Росіяни отримають у Карабаху додаткові проблеми і більше нічого
Угода щодо припинення конфлікту в Нагірному Карабаху вже викликала багато суперечок. Дехто бачить у ній посилення ролі Росії, дехто – піднесення Туреччини. Пояснити ситуацію ми попросили директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса та його заступника Сергія Данилова.
– Воєнна поразка Вірменії була однозначною? Що забезпечило Азербайджану перемогу – дрони, нові технології чи ще щось?
Ігор Семиволос: Вірмени готувалися до війни XX століття, а азербайджанці почали війну XXI століття. Дрони зламували будь-яку оборону. Але мене вразили азербайджанські спецпризначенці, які, вочевидь, пройшли навчання в Туреччині. Їхні дії нам треба вивчати. Ми, звісно, не знаємо всіх деталей, але взяття Шуші було визначною операцією. Ще одна річ – це режим інформаційної тиші, який запровадив у себе Баку. Він був ідеальним. Уся інформація поширювалася лише з одного джерела.
– Чому Азербайджан пішов на мирну угоду саме тоді, коли перемагав, і, здається, мав змогу витіснити вірмен загалом із Нагірного Карабаху?
Ігор Семиволос: Бо Азербайджану вигідно закінчити війну саме зараз. По-перше, вони відвоювали Шушу. Саме вона, а не Степанакерт для них ключове місто. Шуша – це колишня столиця Карабаського ханства.
Ще один момент – те, що війна перейшла на території, де безпосередньо живуть вірмени. Вже з моменту падіння Шуши ми спостерігали вервечки біженців, які тікали з територій, заселених вірменами. І це створювало відчуття гуманітарної катастрофи. Про цю загрозу почали говорити деякі світові політики. А згідно з позиціями сучасного гуманітарного права, переможця можуть судити без питань за гуманітарні злочини.
Наприклад, президент Косова зараз якраз під слідством за гуманітарні злочини. І президенту Азербайджану Алієву точно не потрібна була ситуація, коли хтось може подати на нього до суду, звинувачуючи в етнічних чистках чи чомусь подібному.
Підписана угода повертає більшу частину Карабаху і прилеглих територій, забезпечує транзит з Азербайджану через Вірменію до Нахічевані та перекладає на Росію відповідальність і функціонування заселених вірменами територій.
Також важливий момент – це повернення азербайджанських біженців, яких вигнали вірмени з їхніх домівок у Карабаху. Наприклад, містечко Ходжали, з якого вигнали азербайджанців, тепер вони повернуться. А це створить абсолютно іншу демографічну ситуацію.
У будь-якому переговорному процесі визначення статусу Нагірного Карабаху буде відтерміновано якомога далі. І наявність там 1600–1800 російських військових не створить відчуття окупації. Вона створить проблеми для самої Російської Федерації.
Сергій Данилов: Російські миротворці дещо нагадуватимуть заручників. Їх порівнюють із російським миротворчим контингентом у Південній Осетії, який дав привід РФ почати війну 2008 року. Але, як на мене, тут ситуація діаметрально протилежна тій, що була у Грузії. Якщо там миротворців нав’язали стороні, яка програла, то тут для Росії це був єдиний шанс показати, що вона ще у грі. Бо якщо РФ не у грі, то тюрскька Центральна Азія переорієнтовується на Туреччину.
– Чи є ця угода поразкою для вірмен?
Ігор Семиволос: Думаю, що так. Тому що у вірмен увесь цей конфлікт, його історія – це була частина їхньої національної ідеї про ірреденту (міжнародний термін на означення руху за возз'єднання територій – ред.). Що Карабах – це частина їхніх надзусиль із відновлення Великої Вірменії, яка географічно також розташована і на території нинішньої Туреччини. Зараз можна сказати, що мрія про ірреденту вмирає разом із поразкою Вірменії у другій Карабаській війні.
– Чи можуть протести проти угоди у Вірменії, які призвели до захопленням парламенту, мати якийсь розвиток?
Ігор Семиволос: Мені здається, що з боку протестувальників це була істерика. Істерична реакція пов’язана з тим, що людей здебільшого годували брехнею про ситуацію на фронті. І коли вони опинилися коло розбитого корита – звичайно, це викликало таку реакцію.
Сергій Данилов: В Україні багато хто захоплювався, як Вірменія майстерно веде свою пропаганду. Казали про те, як класно вони подають події, як виграють у світі, створюючи свій образ. Але зворотним боком, коли реальність настільки розійшлася з пропагандою, стала реакція людей. Хоча вони, певно, розуміли, що відбувається. Але хотіли вірити своїй же брехні, своїй вірменській пропаганді. Вірменія невелика країна, новини там поширюються дуже швидко. І вони розуміли реальний стан справ. Але коли ти хочеш вірити у щось – це вище за тебе.
– Чи розчаруються вірмени у Росії після цих подій?
Ігор Семиволос: У частини, звісно, є розчарування. Адже вони все ж розраховували на те, що Росія допоможе. Але для того, щоб посилити антиросійські настрої, треба мати якусь альтернативу. А яка там альтернатива? Для того, щоб Туреччина стала нею, треба тривалий період відносин, щоб цю альтернативу можна було якось сформулювати.
– Чи можна цю угоду трактувати як певну перемогу росіян?
Ігор Семиволос: Для них у карабаській ситуації головне – участь. Їм потрібно залишатися одним із ключових гравців у цьому регіоні. А це означає, що вони готові брати на себе певну відповідальність, що і продемонструвала угода. Тепер Москві треба приборкати Вірменію, забезпечити коридори з Вірменії у Карабах, із Нахічевані в Азербайджан, безпеку, повернення біженців тощо. Досить багато завдань, як на мене.
– А що ж реально вони здобувають за всі ці свої "турботи"?
Ігор Семиволос: Нічого. Отримують лише додаткові проблеми. Вони не мають ресурсів тиснути на Азербайджан, а тепер ще мають розбиратися зі своїм союзником – Вірменією.
– Як може в подальшому скластися доля Нагірного Карабаху?
Сергій Данилов: Звідти все одно виїжджатимуть люди. Повноцінне існування міста і забезпечення відірваного анклаву взимку – це дуже складне завдання. Там не буде економічного життя, території поступово будуть знелюднені. Ніхто особливо в гарантії безпеки ні від росіян, ні від азербайджанців не повірить. На тих сміливців, які там залишатимуться, тиснутиме відчуття, що буквально завтра все може скінчитися. Якась символічна присутність залишатиметься, яку буде дотувати вірменська діаспора.
Ну і, звичайно, справжній прорив для Баку — це створення сухопутної дороги до Туреччини. Лачинський коридор (між Вірменією і Карабахом) – це шлях у нікуди, дуже скоро він заросте бур'янами, образно кажучи. А коридор, який пов’яже Азербайджан і Туреччину – він вже не зникне. Він справді буде затребуваним, там буде реальний пасажиропотік і товарообіг.
Ключовий момент – це статус Карабаху. У цьому документі його статус невизначений. Це дає можливість для широкої інтерпретації Азербайджаном, тоді як у вірменської сторони немає ані сил, ані змоги наполягати на якомусь спеціальному статусі, як-от автономія з широкими правами у складі Азербайджану.
– Чи зросте роль Туреччини у регіоні?
Ігор Семиволос: Роль Туреччини збільшилася, це ми всі чудово розуміємо. У Вірменії поширена думка, що цю війну виграли не азербайджанці, а турки. І в Туреччини на сьогодні є багато можливостей почати з вірменами діалог і, наприклад, запропонувати нормалізацію відносин і формування якогось торговельного чи промислового хабу на її території. Це може бути вписано в ширший турецький проєкт Південного Кавказу. Зрозуміло, що зараз говорити про це поки що зарано, але це може бути одним із варіантів розвитку ситуації.
– Наскільки є ймовірним існування стійкого союзу між Туреччиною та Росією?
Ігор Семиволос: Це закляті друзі, тож тут нічого не змінилося. Там побили горщики, тут знову домовилися.
Сергій Данилов: Це дружба з ножем за спиною, але ніхто нікого вбивати не збирається. Але зуби показувати можна і треба. Це є обов’язковим елементом завтрашніх нових торгів.
Ігор Семиволос: Іншими словами, Україна, незважаючи на ймовірні домовленості Москви й Анкари, і далі може нормально працювати з Туреччиною.
