Повага, сором, страх. Історія українського волонтерства в семи роках життя Ірини Гук із «Народного тилу»

«...Герої. Диваки. Взагалі странні, аферисти мабуть, за*бали вже. Аферисти, вбивці, вороги. Коротка історія волонтерства в очах народу й системи. Це дивно насправді – спочатку відчувати до себе повагу, потім соромитися казати людям, чим ти займаєшся, а потім вже й просто боятися...». Так написала у День волонтера на своїй фейсбук-сторінці киянка Ірина Гук, яка з 2014 року спеціалізується на тактичній медицині у громадському об’єднанні «Народний тил».

Вона називає себе «волонтеркою на пенсії» – ростить маленьку дитину, але й у декреті все одно час від часу допомагає купувати всілякі важливі і рідкісні штуки для бойових медиків.

Волонтерам, як і армії, українці сьогодні довіряють значно більше, ніж поліції, СБУ та владі, як свідчать соціологічні опитування.
Ми попросили Ірину розповісти і написати про свій досвід волонтерства, про зміни, що відчуваються, та поділитися історіями, які запам’яталися.

Ставлення до тих, хто допомагає армії, змінюється разом зі ставленням до військових і до війни в українському суспільстві. Навесні 2014-го багато людей боялися, що війна повзтиме на захід і бої можуть дістатися Києва та Дніпра щонайменше. Тому ледь не молилися на військових і усіх, хто кинувся гарувати на військо. Далі було трошки хибної ейфорії: що ось-ось піднатиснемо, заберемо силою Донецьк і Луганськ, повернемо додому переселенців і швиденько повернемося до розбудови щастя без Януковича. Відповідно військові продовжували сприйматися як герої, які зараз швидко та ефектно все порішають, а волонтери – то такі олені Санти, помічники супергероїв, які в авралі ліплять із гімна і палок справжню армію та країну.

Після Іловайська стало зрозуміло, що Путін нічого назад не віддасть. А пізніше – що може й віддасть, але навряд територію, яку можна буде називати Україною. І взагалі після всіх втрат й свідчень полонених про катування ми тут іноді сумніваємося, м’яко кажучи, що ті території і люди нам потрібні. А «та сторона» – люди на підконтрольній російській пропаганді і російській зброї території – тим більше сумнівається.

Після падіння ДАПу та Дебальцевого і до сьогодні фактично триває виснажлива позиційна війна: ми несемо не такі масштабні, але постійні маленькі втрати на лінії розмежування. Це вже не так грандіозно виглядає в тому ж телевізорі. Плюс усі негаразди в країні політики одразу списують на війну – без якої тут вже ніби б мала бути Швейцарія. А тому військові відтоді потроху дратують людей – бо ніби «відтягують» на себе омріяне покращення і добробут і водночас нічого не роблять. Волонтери зціпивши зуби допомагають, бо краще бачать реальний стан справ. Але теж вже дратують загал – просячи гроші за нібито відсутності війни.

Один президент проводить військові паради, ганяє по світу за санкціями і розмахує паспортами російських військових, а другий приходить до влади з наративом, що треба просто припинити стріляти, і розповідає щось дивне про побачене в очах Путіна. У пересічної людини від усього цього просто кипить мозок. Вона заплутується. А наша психіка влаштована таким чином, що якщо ми щось не розуміємо, то або дратуємося, або просто відсікаємо. Це щось для нас просто перестає існувати. Мені здається, що десь так сталося зараз із війною і взагалі з Донбасом у головах багатьох українців. І зараз, наприклад, коли збираєш у Фейсбуці на вузловий турнікет (250–300 доларів штука) – людина обурюється: «Як, для чого, хіба війна ще йде, де вони беруть тих поранених?!»

Щодо «ось-ось налагодиться» – згадується випадок, що трапився влітку 2014 року, коли нам у «Народний тил» хтось приніс ялинку і новорічні прикраси. Ми дивилися на людину з німим запитанням, мовляв, навіщо?! «Ну ви ж тут будете на Новий рік, – каже, – поставите собі». Ми тоді вирішили, що людина, може, несповна розуму, бо були впевнені, що до того часу наша допомога вже буде не потрібна.

Етап «волонтером бути соромно» ми пройшли. Наприклад, у компанії друзів тебе спочатку питали, як справи на фронті, які там інсайди від військових, на пікніках примудрялися надавати тобі конвертів із грошима. Потім перестали питати і давати гроші чи навіть запрошувати в гості. Або ж ти випадково щось починав розповідати – ну ніби як «нормальні» люди розповідають щось про роботу в офісі – а всі ніяковіють, замовкають, а тоді переводять тему, так ніби ти голосно випустив гази чи щось таке непристойне зробив.

Потім перестали питати і давати гроші чи навіть запрошувати в гості

Після нібито «розкриття» справи про вбивство Павла Шеремета бути волонтером вже не соромно чи незручно, а якось і страшно. Коли нам помпезно оголосили підозрюваних, з’явилося відчуття, що може розпочатися ціла хвиля посадок з умовної патріотичної активної спільноти.

Не треба бути параноїком, щоб провести паралелі і зрозуміти, що люди, які мають якийсь досвід і потенціал самоорганізації та організації процесів у надзвичайних ситуаціях, є потенційно небезпечними для влади. Бо сьогодні ти допомагаєш армії чи дітям поїхати лікуватися за кордон, а завтра можеш спрямувати свої здібності на боротьбу, організацію протестів. Згадайте ще справу про вбивство Катерини Гандзюк, коли активісти не дозволили посадити затриманого, що не мав до того стосунку, і досі заважають жити посадовцям.

До звинувачень у змові з продавцями я звикла ще у 2014-му («вони вам постійно роблять накладні з відкритими датами, і ви просуваєте їхній товар»).

Був випадок в 2014-му чи 2015-му, коли я виклала фото чергової партії закуплених оригінальних ізраїльських бандажів і накладні до них, з печаткою, все як треба – щоб люди бачили, на що йдуть їхні поточні пожертви. Тоді протягом місяця ми могли купити й тисячу штук. У коментах хтось написав, мовляв, це насправді фото одних і тих самих бандажів постійно, а ви з продавцем змовилися, і він вам штампує свіжі накладні. Ще в нас був популярний майже мем «про кофточькі»: хтось десь теж написав, що ви, баби, збираєте на аптечки, а купуєте собі нові кофточки. З іншого боку – а який контроль? Це ж все по суті на довірі і чесному слові. Може й справді хтось кофточки купував і не лише. Наївно вважати, що серед тисяч тих, хто збирав щось на армію, не було відвертих шахраїв чи просто не в усьому порядних людей, погодьтеся.

Сьогодні засмучують питання: «А на що ви збираєте? Що, досі?» від нібито притомних людей. Я вже не реагую, «броню» наростила. Давно не бачу сенсу витрачати свої зусилля на просвіту дорослих людей, в яких так само, як у мене, є мозок і інтернет у смартфоні. Але іноді її таки пробивають.

Ось, наприклад. У 2018 році мій добрий знайомий з бойового підрозділу, де були поранені і втрати, скинув фото аптечки – практично зразка 2014 року, з «родзинкою» – гумовим Есмархом (джгут для зупинки кровотечі у радянській армії). Я виклала фото у себе на фейсбук-сторінці з коментарем, мовляв, ось це аптечка зразка 2018 року, як таке може бути, їхали-їхали, сіли і заплакали.
Чого тоді наслухалась і в коментарях, і в приватних повідомленнях! Писали і військові, і мої реальні знайомі, і бабусі у вишиванках: казали, що це фейк, брехня і фото 2014 року. Потім мені дзвонили з Міноборони, обурено питали, хто надіслав інформацію і з якого підрозділу. Сказала бригаду, але не батальйон. За кілька днів їм провели повне оновлення аптечок, і не лише їм, якщо не помиляюся – йшлося про тисячі штук, думаю. Конкретного скаржника не знайшли, але скандал там їм влаштували добрячий. Той хлопець написав мені, подякував і сказав, що йому прикро бачити таке вирішення в ручному режимі на п’ятому році війни.

Мені весь час здається, що з тактичною медициною в армії ось-ось налагодиться – як з харчуванням, водою і одягом. Але це ось-ось триває вже сьомий рік. Коли про це пишеш у Фейсбуці, – отримуєш хейт і локальні розборки замість системного вирішення проблеми.
Таке враження, що для цього просто немає волі. Вже і волонтерів залучали: давайте «придумаємо» медичний рюкзак. Навіщо його вигадувати? Є стандартні рюкзаки і наповнення в усіх арміях світу. Роками якісь координаційні групи шили одну модель, шили іншу, тестували у різних підрозділах, писали звіти.

Стандарту рюкзака бойового медика, наскільки я розумію, немає. З наповненням – то взагалі якесь окреме прокляття. Бо як інакше пояснити, що хтось отримує сумочку часів радянської армії, які на Амазоні продаються як вінтаж; хтось – гуманітарні рюкзаки з нормальним наповненням, але завеликого об’єму і непідхожої конфігурації (наприклад, мені розповідали про синій на 80 л, це дуже багато, та й не сховаєшся). Хтось не отримує нічого, а хтось справді отримує все, але не знає чи боїться офіційного порядку списання, тому тримає це вкрай дороге майно в шафці під замком – на випадок перевірок.

З умінням користуватися засобами такмеду – окрема проблема. Навчання часто відбувається на папері, суто формально, особовий склад у багатьох підрозділах досі не тренують як слід по низці поранень. Крім того, такі елементарні навички, як те саме накладання турнікета на кінцівку – слід періодично повторювати.

Навіщо здавати гроші волонтерам? Ми ж платимо податки. Воно теоретично гарно звучить.
От візьмімо ситуацію з ковідом. Навіщо збирати гроші на закупівлю якихось кисневих концентраторів? Адже медицина в нас безкоштовна, це записано в Конституції. Але всі знають, що на практиці це не працює. Тому минулої весни багаті люди кинулися купувати обладнання у свої лікарні – вони знають, що коли туди потрапиш, то не будеш з’ясовувати, куди пішли податки, а захочеш, щоб тебе вилікували.

З армією так само. Ми багато чули про реформи і досягнення, але коли знайома людина дзвонить і каже, що ситуація така і така, ти віриш – і теж просто хочеш її вирішити, а не з’ясовувати, чому так і куди пішли податки.

Хоча зараз немає активних бойових дій, масштаби потреб зменшилися, але вони є: десь термін придатності вийшов, чогось просто не закуповує Міноборони, бо воно не виробляється в Україні і дуже дороге, чогось нема із суто армійським формулюванням «бо нема». От наприклад, один із моїх улюблених «дефіцитів» – то м’які ноші для поранених. Розумієте, це прямокутник із міцної тканини із шістьма чи вісьмома петлями. Десятки приватних фірм їх шиють – ціни від 500 до 1500 грн у роздріб, тобто копійки фактично. Чому роками не можна спромогтися на те, щоб їх пошити держзамовленням і завалити ними кожну позицію – чесно, не розумію.

Деякі речі справді досі можна купити лише за кордоном, найвигідніше – у США. Це внутрішньокістковий доступ, вузлові турнікети, всілякі інтубаційні девайси тощо. Тут досі є сенс у роботі волонтерів. Але деякі засоби такмеду вже на пристойному рівні виробляють у нас – ті самі турнікети, бандажі, гемостатичні бинти. І медики, і особовий склад, і просто родичі військових можуть купити це власним коштом, якщо виникає, нехай з різних причин, така потреба.

Ми відмовляємо тим, хто просить купити препарати від болю в горлі, нежиті чи жарознижувальні. Так і пояснюю: вибачте, я не витрачатиму на це людські гроші, у вас досить висока зарплатня, щоб купити собі все це в аптеці чи замовити рідним. Також відмовляю давно в аптечках – глобально цю проблему держава вирішила, окремі недоліки військовий так само може вирішити самотужки – зрештою, людина насамперед сама має відповідально ставитися до власного життя.

У військових досить висока зарплатня, щоб купити собі ліки від застуди самотужки

Це нормально, коли військові дбають про те, як краще робити свою роботу, й їм допомагають у цьому цивільні. Я от підкреслила олівцем одне місце у книзі «Американський снайпер» Кріса Кайла, найвідомішого снайпера іракської кампанії, де йшлося про те, як свекор і свекруха купували йому щось із одягу. Тобто одному з найтитулованіших снайперів найкращої армії світу рідні теж допомагали.

Я підтримую стосунки з кількома родинам загиблих – вони вже стали гарними знайомими. Взагалі для мене це все почалося у 2015-му з дівчинки з Кам’янець-Подільського, її тато був кадровим офіцером: я відправила їй на день народження якісь банальні іграшки, фарби та одяг. Потім діток стало катастрофічно більшати – і цей шмат роботи взяла на себе Світлана Бахвалова. Тепер у неї свій окремий Благодійний фонд «Народний тил – Реабілітація» і під тисячу підопічних діток і мам. Не знаю, як вона витримує, якщо чесно.

Насправді глобальні потреби цих сімей покриває держава: житло, виплати, пільгові умови для навчання дітей, табори та санаторії. Волонтери можуть організувати привітання зі святами чи днем народження, ті самі поїздки кудись. Це вже про моральну складову і пам’ять: важливо показати цим родинам, що люди пам’ятають про їхніх батьків, синів і чоловіків. Звісно, якщо родина багатодітна, або хтось із діток з особливими потребами – тоді й постійна матеріальна допомога завжди на часі.

Якось до мене звернулися з проханням допомогти хворій дитині – скинули посилання на пост із довідками, діагнозом. Чесно, тоді настільки бракувало часу і нервів, що я просто не відповіла. А через кілька днів написали, що дитина померла. Це якось дуже зачепило – ніби звинуватили в її смерті. Я розумію, що люди у відчаї і пишуть скрізь у таких ситуаціях. Але як немає лікаря, який лікує все, так само немає волонтера, який допоможе в усьому. У мене інша спеціалізація, і я просто не знала, чим допомогти. Треба збирати інформацію, гуглити, шукати відповідні фонди. Та й люди, які хочуть давати гроші на армію і на хворих діток – це переважно ну дуже різна аудиторія.

Професійне волонтерство – робота на повний день, це не може тривати довго в режимі самопожертви і порожнього холодильника. Наприклад, у благодійних фондах дозволяється використовувати до 20% доходу на адміністративні витрати, нормальна світова практика. Але у нас у «Народному тилу» такого не було, ми це вирішили голосуванням ще на початку: домовилися, що не будемо використовувати пожертви на самоутримання. Когось це влаштувало, когось ні. Насправді, наприклад, у 2014 році ми просто не знали, що взагалі таке існує і навіть десь там унормовано. Ну і ніхто не задумувався, що війна і потреба у волонтерах триватиме роками.

Глобальні потреби сімей загиблих покриває держава: житло, виплати, пільгові умови для навчання дітей тощо

Вже пізніше постало таке питання: чи може окрема людина з «Народного тилу» отримувати пожертви від окремих жертводавців у приватному порядку? Ніхто не заперечував, і певний час таке справді було – кількох людей підтримували, зокрема мене. Люди знали нас у лице, приходили, спілкувалися з кожним, потім читали наші пости як персоналій, а не фонду. Соцмережі ж дуже персоніфікували волонтерство: люди фактично обирали собі «улюбленців».

Приблизно протягом двох років у мене було три джерела умовної зарплатні. Серед жертводавців були, наприклад, громадяни США українського походження. Просто кілька українців, які організували фонд, збирали кошти на кровоспинні, турнікети, інші дорогі штуки, купували їх там і пересилали в Україну. Крім того, була інша закрита фб-спільнота: її зробила успішна юристка, яка спочатку працювала з військовими сама, а потім втомилася, проте хотіла підтримати тих, хто ще тримався. Вона просто долучила туди своїх друзів – хтось давав 20 доларів на місяць, хтось 50. Накопичувалася певна сума, яка щомісяця ділилася, здається, на п’ятьох волонтерів із різних фондів. Третім і найбільшим моїм спонсором була приватна особа з Києва: людина з 2014 року давала значні особисті кошти на військову медицину, бачила, як я працюю, схвалювала мої методи, якщо хочете. До речі, саме ця людина як грошима, так і просто важливими розмовами, своїм авторитетом протримала мене в активній фазі волонтерства зайві роки півтора щонайменше.

Від цих грошей я відмовилася сама – коли роботи стало значно менше, і це займало не більш ніж один-два робочих днів на тиждень. Зараз, наскільки мені відомо, всі ці люди підтримують інших волонтерів.

Я не знаю, в яких українських фондах зарплату платять із власне пожертв на фонд-юрособу – «білу» зарплату, виходить. Не цікавилася. Такі точно є. І є такі фонди чи окремі персоналії, які приймають пожертви суто на себе «у конвертах» – тому що хочуть чітко розмежувати кошти, які люди дають на справу і на зарплату волонтера. Обидві практики я вважаю прийнятними. Якщо у конкретного ефективного волонтера нема інших джерел доходів – паралельної роботи, якогось бізнесу чи утримання з боку родини.

Грошей, які мені жертвували, було достатньо, щоб заплатити комуналку, заправити машину, купити щось поїсти та вдягатися, не перейматися питаннями виживання. Правда, мені не треба було винаймати квартиру, інакше це була б суттєва стаття витрат. Але це не той дохід, щоб, скажімо, подорожувати на екзотичні острови чи навіть просто регулярно ходити до косметолога і масажиста. В усьому світі працівники благодійних організацій навряд можуть собі дозволити мерседес S-класу, п’ятизіркові готелі чи останній айфон. З іншого боку, підозрюю, в благодійність не приходять працювати люди, для яких якісь такі матеріальні атрибути традиційної успішності є самоціллю чи щось таке.

Після виходу з декрету я б хотіла почати якусь свою справу. Повертатися до попередньої роботи – журналістики – не збираюся. Не смійтеся, але для мене це занадто нервова робота. Займатися лише волонтерством – теж не хочу, хоча повністю від цього не відмовлюся. Мені дуже бракує інтелектуальної роботи насправді, а не оцих схем, як що де купити, привезти, запакувати коробки, відправити. Ну й хочеться заробляти гроші, мені не імпонує сімейна модель, де це суто чоловіча функція.

Коли щось трапляється, завжди є люди, які не можуть нічого не робити і хочуть допомогти – медикам, військовим, пожежникам. Незалежно від того, бідна це держава чи багата, щось робиться на рівні держави чи ні. І це дуже важливо. Думаю, це людська природа. В неї дуже давні корені. Читала колись таку думку, що культура почалася не з прадавнього мистецтва, а з того моменту, коли печерна людина не кинула співплемінника помирати після травми. Тому першим свідченням культури є не наскельні малюнки, а скелет печерної людини із зрощеною стегновою кісткою.

Під час Другої світової війни у США розгорнулася кампанія із закликом до громадян вкладати 10% доходів у військові облігації. Були реальні «соцзмагання» серед підприємств за право вивісити прапор, який означав, що кожен працівник витратив на це своїх 10%. Ці гроші під час війни йшли на потреби армії, а після – поверталися громадянам на споживчі потреби (нехай вже і значно знеціненими).

Волонтерство в Україні – не спринт, це марафон. Ти не можеш займатися лише ним і забити на все інше: роботу, сім’ю, друзів, захоплення – бо швидко вигориш, не принесеш користі і матимеш проблеми на всіх фронтах. Знайти баланс між волонтерством і всім іншим у житті – просто життєво необхідно. Багато волонтерів пішли займатися іншими справами, але я точно знаю, що більшість із них повернеться, якщо знову буде об’єктивна потреба – тобто активні бойові дії.

Мій чоловік – Олексій Сіхарулідзе, теж волонтер, один із засновників волонтерської організації «Народний тил». Тому жодних проблем зі сприйняттям мого волонтерства нема. Ми познайомилися в «Народному тилу» ще в 2014-му році – тільки він займається тепловізорами, прицілами, патронами, дронами, а я – медициною.

Дуже хочу, щоб моя дитина була іншим волонтером – вчила дітей з бідних родин англійської мови, влаштовувала вечірки у будинках літніх. Але щоб в її країні не було війни, і їй не доводилося в чомусь заміщати функції держави.

Що я отримала взамін, вкладаючи у волонтерство? Я сім років спілкуюся із найкращими, найцікавішими людьми нашої країни. Іноді якісь речі, що ми передавали, справді рятували життя. Це ж не абстракція, не яскравий вислів. Пам’ятаю досі випадок: важкопоранений, який проходив реабілітацію в Ізраїлі, передав нам через знайому кілька хрестиків із Єрусалима. Просто в офіс зайшла жінка, поклала хрестики на стіл і каже: «Це від людини, яку врятувала ваша аптечка». Був такий шок, що навіть ім’я не запам’ятала. Але ж про більшу «віддачу», здається, годі мріяти.

волонтери війна Ірина Гук суспільство медицина зсу армія