Російська мова в ЗМІ, Пушкін і Катерина ІІ — наші пам’ятники работоргівцям
В той час як на Заході гаряче дискутують про подолання колоніального синдрому, в Україні воліють не помічати імперські маркери і залишають тим самим простір для можливого реваншу.
Тернопіль, якби він був трохи більший і амбітніший, цілком міг би позмагатися зі Львовом за звання українського П’ємонту. І в роки збройних змагань, і в роки мирних демократичних виборів місто завжди мало славу надійного патріотичного запілля (за винятком хіба що голосування в 2019-му).
І ось ви приїжджаєте сюди, де на вулиці практично не почуєш російської, не побачиш її тут і на вивісках магазинів, в кав’ярнях часто зустрічаєш темношкірих студентів місцевого медуніверситету — тих самих, що недавно провели тут невелику акцію солідарності Black lives matter. Затишне українське місто, йдеш собі від залізничного вокзалу до театру — і бачиш чималий монумент. Пушкін? Та не може бути.
Може, то все ж не надто майстерно зображений молодий Шевченко? Ні, таки російський класик у камені, чималих розмірів. Адепти «какой разницы» скажуть: і що в цьому дивного, фігура світової літератури, геній, «солнце русской поэзии». Припустимо, але до чого тут файне місто Тернопіль?
Воно навіть до складу Російської імперії не належало, і в творчості Пушкіна ніяк не згадувалося, що й зрозуміло — він тут ніколи не бував. Якщо вже шанувати літературу доби романтизму, то чому не Байрон, в якого «солнце русской поэзии» запозичило сюжети для своєї «Полтави» та «Евгения Онегина»? Для Тернополя Пушкін і Байрон – величини рівновіддалені, будемо відверті.
Пушкін з точки зору постколоніалізму навіть не нейтральна фігура
До того ж, Пушкін з точки зору постколоніалізму навіть не нейтральна фігура. У книзі Єви Томпсон «Трубадури імперії» доволі переконливо доведено, що його наратив щодо Кавказу цілком собі імперській. Такий самий він і щодо України, якщо звернутися до вже згаданої «Полтави», яку за радянських часів вчили в усіх школах від Тернополя до Ташкента. Пушкін, за визначенням Томпсон, слідом за Карамзіним творив «текстуальну імперію».
Недалекі інтернет-дотепники заходилися жартувати про африканське коріння Пушкін на тлі расових заворушень в США, хоча в нашому контексті монументи цього трубадура імперії – це той таки пам’ятник колонізатору. Будівничому імперського наративу про «изменника Мазепу» й співцю російської експансії «Смирись, Кавказ – идет Ермолов».
У Львові ще в 1990-х роках взялися за деколонізацію, коли вулицю імені іншого російського класика Міхаїла Лєрмонтова (автора рядків «злой чечен ползет на берег, точит свій кинжал», написаних від імені терського козака-окупанта) назвали на честь лідера Ічкерії Джохара Дудаєва. Однак, це був поодинокий випадок навіть для Західної України.
Одеса має право на свого Пушкіна: російській поет провів тут кілька років у так званому засланні, його культурний слід у житті міста нерозумно було б заперечувати, так само як і слід польського класика Юліуша Словацього у Кременці.
Та одеське тавро – це пам’ятник Катерині ІІ, зведений (точніше відбудований за імперським взірцем) у 2007-му. «Заслуги» імператриці перед Україною можна довго перелічувати, досить згадати ліквідацію гетьманату і Запорізької Січі. Монумент зухвало називається «засновникам Одеси», хоча... козацькі хрести повстають проти такої «історичної правди».
Куяльницький цвинтар – далеко не найвідоміша пам’ятка міста, розташований він на Шкодовій горі на нетуристичній Хаджибейській дорозі. Саме кладовище доволі занедбане, але, що цікаво, найдавніше поховання тут датується 1791-м роком, себто на три роки раніше за імперське «заснування міста». На цьому цвинтарі годилося б закласти якийсь пам’ятник знак на кшталт «звідси починається українська Одеса», але влада в місті, на жаль, досі належить людям з колоніальним мисленням.
У своїх оцінках расових й антиколоніальних протестів на Заході українці розгублені. Хтось намагається розгледіти в них різновид Майдану і постання проти свавілля влади, хтось відтворює расистські наративи про повстання зухвалих маргіналів і соціальних паразитів.
Насправді ж нас у світлі тих подій мало цікавити інше питання: чи в повній мірі ми здолали наслідки колоніалізму? У своїй статті в «Українському Тижні» британський публіцист Едвард Лукас пише: «Східноєвропейцям добре знайома боротьба афроамериканців за справедливість і вшанування пам’яті… Естонці, латвійці й литовці, а також поляки, румуни й українці вшановують роковини радянських депортацій. Людей примусово переселяли й поневолювали за допомогою товарних потягів, а не кораблів на сумнозвісному Середньому шляху («Середній шлях» — частина маршруту «Трикутної торгівлі» між Африкою, Новим світом та Європою, по якому захоплених африканських рабів доставляли до Північної та Південної Америки — ред.). Проте голод, спрага, страх і приниження (та й рівень смертності) були дуже схожими».
Один із теоретиків постколоніалізму Франц Фанон у своїй праці «Гнані і голодні» говорить про те, що втрата політичного контролю з боку метрополії не означає послаблення економічного та культурного поневолення.
«Коли колонізатори констатують для себе неможливість підтримувати своє панування над колонізованими країнами, вирішують вести ар’єргардну битву у сфері культури, цінностей, способу життя тощо», — пише Фанон. В нинішньому українському контексті ці слова доволі актуальні. За останні шість років влада зробила чимало кроків для подолання колоніальної спадщини: мовне законодавство, дерадянізація, блокування російських соцмереж.
Однак можливості державного апарату не варто переоцінювати. У Києві та інших українських містах більшість бізнес-тренінгів та позашкільних занять для дітей проводять російською мовою, наші ютьюбери заради більшого охоплення ведуть свої блоги на «языке межнационального общения».
В українському сегменті соцмереж більш охоче обговорюють інтерв’ю Юрія Дудя чи висловлювання Лії Ахеджакової, ніж західних діячів культури, які свого часу стали на захист Олега Сенцова. Для популярності мови велику вагу має її престиж. Це та річ, яку важко врегулювати нормативними актами. Те, що українська стала мовою офіціозу, ще не означає, що вона стала тотально престижною. На вечірках бізнесової, а нерідко й політичної еліти в кулуарах домінує російська. Бо це, як казав Свирид Петрович Голохвастов, «по-модньому».
Донедавна маркетологи медіа-ринку переконували, що ЗМІ українською — це комерційно недоречно. Хоча, будемо відверті, в сучасній Україні немає тих, хто не розуміє державної мови. Так, є ті, хто не навчився до пуття нею писати (хтось не вчив її в радянській школі), хтось не послуговується нею у побуті, але розуміють — усі.
Бо як інакше вони підписують договори у банках, офіційні документи, голосують на виборах? Навіть елементарно ходять в кінотеатри, де вже давно панує український дубляж.
Задля прикриття свого колоніального мислення медіа-менеджери використовують димову завісу про те, що хочуть бути почутими усіма мешканцями України
Однак колоніальна тяглість властива більшості українських медіа-менеджерів, серед яких нерідко трапляються ліберальні емігранти з РФ, для яких український ринок — всього лише сегмент російського, а взірцевими ЗМІ вони вважають «Дождь» і «Медузу». Задля прикриття свого колоніального мислення вони, звісно, можуть використовувати димову завісу про те, що хочуть бути почутими (побаченими) усіма мешканцями України. Хоча чудово розуміють, що насправді вони прагнуть бути поміченими в РФ, бо для нашої країни ця риторика застаріла як мінімум років на 20.
Пам’ятник работоргівцю в сучасній Україні – це не лише Пушкін і Катерина, а й міф про те, що війну почали політики, скоро все налагодиться, до нас знову потягнуться на гастролі зірки російської естради, а за ними й обсяги продажів у Росію.
Прибічників такої точки зору, до речі, не бракує серед керівної партії. Справжня деколонізація – це свідома відмова від імперських маркерів: історичних, культурних, геополітичних (усіх цих узагальнень про «пострадянський простір», країни СНД). Від російської як мови освіти (навіть коли йдеться про разові тренінги чи гуртки для дошкільнят), мови еліти (тут вона мала б діяти власним прикладом), міжнаціонального спілкування (англійська в цьому сенсі відкриває світ, російська – залишає за залізною завісою). Зрештою, це питання вибору майбутнього, за яким сценарієм воно піде: нашим власним чи накресленим у колишній метрополії.
