Хасидські пісні виконуються українською, єврейські мелодії й досі звучать на наших весіллях

Священні нігунім українською

Для початку варто розібратися, що ж це за «нігунім» такі (в однині – «нігун»).

В ключі концепції служіння Богу та пізнання Його через радість, ідеологія хасидизму базувалася на рядку з псалмів Давидових: «Служіть Господу в радості, предстаньте перед ним зі співами», що протиставлялося рабіністичному: «Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!». Виходячи з цього, в хасидизмі набув популярності постулат, що саме через музику, співи та танці можна наблизитися до Бога й спілкуватися з Ним.

Незабаром після створення хасидизму в його надрах народився феномен «цадиків» (івр. – «праведний», «благочестивий»), які керували усіма духовними та світськими аспектами життя громади. Якщо спочатку стати цадиком міг кожен, хто вів благочестиве життя та добре розбирався в Священних книгах, то згодом цей титул став спадковим. Династії цадиків множилися та постійно конкурували між собою. Кожен цадик організовував у себе справжній двір із придворними, охороною, чисельними слугами та навіть блазнями.

Охорону досить часто називали «козаками» та вбирали у відповідні строї. Їхати каретою в супроводі кінного почту хасидських «козаків» вважалося дуже гоноровим. Двори особливо поважних цадиків за пишнотою могли скласти конкуренцію навіть деякими дрібним монаршим дворам Європи. Зі сказаного запам’ятаємо тезис про жорстку конкуренцію між «дворами».

Їхати каретою в супроводі кінного почту хасидських «козаків» вважалося дуже гоноровим

Тепер повернімося власне до «нігунiм». Це специфічна манера виконання пісень переважно без музики, але в супроводі ритмічних оплесків та навіть художнього свисту. Відсутність інструментального супроводу пояснювалося тим, що «нігунім» виконували переважно в суботу, коли грати на інструментах заборонялося.

Для «нігунім» характерна відсутність у більшості випадків будь-яких слів – це був просто набір мелодійних звуків без найменшого змісту. Вважалося, що благодать з Божественного царства звуків сходить на співаків лише у вигляді різних тонів, а не слів. Крім того, будь-яка текстова пісня колись закінчується, а «мугикати» та «ля-лякати» можна до нескінченності.

Мелодія священних нігунім мала постійно оновлюватися, як щомиті оновлюється світ. Бажано щосуботи. В ідеалі – щодня. Вважалося, що паства має підхоплювати мелодію виключно за цадиком, а якщо вона її вже запам’ятала, то сакральна пісня переходить до розряду побутових.

Добре, коли цадик мав хист та складав «нігуни» сам, але таке бувало вкрай нечасто. Зазвичай нові «нігуни» писав придворний хазан (він же – кантор-співак). Умова при нігуно-творінні була одна – аби в жодному разі не повторювалися мелодії, що виконуються при дворах інших цадиків. То було жорстке «табу». А от на мелодії та ритми сусідів-українців ця заборона не поширювалася. Тож хазани часто-густо брали за основу українські народні пісні, козацькі танці чи навіть військові марші та перекладали їх на традиційні синагогальні лади.

В деяких випадках хасидські священні пісні виконувалися зі словами. Причому, не лише на їдиші чи івриті. Є цілий ряд сакральних пісень (саме сакральних, а не побутових), де тексти повністю чи частково виконуються українською мовою (мелодії там теж дуже часто українські).

На відео – нігун «Хоч ми худі»

Найперше варто згадати відому хасидську пісню «Хоч ми худі». Її приспів «Хоч ми худі, хоч ми худі – наші батьки добрі». Прихований сенс цього «нігуну» – хоча ми бідні і в нас особисто немає ніякого прибутку, але наші предки були величними, і нам належить їхня багата духовна спадщина.

Цікавою є пісня «У вутлому човнику єврей», яка одночасно виконується українською та на їдиш. Україномовна частина: «Над рікою Дунаєм, недалеко погибаю. Утопився чумачок мій бідненький, утопився. Спаси мене, батечко. Нічим гребти, чумачок утоне».

Частина (даємо в перекладі) – на їдиш: «Пливе в човнику єврей, човник хиткий. Кричи ж: «Татеню, ратеве, ратеве!» (таточко, рятуй, рятуй!). [У відповідь] – Я не можу допомогти, я не можу допомогти. Кричи ж: Мамен, ратево, ратево! (Мамо, рятуй, рятуй!). [У відповідь] – Я не можу допомогти, я не можу допомогти. Кричи щосили: Ребеню, ратеве! [У відповідь] – Ти не потонеш.

У цьому «нігуні» показана алегорично безпорадність єврея-одинака, який гине в бурхливих хвилях життя, якого роздирають різноманітні біди та проблеми, і тільки підтримка Ребе-цадика його рятує. Також варто звернути на запозичення з української мови – «Татеню, ратеве, ратеве!»

Нігун «Голос у лісі» хасиди зазвичай співали напередодні свята Пурім. В пісні є слова на івриті – мові священних текстів, на їдиш – повсякденній мові євреїв, та кілька рядків українською: «Шум в лісі звукає, це батько в лісі своїх дітей шукає». Звісно, що «батько» тут Бог, а «діти» – євреї, яких Господь хоче вивести з хащів гріховного світу…

В нігуні про дурного продавця Марка, який алегорично символізує «ецер а-ра» – погану або злу силу в людині, йдеться про недолугого продавця, який на ярмарку не продає і не купує, а лише все плутає і псує. Від ярмарком тут розуміється людське життя, а під дурником Марком – людські вади: «Гей, ти, дурню Марку, що ти їдеш на ярмарку, чи не продавав, чи не купляв, тільки всім заважав?» – ці рядки теж виконуються українською. Крім того зазначимо, що в хасидській системі образів продавати-купувати означає виконувати заповіді в цьому світі і, тим самим, КУПУВАТИ заслуги для світу майбутнього. За основу нігуну взято українську народну пісню про недолугого котика Марка.

За цим лінком можна його послухати. Він третій, в самому низу. Виконує ребе Шліта Король Мошиах.

Нігун «Став я пити у п’ятницю», який і досі є чи не найпопулярнішим в хасидському середовищі, взагалі майже весь україномовний, і лише деякі рядки тут на їдиш.

Текст цієї пісні наведемо повністю:

«Став я пити у п’ятницю»

Став я пити у п’ятницу, у п’ятницу,

Пропив, ай-ай, пропив свою телицу.

Треба, треба знати, як гуляти,

Треба, треба знати, як брехати.

Ой, хешбн-цедек одавати,

Пред паном хазяїном отвічати.

А ми п’єм, да п’єм, да ми гуляєм,

Ун мір трінкен яїн азой ві маїм.

Ун мір зоґн але цузамен лехаїм,

Ве-Ато тишма мін гашомаїм.

Став я пити у суботу, у суботу,

Пропив, ай-ай, пропив свою работу.

Треба, треба знати, як гуляти,

Треба, треба знати, як брехати.

Ой, хешбн-цедек одавати,

Пред паном хазяїном отвечати.

«Хазяїн» тут – це Всевишній, перед яким наприкінці доведеться відповідати за всі гріхи життя.

Звісно, що всі українські євреї чудово розуміли (і розуміють) значення цих текстів. Ситуація докорінно змінилася, коли значна частина хасидів виїхала до Ізраїлю та особливо до США. Для молодих американських та ізраїльських хасидів україномовні рядки старих священих «нігунів» є такою ж беззмістовною тарабарщиною, як і знамените «Гой-я-гей!» співачки Руслани. Втім, вони й сьогодні старанно завчають та відтворюють їхнє фонетичне звучання.

Відчутним був український вплив і на академічну єврейську музику. Абрам Гольдфаден, батько професійного єврейського театру, широко використовував у своїх постановках запозичення з українських народних мелодій. Зокрема, в п’єсі «Ді кішуф-махерін» («Чаклунка») одна з партій Міреле (головна позитивна героїня) з дуже незначними змінами покладена на мотив знаменитої пісні «Стоїть гора високая». На відео ця партія починається на 28:21.

Клезмерські мелодії на наших весіллях

Якщо говорити про єврейську музику, неможливо не згадати клезмерів – традиційних східноєвропейських єрейських музик, які грали на весіллях та інших гулянках. Назва явища походить від ідишського «клей» – інструменти та «земер» – наспів.

Для клезмерських груп характерним є використання таких інструментів як скрипки, віолончелі, кларнети та ударних – бубон чи барабан. Манера гри традиційно експресивна, з прискоренням та уповільнення темпів і великою часткою імпровізації. Клезмери грали як на єврейських весіллях, так і українських та польських. Відомо чимало випадків інтернаціональних груп, в яких одночасно грали єврейські та українські музики.

Українсько-єврейські музики. Закарпаття, 1895 р.

В клезмерський репертуар гармонічно впліталися українські мелодії, і вони стали важливим елементом музичної культури українців. Особливо яскраво це проявлялося на Буковині, Закарпатті та Поділлі, де без клезмерів не обходилося жодне сільське чи містечкове весілля та вечорниці. Навіть після зникнення самих клезмерів як масового народного явища, їхній репертуар продовжує жити власним життям.

Автор достатньо старий, тож добре пам’ятає, що таке весілля у «шалашу». Ба навіть застав часи, коли райцентрівські весільні процесії ходили до РАГСУ пішки, під духовий оркестр. Причому, на чолі колони обов’язково мала витанцьовувати молодичка з прикрашеним різнобарвними стрічками весільним деревцем.

Вже згодом автор з’ясував, що всі оті специфічні весільні марші та більшість репертуару, які гралися в «шалаші» – то абсолютно клезмерські мелодії, лише перекладені для духових інструментів. Власне, майже всі сільські українці-духовики в межах «чєрти осєдлости» та Західної України на сьогодні у тій чи іншій мірі є спадкоємцями клезмерів.

Перехід переважно скрипочної музики в духову стався в передвоєнний час. Тоді влада вимагала, аби в кожному селі, школі та на більш-менш поважному підприємстві був власний духовий оркестр, аби той грав марші та «Інтернаціонал» на «майські» та «октябрьські». Музичних шкіл тоді ще не було, тож грали самоуки, яких досить часто вчили євреї-клезмери. Крім ідеологічно-правильного, духові музики оркестранти завчали й традиційний клезмерський репертуар, яким вони активно користалися у перервах між радянськими святами. Коли у вісімдесятих роках «духовиків» з весільного поля витіснили хлопці з іоніками та електрогітарами, репертуар залишився той же самий. Навіть сьогодні, мандруючи глибинкою Поділля та Галичини, автор не раз чув, як десь у далині українська весільна невимушено змінювалася бадьорим фрейлехсом…

істоіря україна євреї хасиди музика