних грошей у якійсь підозрілій німецькій пивній.

В інших працях відзначалося, що Бандера – це ніякий і не Бандера, а псевдонім, який походить від слова «банда».

І ось, нарешті, на карикатурі ми бачимо правдивих бандитів, що гострять ножі на Радянський Союз. Зараз, подивившись досхочу на нашу західну діаспору, на Грабовича, Зварича і Омеляна Пріцака, ми можемо сказати, що з фантазією у художника Григор’єва все було на найкращому рівні.

Можна припустити, що десь там, серед цієї антикомуністичної імперії зла, очевидно, нишпорить «агент ЦРУ-РУНВІРи» Кетрін Клер-Чумаченко-Ющенко – головний жах сьогоднішніх вітчизняних адептів теорії масонської змови.

Головний зміст намальованого в 50-х малюнка, як неважко здогадатися - Америці незабаром гаплик.

Варто зауважити що до польського і австрійського орлів прибавився також орел кайзерівський. Дивно, звичайно, що до націоналістів не приписали і Миколу ІІ-го, тим більше що в 1930-тих роках була популярна версія про націоналістів як породження експлуататорських класів царського режиму, відгуки якої ми знаходимо, зокрема у згадуванні «дзьобатого орла» у «Відповіді землякам».

Пізніше така версія втратила популярність, оскільки її основні носії були розстріляні за націоналізм.

Загалом ідеальний український буржуазний націоналіст мав би в українській радянській карикатурі виглядати десь так:

В 1950-тих роках, очевидно, ще не знали слів «гендер», «сексизм» та «політкоректність» і тому подібних новомодних понять, тому абстрактні УБНи змальовувалися виключно чоловіками.

Хоча на конкретних націоналісток були карикатури – скажімо, Налалку Барвінські-Пулюй (абсолютно аполітичну особу, до речі) було зображено у вигляді сучка на дереві, корені якого росли із… звичайно ж, австро-угорського орла. Ну понятне діло, її ж чоловік викладав у Празькій політехніці, а це вже якоюсь мірою підозріло…

Цікаво було б також простежити логічний ланцюжок, протягнутий авторами від імперії ясновельможного цісаря Франца-Йосипа до американських (буржуазних?) імперіалістів.

На малюнках зявляються ознаки розкоші: сигара, лайнер, океан, чайки, перстeні, бакси – все те що було «глибоко чуждо» простій радянській людині.

Як і книга «Історія України» з радіо «Свобода».

Рекомендую також звернути увагу на гасло «Сполучених Штатів Європи», яке виглядає якось несумісно з образом дядька Сема. Тим більше, що в роки виходу книги подібного словосполучення в країнах Заходу не вживалось.

Зате таке словосполучення присутнє в творах Володимира Ілліча Леніна, який в 1915 році цілу свою працю присвятив нищівній критиці проекту подібних "Сполучених Штатів". Правда, важко повірити, що намальований націоналіст настільки чудово знайомий з ленінськими працями часів другої еміграції.

Можна лише припустити, що даний «проект» має підкреслити ленінську пророчість, який передбачив не тільки появу українських буржуазних націоналістів, але і план Маршалла, залізну завісу, брюссельських бюрократів, Лісабонський договір тощо.

Роль українського націоналізму в просуванні цього договору карикатурист Григор’єв, думаю, міг би змалювати і сьогодні – якби на подібного роду художества існував хоча б якийсь попит…

сталінізм урср комуністи упа історія