Як оцінювати ризики Covid-19, і чому чиновникам не слід перекладати рішення на людей
Епідеміологиня з Гарварду пропонує загальні межі під час прийняття ключових життєвих рішень із урахуванням нинішніх ризиків, пов'язаних із пандемією Covid-19.
Про це йдеться у статті та подкасті американського Vox.
Новий коронавірус перетворив наше життя на нескінченну серію підрахунку ризиків. Чи можна повезти дитину до бабусі й дідуся? А що з побаченнями? Чи ходити до церкви? Чи носити маску, якщо я орендую квартиру спільно з кимось? Як жити далі?
Юлія Маркус – епідеміологиня з медичної школи Гарварду й авторка, яка написала серію есе про ризики посеред цієї пандемії. Ось кілька з них (англійською):
Втома від карантину: як жити посередині "не робити нічого" й "дотримуватись усього"
Що робити, коли бракує практичних порад щодо дилем, із якими ми стикаємося
Як починають звинувачувати людей в особистій безвідповідальності, коли бракує системних рішень
Ось кілька ключових пунктів від Юлії Маркус.
По-перше, підхід "все або нічого" – цілковито нереалістичний. Завжди йдеться про компроміси.
Шеймінг (присоромлення) індивідів за "недотримання" не завжди реалістичних рекомендацій – провальна стратегія охорони здоров'я (зазначимо від ТЕКСТів, що цим грішив і український міністр охорони здоров'я).
Скорочений переказ:
Не думаю, що десь до квітня я передбачала б ситуацію, в якій ми живемо нині. В березні я належала до табору оптимістів, які очікували, що ми доволі швидко з цим упораємося.
На початку квітня не лише для мене, а й для всіх стало доволі очевидним, що це нікуди не подінеться в передбачуваному близькому майбутньому. І це змінило мій спосіб мислення. Я думаю, в суспільстві відбувався великий зсув у бік потреби думати про довготривале життя за таких умов. Це забрало певний час, і думаю, ми досі до кінця не перейшли до такого способу мислення про наше повсякдення.
Якщо згадати березень, тоді було доволі бінарне мислення, що передбачало два можливих варіанти.
Перший: просто пересидьмо вдома, доки не з'явиться вакцина.
Інший: повернімося до звичайного життя.
Звісно, посередині між цими двома варіантами є мільйон інших. Ризик – не просто "так" або "ні" [а ймовірність]. Я думаю, ми частково вийшли з цього бінарного мислення. Але, на жаль, ми й надалі його застосовуємо.
Думки на будь-яку гарячу тему зараз жорстко діляться навпіл, і це непокоїть. В усьому мають бути нюанси.
При цьому тягар прийняття рішень та розрахунку ризиків у пандемії коронавірусу повністю змістився згори донизу, на звичайних людей [епідеміолог оцінює ситуацію у США, але вона дуже подібна до української, коли центральна влада перекладає відповідальність на нижчі рівні: від міських голів до директорів шкіл і соромить людей, замість того щоб працювати над подоланням пандемії – ред.]. Все почалося, по суті, з переміщення з загальнодержавного рівня на рівень штатів, потім – шкільних округів, наприклад, і так далі до окремої людини.
Це помітно з того, як люди говорять про "особисту відповідальність" і про кількість присоромлення (шеймінгу) щодо поведінки на індивідуальному рівні. Так, це правда, що кожен має відповідальність під час спалаху інфекційної хвороби, до того ж більшу, ніж зазвичай, адже наш вибір також впливає на інших людей. Але відбулося повне ухилення від відповідальності нагорі, що створило середовище, в якому тягар ризику та рішень перемістився на людей, що мають приймати всі ці рішення самотужки.
Без об'єднаного голосу держави виникає значно більше сум'яття. Можна побачити різницю між Сполученими Штатами й країнами, де такий голос гучно лунає впродовж усієї епідемії: це має значення, коли людям справді потрібно робити певні особисті жертви.
Зараз у США це особливо відчувається у коледжах, де людей у віці від 18 до 22 закликають до величезних жертв, щоб запобігти чомусь, що для них особисто є лише незначним ризиком. Вони теж можуть заразитись, і для декого це матиме сумні наслідки, проте для них це значно менший ризик, ніж для старших, що мешкають навколо, та для родин, з якими вони живуть.
І ми просимо людей не лише трохи змінити поведінку – це не просто пасок безпеки, яким треба пристібатися. Ми говоримо про радикальні зміни, які можуть цілком суперечити потребам і бажанням повсякденного життя. Й ми просимо робити це не задля себе, а заради інших. Це – серйозне прохання.
Я не кажу, що просити цього не слід, але це те, що потрібно враховувати. Нам треба зрозуміти, як зробити це простішим, а не просто присоромлювати: "Якби тобі було не пофіг на інших людей, ти б це зробив, а якщо ти не зробиш цього – то ти егоїст".
Мають бути певні винагороди, а також визнання того, про що ти насправді просиш, що реалістично, а що може бути довготривалим.
Загалом я намагаюсь утримуватися від абсолютистських відповідей, але у разі шеймінгу (присоромлення) моя відповідь однозначна: висміювання, присоромлення, докори - токсичні. Майже крапка, за дуже рідкісними винятками.
Я розумію, що з кількох причин нам хочеться присоромити когось. Ми бачимо, як люди роблять те, що ми вважаємо ризикованим, і не тільки для них самих, а потенційно й для інших. У таких ситуаціях виникає багато злості. Але з погляду громадського здоров'я, спроби присоромити людину так, щоб вона поводилася інакше, просто не працюють. Це не змінює поведінки людей у цілому. Для декого – можливо, але на загальному рівні це радше призведе до приховування "небажаної" поведінки.
Повертаючись до університетів: ми бачимо чимало прикладів, коли адміністрація каже студентам, що вони егоїсти й безвідповідальні, але це не розв'язує проблему в корені. Альтернативний підхід – це запитати себе: "Чому студенти ходять на вечірки? Чому люди знімають маски?"
Якщо про це подумати – відповіді можуть бути зовсім іншими. У випадку студентів можна дійти висновку, що молоді справді потрібна соціалізація. Їм по 19 років, і збиратись у зграйки – це саме те, що роблять дев'ятнадцятилітки.
Тоді питання стає іншим: як допомогти їм соціалізуватися безпечніше? Це значно продуктивніше для громадського здоров'я, ніж нагадувати кожному про його бабусю.
Ми це робили для запобігання СНІД [пропагували презервативи, а не утримання від сексу]. Така сама ситуація з Covid: медикам і посадовцям у сфері громадського здоров'я треба думати про те, як допомогти людям задовольнити свої потреби, а не як присоромити їх за існування цих потреб. [Ідеться вже про доволі довгострокову перспективу, про життя, а не про кілька тижнів – ред.]
Часом оцінка ризиків разюче варіюється на різних рівнях, і [у США] ми не маємо відповіді на національному рівні. Є багато місцевих рішень, які істотно різняться між собою.
На рівні політики у сфері громадського здоров'я ми бачимо такі ситуації, як кілька тижнів тому на Гаваях, коли ресторани та спортзали у приміщеннях відкриті, але водночас пляжі, парки та стежки для хайкінгу закриті. Мене це вразило як дуже нерозумне рішення.
Ми бачимо це також і на особистому рівні, коли деякі люди досі дезінфікують овочі та фрукти, хоча практично не існує свідчень про інфікування через предмети. Я не кажу, що це є неможливим, але схоже, ризик тут низький. Утім, водночас люди збираються великою родиною в тісних приміщеннях, вважаючи, ніби родичі – це безпечно.
Словом, я не думаю, що ми оцінюємо ризики неправильно лише в чомусь одному. Думаю, навколо ризиків є безліч міфів і хибних уявлень. І це нормально. Ми не роботи, ми люди. Ми не можемо щоразу оцінювати все досконало.
Загалом кажучи, правила прості: бачитися з обмеженим колом людей, і бажано надворі. А з іншими людьми та у приміщеннях – у масках.
Коли ми говоримо про відносний ризик і різні причинно-наслідкові зв'язки – то дуже рідко буває, що щось більш ніж у півтора чи два рази ризикованіше за інше: це місце за те абощо. Але є виняток: коли йдеться про ризик надворі проти ризику в приміщенні, тоді різниця шансів істотно зростає: ризик зараження у приміщенні, умовно, у двадцять разів вищий. Тож бути з іншими якомога більше надворі та якомога менше у приміщенні – це величезна можливість для запобігання зараженню.
І, як ми вже говорили – ми не можемо припинити взаємодіяти з іншими людьми.
Тож просто намагаймося обмежити свої контакти до мінімуму й контактуймо надворі.
Якщо ми діятимемо в цих загальних межах – це вже багато.
І це значно стабільніше за фрагментований і непродуктивний підхід "усе або нічого".
