Війна у Карабасі: Зменшення впливу Росії на пострадянському просторі
Ескалація конфлікту між Вірменією та Азербайджаном щодня набирає обертів. Десятки одиниць знищеної бронетехніки, рахунок вбитих скоро піде на тисячі, розбомблені мирні міста… Тексти попросили розповісти директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса та його заступника Сергія Данилова про причини та нові фактори цього збройного протистояння. Нагадаємо, колись саме цей експертний центр видавав журнал "Новини Центральної Азії і Кавказу", зокрема присвячений проблемам Південного Кавказу та Нагірного-Карабаху.
– Чому саме зараз почалася ескалація між Вірменією та Азербайджаном?
Ігор Семиволос: Перше розморожування цього конфлікту відбулося у 2016 році, тоді Азербайджан здійснив контрнаступальну операцію, яка тривала всього чотири дні. В принципі, особливих результатів вони не досягли, але зрозуміли, що без використання нових технологій зламати ешелоновану оборону вірмен неможливо. Тому Азербайджан почав активно співпрацювати з Туреччиною, тут у них збіглися інтереси. Туреччина якраз почала наполегливо розвивати ринок безпілотників. До речі, турки зайнялися дронами значною мірою через досвід війни США на Близькому Сході. Нагадаю, американці там активно застосовували безпілотники.
Турецький безпілотник Bayraktar TB2
Співпраця Туреччини та Азербайджану ще більше оформилася у 2018 році, коли відбулося святкування сторіччя звільнення турками разом із мусульманським кавказьким корпусом Баку від червоної комуни, основу якої становили вірмени. Власне тоді, вочевидь, і була допрацьована концепція реагування на карабахський конфлікт і оця стратегія, яку ми бачимо зараз.
Ще один фактор, про який мало говорять – це пандемія. Вона примусила всіх більше займатися своїми внутрішніми справами і менше зважати на події, які відбуваються за кордоном.
Плюс також політика Дональда Трампа. Він зараз виводить американців із Близького Сходу і явно не хоче мати на свою голову якихось додаткових зобов’язань. Оцей тренд на позбавлення своїх зобов’язань – він дуже впливає на політичні процеси у світі. Зникає світовий жандарм, який стояв із палицею і бив усіх по руках, якби хтось кудись поліз. І от немає Сполучних Штатів, їхньої світової і стабілізуючої ролі, і регіональні гравці почувають себе набагато вільніше. І тут Туреччина розгортається повною мірою.
Сергій Данилов: Звісно, важливо враховувати обставини, які призвели до того, що сталося. Але після того, як це сталося – ці обставини стали вже другорядними. Ми зараз маємо абсолютно нову реальність. Треба дивитися на технологічні, військові зміни, які відбуваються у світі. Це втома США від регіональних воєн та значне збільшення “зав’язок”, коли кожна країна з кожною є одночасно і партнером, і ворогом. Це все дуже заплутано. І для того, щоб розплутати, всі намагаються зав’язати нові «вузлики», аби отримати нові важелі впливу. Так, як це, наприклад, робила Росія в Сирії. І ось цей спосіб введення зовнішньої політики, коли ти для досягнення своїх цілей створюєш комусь опосередковані проблеми чужими руками, набуває поширення. Туркам це теж цікаво, і не лише тому, що є великий сентимент до Азербайджану, а й тому, що це збільшення кількості полів, на яких можна грати. Кількість майданчиків збільшується, гра ускладнюється, виникає більше можливостей для гравця.
– У чому ж полягає стратегія Азербайджану та Туреччини?
Ігор Семиволос: Турки вже заявляли, що співголови Мінської групи ОБСЄ (Франція, Росія та США – ред.) не досягли результату у мирному врегулюванні. Їхні зусилля призвели лише до стагнації конфлікту, і це не влаштовує ні Туреччину, ні Азербайджан. Виходячи з цієї ситуації, Туреччина і Азербайджан вважали їхній "Мінськ" безперспективним. І почали його перезавантаження. Як вони це роблять? Так, як свого часу чинили з нами росіяни – військовою поразкою. Змусити піти на серйозні політичні поступки під загрозою краху противника на полі бою. І нав’язати таке вирішення карабахського конфлікту, яке буде вигідне Азербайджану і Туреччині.
Вірменія зараз перебуває у вразливому стані. Ще одна поразка Азербайджану не призведе до серйозних змін і трансформацій у цій країні. Цих поразок там було багато, і суспільство вже призвичаїлося до них. Але поразка Вірменії матиме дуже серйозні внутрішньополітичні і зовнішньополітичні наслідки для цієї країни. Тому у Вірменії ставки набагато вищі. Це можна порівняти з ситуацією на Близькому Сході – Ізраїль та араби. Араби можуть програти безліч разів, але якщо Ізраїль програє хоч раз – на тому все і закінчиться. Звісно, для Вірменії ситуація не настільки драматична, але вона реально складна для вірмен.
– Яка зараз позиція Росії щодо Вірменії?
Ігор Семиволос: Все це заскочило Росію зненацька. Алієв використав стратегію нейтралізації і заспокоєння Путіна. Він проводив начебто промосковську політику і підсадив Москву на свої нафтодолари, зацікавивши впливових продавців російської зброї. Ну і не забуваймо, що Пашинян прийшов до влади внаслідок вірменської революції 2018 року. А Росія не терпить будь-яких революцій. Водночас Алієв говорить із Путіним однією мовою. Він використовує нелюбов Путіна до західного впливу, лібералів, декларуючи, що вони у цьому однодумці.
– Але ж, певно, громадська думка підштовхуватиме Росію до якихось активніших дій щодо захисту вірмен?
Сергій Данилов: Якщо пропаганда правильно працюватиме, то громадського тиску не буде. У Росії зараз достатньо інших приводів для тиску – і Хабаровськ, і Білорусь. Зараз додався Киргизстан. І в цьому валі новин, я не думаю, що азербайджано-вірменський конфлікт буде винесено в медійний мейнстрім. Є, втім, фактор вірменської діаспори в Москві, він реально присутній. Насамперед йдеться про ліберальну інтелігенцію. І “Ехо Москви”, і “Дождь” – вони зараз дуже збуджені.
Реальних важелів впливу на конфлікт у Росії не так вже й багато. Літак з Азербайджану за зброєю полетів не в Росію, а в Ізраїль. Фактично ми зараз спостерігаємо зменшення впливу колишнього імперського центру на конфлікти. І Росія нині, на мою думку, камуфлює свою слабкість міжнародною активністю і готовністю йти на співпрацю з західними партнерами для того, щоб показати себе поважним міжнародним гравцем.
Деякі експерти говорять, що Росія хоче ослаблення і Вірменії, і Азербайджану. А отже, появи російських миротворців чи російської бази в Нагорному Карабасі. Це можливо, якщо обидва режими зазнають непоправних втрат і будуть дуже ослаблені. І виходячи з цього, Росії зараз не треба дуже втручатися, а почекати поки обидві країни достатньо ослабнуть. Але це дуже тонка гра, оскільки може ослабнути лише одна з країн, і тоді ціль не буде досягнута.
– Із тієї інформації, що надходить, виникає враження, що ініціатива сьогодні на боці Азербайджану. Це правда?
Ігор Семиволос: Теперішня операція в Карабасі дуже нагадує турецьку операцію в сирійському Афріні. Там десь така сама місцевість і турки наступали теж із кількох напрямків. Операція в Афріні розвивалася не надто швидко, турки могли зупинитися на кілька днів, завдаючи вогневих ударів по ворожих позиціях, потім рушали далі. Приблизно за таким алгоритмом зараз діють і азербайджанці. Застосовуючи дрони, вони намагаються знищити якомога більше ворожої техніки, запаси якої не безмежні.
Відео з азербайжанського дрону
Плюс це має значний психологічний ефект. Коли будь-якої хвилини по вас можуть завдати удару з неба і ви не можете сховатися чи якось захиститися. Все це в комплексі має дуже серйозно тиснути на вірменську армію. Вірмени виявилися неготовими до нової війни – війни дронів.
Азербайджанський безпілотник завдає удару по вірменському "Граду"
– Наскільки відповідає дійсності інформація про участь сирійських найманців у війні на боці Азербайджану?
Сергій Данилов: Сьогодні про нібито найманців, що воюють за ворогів, розповідають обидві сторони. Так, вірмени розповідають про сирійських найманців, тоді як азербайджанці стверджують, що на боці вірмен воюють курди. Я думаю, що в обох випадках йдеться про класичну пропаганду. Але такі речі свідчать, наскільки Південний Кавказ та Близький Схід, їхні конфлікти та гравці стали ближчими одне до одного.
– А яка, до речі, позиція Ірану щодо конфлікту?
Ігор Семиволос: Іран традиційно підтримував Вірменію і забезпечував гуманітарний коридор для вірмен. Але цього разу, після того як Іран знову задекларував свою позицію, в місцях проживання етнічних азербайджанців в Ірані відбулися демонстрації. При цьому гасла, що звучали на цих акціях протесту, були дуже красномовними: “Наші вороги перси, курди і вірмени”. Іран не може не зважати на цей дуже серйозний тиск азербайджанської спільноти, яка пильно стежить за подіями, що відбуваються поряд. Тому риторика Ірану змінюється, він заявив про підтримку територіальної цілісності Азербайджану. Але, звісно, це не заважає Ірану бути хабом для Росії та Вірменії.
– А яка позиція власне України?
Ігор Семиволос: Ми заявили, що підтримуємо територіальну цілісність Азербайджану. Цього більш ніж достатньо. Є, звісно, провірменське лобі в Україні, як, наприклад, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, але воно обмежене. Якщо подивитися на громадську думку, то серед активних українських громадян, певна річ, більше тих, хто підтримує Азербайджан.
Сергій Данилов: При цьому треба зважати, що і вірменська, і азербайджанська діаспори як члени української політичної нації обидві цінні для нашого розвитку й існування.
