Реформа СБУ. Чи потрібно спецслужбі 27 тисяч працівників, що пропонує Захід і що потрібно нам?

Водночас із СБУ пов’язані і корупційні скандали, й імідж «слухняних виконавців волі президента», незалежно від того, хто обіймає відповідну посаду, звинувачення у незаконному втручанні у бізнес-діяльність та порушення прав людини. Тяглість цих проблем означає, що вони не так пов’язані з конкретними персоналіями, як мають інституційний характер.

Проблеми, що впадають в очі

Служба безпеки є інституційним спадкоємцем органів безпеки СРСР, який пристосувався до пострадянських обставин. А отже, СБУ «відповідальна за все важливе». А коли ти відповідаєш за «все», то фактично сам обираєш, чим займаєшся.

Приміром, новини про власну діяльність, виставлені на сайті СБУ – це здебільшого повідомлення про припинення контрабанди, розкрадань, затримання хабарників тощо. Тобто по суті про поліційну діяльність.

Але яка ціна для держави такої умовної «гвардійської поліції»? Додаткові витрати на структури, які дублюють функції одна одної, відвернення уваги і ресурсів спеціальної служби від більш серйозних, але значно менш цікавих у грошовому сенсі загроз.

Більшість новин на сайті СБУ по суті про поліційну діяльність

І, звісно, додаткові ризики корупції та протиправного втручання співробітників СБУ у законну господарську діяльність.

Корупційні ризики посилює подвійний статус СБУ: і як спеціальної служби, і як правоохоронного органу. Адже у її розпорядженні є одночасно й інструментарій виявлення порушень, і можливість ведення слідства, яке дозволяє створити серйозні проблеми фігурантам справ.

Від радянських часів зберігся і навіть посилився надмірний мілітарний характер Служби безпеки України. Аж до таких дуже нехарактерних для західних спеціальних служб проявів, як участь бронетехніки СБУ у параді на День Незалежності.

Наших західних партнерів військові звання і військова дисципліна у СБУ турбує насамперед у контексті неприйнятного ризику порушень прав людини. Та дивлячись на діяльність деяких «цивільних» правоохоронних органів, взаємозв’язок між «військовою дисципліною» і «зловживаннями» видається менш очевидним.

Але що абсолютно точно, що головна зброя спецслужби – робота з інформацією, а не БТР. Інвестиції у силовий потенціал СБУ відволікають обмежені ресурси від головної мети – вчасного виявлення загроз національній безпеці.

Ще одна «відомча армія» на додачу до Нацгвардії, прикордонників, спецпідрозділів поліції та НАБУ також «стає у чергу» до і так небагатого українського бюджету. Цінність інвестицій у такі «відомчі армії» з погляду потреб оборони досить сумнівна. Крім того, «власні бійці» – це і корупційний ризик залучення їх до «масок-шоу» у корупційних чи бізнес-розбірках.

«Власні бійці» – це і корупційний ризик

Частково успадкованою від періоду радянського прагнення «до абсолютного контролю» і навіть посиленою «вільною конкуренцією відомств» у пострадянські часи за бюджетні кошти є проблема роздутої чисельності СБУ.

27 тис. працівників Служби безпеки України у мирний час цілком співмірні з 35 тис. співробітників ФБР, тоді як населення США майже вдесятеро більше за українське. Так, може для нас замале співвідношення десь 2 тис. працівників Австралійської служби безпеки й інформації на 25 млн населення держави-континенту, чи близько 4 тис. знаменитої британської МІ5 на 67 млн жителів Британських островів. Але все ж.

Проблема не у тому, що Україна «просякнута агентами СБУ». Загальну кількість «надувають» не оперативники та аналітики, а працівники «сфери послуг», приміром відомчих лікарень, санаторіїв та дитячих садків, деякі з яких, утім, носять погони.

Лікар лікує себе сам

Потужний тиск, насамперед західних партнерів, які з наполегливістю Катона Старшого та його максими «Карфаген має бути зруйнований» вимагають реформ СБУ, дає результат, і президент вніс у парламент законопроєкт, що має замінити старий закон про СБУ ще 1992 року.

Утім, цей проєкт готувався у надрах самої Служби безпеки України. Звісно, там не ризикнули проводити «хірургічну операцію на самих собі» й обмежилися «терапією».

Так, військові звання, хоч і не повністю, замінили спеціальними. Тож, вочевидь, матимемо «капралів», «лейтенантів» і «генералів» тільки з додаванням словосполучення «Служба безпеки України». Чисельність СБУ зменшили до 15 тис., але залишили в її управлінні «заклади, установи та підприємства», працівники яких не входять до цього числа.

Заодно врегулювали, так щоб себе не образити, справді актуальні за нинішніх умов повноваження у нових сферах, як-от операції у кіберпросторі та інформаційні операції.

А головне, проєкт передбачав збереження старого доброго статусу «правоохоронного органу спеціального призначення». Під тиском західних партнерів і громадських організацій документ було відправлено на повторне перше читання і доопрацьовано профільним парламентським Комітетом із питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Деякі «побажання» СБУ були «урізані», щодо деяких «сторгувалися» – наприклад, підвищили граничну чисельність співробітників до 17 тис., але зарахували туди і «допоміжний персонал» «закладів і установ», які забезпечують діяльність Служби безпеки.

Статус СБУ повернули до компромісного «державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями» (це визначення закріплено у Законі «Про національну безпеку України» 2018 року). Його ухвалення, до речі, свого часу істотно затрималося саме з огляду на суперечки щодо функцій СБУ.

«Правоохоронні функції» означають, що функція слідства, як і пов’язані з нею ризики, залишається. Втім, принаймні обсяг відповідних повноважень зменшується.

Підсумовуючи: у випадку ймовірного ухвалення цього законопроєкту, матимемо традиційний для наших реалій «поміркований прогрес» – усунення найбільш кричущих недоліків, поява кількох нових проблем за збереження загальних параметрів попереднього стану.

«Ідеальна модель»

Якою була б ідеальна модель служби безпеки? Це невелика компактна організація, яка поєднує розвідку з контррозвідкою (розділення яких, йде, як то кажуть, «по живому»). Ця структура насамперед постачає керівництво держави інформацією про зовнішні і внутрішні загрози, займається протидією шпигунству та підривній діяльності, а також боротьбою з тероризмом.

При цьому силова складова у її роботі була б мінімальною, так само як і правозастосовні функції. Головне завдання служби безпеки – надати правоохоронцям необхідну інформацію для припинення незаконної діяльності та затримання зловмисників. Забезпечення їх притягнення до кримінального покарання було б уже справою слідчих інших відомств.

Загальне конституційне правило у західних демократій – якщо трапилась якась серйозна халепа, треба, щоб парламент міг відправити якогось міністра у відставку. Логіка цього правила у тому, що відповідна загроза має стимулювати міністра стежити, щоб державні органи, за які він відповідає, працювали і не надто зловживали.

Тож служба внутрішньої безпеки має перебувати у сфері відповідальності якогось із міністерств, юстиції чи закордонних справ (аби забезпечити «здорову конкуренцію» МВС). А відтак, відповідний міністр заодно відстоюватиме у бюджетному процесі інтереси служби безпеки.

У «реальній атмосфері»

То чому б не підготувати відповідний законопроєкт (хай вже без зміни автономного статусу СБУ, щоб не змінювати Конституції) і потім лобіювати його? Відповідь проста – радикальна реформа СБУ не може обмежитися лише цим відомством і залишитися ізольованою.

Насамперед у межах наявної політичної системи існує не лише баланс гілок влади, а й певний «баланс силовиків». Тож така реформа, яка б неминуче передбачала зниження «корисності» СБУ у внутрішньополітичному житті, означала б «одностороннє роззброєння» глави держави в і без того непростих інституційних відносинах із міністром внутрішніх справ. Віддавати частку власної реальної влади за нормальних обставин відмовиться будь-який президент, незалежно від його прізвища.

Існує не лише баланс гілок влади, а й «баланс силовиків»

Навіть якщо відкинути «реальну політику» і спробувати уявити, «а що якби...», то прогноз видається також далеко не райдужним. Служба безпеки – потужний інструмент, але дієвий лише у складі більш широкого державного механізму. Адже «ідеальна служба безпеки» буде безсилою, якщо зібрана нею інформація просто полетить у кошик.

Манія власних «спецназів» органів сектору безпеки України – це і про недовіру до «суміжників», відсутність впевненості, що у критичну хвилину вони не підведуть, або від них не піде «злив» інформації.

Без умовного «пістолета», можливості «викликати «Альфу» і покласти всіх на підлогу» та притягнення до кримінальної відповідальності оперативники СБУ ризикують зіткнутися зі значно меншою ефективністю свого «доброго слова».

Досвід ізольованої реформи у сфері безпеки вже був. «Кейс» патрульної поліції досить промовистий – з часом «передовик» відкочується до загального рівня, а не підтягає решту до свого.

Наведене аж ніяк не про те, що варто скласти руки. Просто потрібно чітко усвідомити проблему і зробити вибір.

Або йти на ризик масштабних і швидких перетворень одночасно у кількох ключових сферах. Ці трансформації можуть забезпечити як прорив, так і катастрофу, насамперед для їхніх ініціаторів.

Успішна радикальна реформа СБУ можлива, якщо чітко усвідомити – для якої мети вона здійснюється у цьому, більш широкому контексті. Західні поради є лише орієнтирами. Дороговкази для себе маємо встановити самі.

Другий варіант – йти й далі шляхом «часткових покращень» лише для того, щоб просто «залишатися на плаву», вирішуючи проблеми у міру їх надходження. Тоді, звісно, не варто обурюватися відсутності «великих перемог», звитягою буде вже сама відсутність «великої поразки».

реформи безпека оборона сбу