Військо УНР, НЕП, репресії, голодомор, німецька окупація в історії однієї родини з будинку у центрі Києва на Толстого, 33

"Садок вишневий коло хати" — це про моє дитинство. Але наша хата була не в селі, а в центрі Києва — на вулиці Толстого, 33. До червоного корпусу університету Шевченка було з кілометр. А в Ботанічний сад я ходив кататися на санчатах.

За цією адресою до середини 1970-х років стояв двоповерховий будинок, який належав моїм предкам. А біля нього — той самий розкішний вишневий садок.

Там жив мій батько Вадим Луканов у 1937-1960 роках. Туди він привів свою дружину Ольгу Луканову, в дівоцтві — Кучерук. Там і я провів перший рік життя, аж поки батьки отримали квартиру на вулиці Щусєва (Сирець).

Чи не кожні канікули я проводив у тому будинку, де читав Джека Лондона, Фенімора Купера, Александра Дюма, Олександра Беляєва — у родини була велика бібліотека.

У середині 1970-х будинок демонтували, на його місці звели дев'ятиповерхівку. Усім родичам дали квартири на лівому березі.

Коли я зацікавився історією своєї родини, розпитувати вже було нікого: батько загинув в автомобільній аварії, коли мені було два роки. Майже всі родичі з будинку на вулиці Толстого рано пішли з життя. Лише мама трохи знала про діда та бабу.

По крихтах почав збирати матеріал. І будинок, який усе ще живе в моїй пам’яті, став для мене символом ХХ століття, в якому сконцентрувалися головні конфлікти минулої епохи.

"Как члена семьи изменника..."

Мого батька Вадима Луканова у 4-річному віці з Донецька привезла до Києва, до своїх батьків, його мама, 30-річна Ольга Волковська, старший інспектор Державного банку. Це сталося після того, як її чоловіка, Павла Луканова, заарештував НКВС.

Ольга Волковська, бабуся автора

Вона залишила сина в матері й подалася до Москви доводити невинуватість чоловіка, але це не допомогло.

У нас удома були дві її фотографії, на яких вона з модною зачіскою і в модному капелюшку. На фото в матеріалах її справи колишню кокетливу красуню неможливо впізнати в опуклому обличчі літньої жінки. Я отримав ці матеріали — написав заяву, коли відкрили архіви СБУ.

Ольгу Волковську заарештували 5 жовтня 1937 року в будинку на Толстого, 33 в Києві. Вона не визнала чоловіка ворогом народу. 2 листопада того самого року її відправили на вісім років до виправно-трудових таборів "как члена семьи лица, осужденного как изменника". Матеріали справи свідчать, що попри всі тортури, вона не сказала про свого чоловіка жодного поганого слова.

Ольга Волковська, фото зі справи

Майже через вісім років, у 1945-му, батьки отримали листа, у якому було написано: "Повідомляємо, що зк Волковська Ольга Микитівна 1907 р. народження 5/ІІІ-44р. з Примлагу звільнилася і відбула до Томської лікарні".

Лікарсько-трудова комісія поставила діагноз: шизофренія. У матеріалах записано, що вона "висловлювала маревні ідеї переслідування. Відмовлялася від їжі. З оточенням була груба і цинічна. Надалі цей стан хворої змінився байдужістю". Але моя бабуся вважала себе здоровою.

Родичі забрали її додому, до Києва. Після повернення вона розповідала, як їй під час допитів затискали пальці в двері — суглоби після того були опухлими до кінця життя. Як садили навпроти сліпучо яскравої лампи й не давали спати. Як кидали після тортур у порожню камеру, де стояла вода, що доходила до щиколоток. І через кілька годин туди жбурляли брудне лахміття, що кишіло вошами.

Удома бабуся лаялася як останній вуркаган, її спокійний стан змінювався на агресивний. Тому родичі змушені були покласти її до психлікарні. Мої майбутні батьки провідали її, коли мама була вагітна мною. Батько вірив, що в нього народиться син, і запитав свою матір, як назвати. Та відповіла: "Юрієм". Так і зробили.

У 1957 році Ольгу Волковську реабілітували рішенням Військового Трибуналу Київського військового округу.

Звідки взявся дорогий будинок?

Він був чималим і стояв на окремій земельній ділянці. Верховодила там колишня шкільна вчителька баба Маруся, Марія Волковська, рідна сестра моєї бабусі. Вона жила разом з чоловіком Володимиром Підгаєцьким, дочками, їхніми чоловіками й дітьми.

Я досі пам’ятаю її смачнющі муси й желе. Там любили гостей і не відпускали без частування.

Але шкільна вчителька аж ніяк не могла дозволити собі купити таку маєтність. У нас удома збереглися листи від адміністрації ГУЛАГу, адресовані на Толстого, 33 Євдокії Волковській, моїй прабабусі, якої я не застав.

Лист із Гулагу, адресований на Толстого, 33 Євдокії Волковській, матері Ольги, про переведення останньої до лікарні в Томську

Мій далекий родич Юрій Грабовецький, посилаючись на спогади свого батька, розповів, що Євдокія мала п’ятьох дітей. Один із них — Олександр Волковський — був підприємцем. Під час "Нової економічної політики" він мав кілька шкіряних заводів під Києвом.

Коли НЕП закінчувався, він вигідно продав ці підприємства. На частину коштів купив для матері будинок на вулиці Караваєвській, 33 (пізніше — Толстого). А сам переїхав до Мінська, де працював директором якогось підприємства. Моя мама мимохідь згадувала про Олександра Волковського, в нас навіть збереглася його фотографія.

Воював за Українську Народну Республіку

Інший син Євдокії, мій двоюрідний дід Володимир Волковський, воював у війську Української Народної Республіки. Історик Павло Подобєд знайшов в архіві підтвердження цього: "Волковський Володимир (роки життя невідомі) — військовий урядовець Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — відстав від рейдуючого війська через хворобу. Подальша доля невідома".

Батько Юрія, Микола Грабовецький, також був у війську УНР і в середині 1970-х років написав спогади. Рукопис лежав у родичів під сімома замками. Він у тих спогадах згадав про смерть Володимира Волковського, який помер у шпиталі. Найімовірніше, це був 1920 рік — початок Першого зимового походу армії УНР. Це відбувалося у Проскурові (нині Хмельницький).

"Шпиталь, у якому ми лежали, — писав Грабовецький, — перебував у жахливому стані: лікарів майже не було, значить, нас майже не лікували; у керівництва шпиталю матеріальних засобів майже ніяких, шпиталь не опалювався — ми лежали на брудних ліжках, не роздягаючись; водогін зіпсований, значить, води немає. За шклянку води платили санітарам по 10 крб. Харчували нас, аби тільки ми не вмерли з голоду. Смертність серед хворих була велика. Умер, між іншим, мій небіж Володимир Волковський".

Історик Микола Чмир розповів, що означає "військовий урядовець", яким був Володимир Волковський: "Категорія військових урядовців дісталася збройним силам УНР «у спадок» від Російської імперії. Там певні посади мали не офіцери, а цивільні службовці, які офіційно називали «військовими чиновниками»".

Заміж за чекіста

Крім Марії й Ольги, у Євдокії Волковської ще була дочка Ганна — стоматологиня, мала науковий ступінь кандидатки медичних наук. Удома, на Толстого, 33, вона мала стоматологічне обладнання й приймала пацієнтів. Тоді приватну практику ще було дозволено, головне — не використовувати найману працю.

Вона пізно вийшла заміж і жила на вулиці Карла Маркса, нині архітектора Городецького. Чоловіком її був колишній одеський чекіст. Він з часом переїхав до Києва й очолював у столиці якийсь ремонтний завод у районі Лук’янівки. Пан Юрій розповідав, що коли приходив з батьком до них у гості, то чув, як чоловік Ганни, випивши, хвалився, що свого часу "брав" якусь відому бандитку.

Уявіть собі іронію долі: колишній вояк УНР бував у гостях у колишнього чекіста. Звісно, чекіст не знав про минуле Миколи Грабовецького, а той не дуже розповідав. Інакше на нього чекала б доля мого діда.

"Потрапив під вплив ворогів..."

Власне, що відомо про діда, згаданого вище чоловіка Ольги Волковської? На час арешту, 27 липня 1937 року, Павло Луканов, уродженець Миколаєва, 1905 року народження, українець, виходець із робітників, член ВКП(б) з 1927 по 1937 рік працював начальником зернового управління Донецького регіонального відділення аграрного наркомату.

Павло Луканов, дід автора

Згідно з матеріалами справи, дід свідчив про діяльність у Донецьку "контрреволюційної організації правих, яка разом з організацією українських націоналістів і троцькістським угрупованням займалася шкідництвом, боролася проти політики партії й уряду".

Луканов стверджував, що завербував двох людей — начальника планово-фінансового обласного зернового управління й агронома.

Шкідницька діяльність серед іншого полягала в тому, що "люди, які захопили більшість керівних посад у земельному Наркоматі, вголос висловлювали своє невдоволення політикою партії на селі. Вони звинувачували Центральний Комітет у тому, що колективізація приведе до ослаблення сільського господарства, а країну до голоду, — писав Павло Луканов у поясненні слідчому громадянину Афанасьєву. — Пережиті в 1932 році труднощі сільського господарства України ці вороги тлумачили як результат неправильної політики партії у сфері хлібозаготівель". Через свою "політичну і професійну незрілість" мій дід "потрапив під вплив ворогів".

Через шість днів після арешту дід, окрім свідчень, подав спеціальну заяву начальнику Донецького обласного управління НКВС майору Соколинському. Вочевидь, щоб вижити, він просив надати можливість "чесною працею хоча б частково змити з себе печать минулого, спокутувати свою провину".

Заява звинуваченого Павла Луканова на ім'я начальника Донецького обласного управління НКВС майора Соколинського

Але йому не вдалося. 19 вересня 1937 року Воєнна колегія Верховного суду Союзу РСР винесла вирок — розстріл. У матеріалах справи вказано, що вирок виконали наступного дня.

Я знайшов підтвердження цього на сайті "Бессмертный барак": ім’я діда було в розстрільних списках за 20 вересня, розстріл здійснили на сумновідомому Рутченковому полі у Сталіно (Донецьку).

Але у свідоцтві про смерть, виданому 23 січня 1958 року, зазначено, що дід помер у місцях позбавлення волі 9 вересня 1939 року, тобто більш ніж через два роки після арешту.

"За спогадами очевидців, приблизно з середини 1930-х років добротний 2-3-метровий дерев'яний паркан оточував прямокутник на Рутченковому полі в районі 11-го селища, — сказано у статті про це місце. — Крім паркана, це місце було оточене й колючим дротом. Над парканам височіла дерев'яна вишка з автоматником, ночами «об'єкт» охороняв сторож з собаками.

Місцеві добре знали, що там розстрілювали «ворогів народу». Пізніше історики встановили, що численні жертви доставлялися в Рутченково з будівлі сучасної консерваторії, де в ті роки працював «озброєний загін партії» — НКВС. Майже щовечора «чорний ворон» підвозив нових «ворогів народу»".

На території «об'єкта» були прориті довгі траншеї до 100 м, які заповнювалися тілами страчених. Одну з таких траншей я розкопував разом з місцевими активістами у 1989-му році впритул до місця, де будували гаражі. Незадовго до початку розкопок нам повідомили, що власники гаражів також натрапляли на кістки, які скидали в канаву неподалік.

Від показів відмовився

Вивчивши справу свого діда, я написав про нього статтю. З величезним здивуванням побачив коментар від моєї троюрідної сестри Маргарити, про яку нічого не знав.

Від неї я дізнався, що в діда було двоє братів: Іван і Костянтин. Маргарита — онука Костянтина. Його теж розстріляли. Я одразу ж написав заяву до архіву СБУ, отримав і вивчив його справу.

Костянтин Луканов працював заступником головного інженера кораблебудівного заводу імені Марті в Миколаєві. Це один з ключових заводів галузі в СРСР. Костянтин — не просто посадовець, якого витягли з пролетарів і посадили в крісло. Він стажувався в Італії на знаменитому "Фіаті". Певно, вивчав там організацію виробництва.

Костянтин Луканов під час стажування в Італії

Звіт про цю поїздку був серед речових доказів, які вилучили в Костянтина під час обшуку 7 грудня 1937 року. Тоді забрали 2 мідні та 9 срібних іноземних монет, 8 журналів зі статтями "ворогів народу", листи й блокнот із записами.

У справі йшлося про те, що Луканова завербував до контрреволюційної організації на початку 1936 року колишній директор заводу Сергій Степанов — член ЦК КП(б)У, а потім член Ревізійної комісії КП(б)У. Його розстріляли 27 грудня 1937 року. Певне, разом з ним зачищали і його кадри.

Степанов давав вказівки здійснювати зрадницьку діяльність, яка полягала в тому, що "ворожа організація" зокрема перешкоджала будівництву й відряджанню кораблів на Далекий Схід, а також мала на меті здійснити державний переворот і насильницьки повалити владу. Таке випливає із показів Костянтина Луканова.

Костянтин Луканов на суді відмовився від своїх показів і не визнав себе винним. Його розстріляли в день суду — 10 квітня 1938 року.

Вирок у справі Костянтина Луканова

Довідка про виконання вироку Костянтина Луканова

У матеріалах справи я знайшов лист, датований 1958 роком, від третього брата розстріляних Луканових — Івана. Він просив військового прокурора Одеської області про реабілітацію. Обох убитих реабілітували.

Довідка Верховного Суду Союзу РСР про реабілітацію Павла Луканова

Сини Івана, Михайло та Ілля Луканови, розповідали, що батько до кінця своїх днів боявся повторити долю братів. Його теж забирали до НКВС, де він пробув тиждень, але дружині вдалося його витягти. Деталі, на жаль, невідомі.

До речі, про існування Михайла й Іллі я також дізнався завдяки публікації історії свого діда.

Вдову Костянтина Луканова Тетяну Ковальову не відправили до ГУЛАГу, але викинули з квартири з двома дітьми: 11-річним Анатолієм і 3-річною Наталею. Вона мусила проситися до родичів. Під час війни вони опинилися в окупації.

Анатолій і Наталя Луканови. Після арешту батька їх разом з матір'ю виселили з квартири

Донька Костянтина Наталія розповіла мені, що її рідний брат Анатолій загинув 28 березня 1944 року, у день, коли Миколаїв зайняла Червона Армія.

Він і ще кілька хлопців двома човнами вирушили зустрічати радянські війська. Німці захопили один човен, але відпустили тих, хто був у ньому. Другий, на якому й був Анатолій, — розстріляли.

Того дня в бухті підірвали радянський корабель, на якому загинуло багато моряків. Їхні тіла потім виловлювали в річці, серед них було й тіло Анатолія. Хлопець мріяв стати моряком, носив тільняшку, тому його прийняли за моряка й поховали разом із загиблими.

Наталя виросла, стала філологом англійської мови, одружилася з військовим перекладачем, народила двох дочок — Олену й Маргариту. Подружжя мандрувало Союзом і навіть побувало в Іраку. Осіли в Москві.

Хрещені в Касперовській церкві

З’ясувалося, що в Маргарити, онучки Костянтина Луканова, збереглася метрика про народження і хрещення її діда. Вона видана Касперовською церквою Миколаєва. Згідно з документом мого прадіда, миколаївського міщанина, звали Ілля Герасимович, а його дружину, мою прабабцю, — Тетяна Іванівна. Хрещеною матір’ю була Тетяна Герасимівна Луканова. Отож мій прадід мав ще й рідну сестру. Відповідно прапрадіда звали Герасимом. Оце й усе, що про нього відомо.

Потім я знайшов запис у метричній книзі тієї самої церкви про народження і хрещення мого діда. Хрещеними батьками стали миколаївські міщани Максим Феодотович Васильєв і Домна Іванівна Тюнінова.

Такі записи можна знайти на сайті Family Search, створеному "Церквою Ісуса Христа святих останніх днів" — це американські мормони. Вони оцифрували величезну кількість архівних записів про народження, смерть, одруження, розлучення, хрещення. Зокрема там наявна значна кількість українських архівів. Охочі дізнатися щось про своїх родичів можуть там покопирсатися.

А ще там можна створити сімейне древо: з фотографіями, спогадами, копіями документів. Що я і зробив.

Померло четверо з шести

Коли я був школярем, бабуся по материній лінії Оксана Чадченко розповідала, що під час "голодовки в їхньому селі люди їли людей". Вона була родом з села Фасова Макарівського району Київської області. Ці слова звучали надто дико, мабуть, тому я на них якось не зважав.

Пізніше згадав, почав розпитувати. Виявилося, що в моєї прабабці Татаренко Марії Леонтіївни, яка мене виховувала до третього класу, із шести дітей померло четверо. Залишилися Оксана і Степан. Та ще й чоловік помер.

Коли читаєш художню літературу про ті часи, то вона жахає. Та ще більше жахає, коли дізнаєшся про все, вивчаючи історію власного роду. І ти дуже добре розумієш, що твоїх родичів убивали, виконуючи накази з Москви. Це стає хорошим запобіжником від псевдотолерантності до тих, хто й досі хоче тебе знищити. У кінцевому підсумку — від малоросійства.

історія київ репресії інфографіка Родина