Як радянське «Антиріздво» стало найулюбленішим святом. Історія Нового року в СРСР

23 грудня 1947 року указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем

У СРСР Новий рік був найулюбленішим та найочікуванішим святом для дітей, він залишається таким і досі. Крім звичних принад на кшталт ялинок, блискучого «дощика», подарунків, «Голубого огонька» в телевізорі та традиційних олів’є з грузинськими мандаринами на столі, радянських громадян приваблювала його позірна аполітичність. На «новогодні» не треба було носити на паличках портрети перестарілих вождів з основоположниками та за командою кричати «ура!», як під час «пєрвомая» та «октябрьскіх». Серед моря заідеологізованості Новий рік виглядав єдиним святом, де людина на кілька днів могли забути про постійну увагу та турботу «Великого Брата».

Фото: Кліпініцер Борис/Фотохроніка ТАСС

Насправді все було, як у фільмі «Матриця». Єдине людське й аполітичне свято запровадило Політбюро. Новий рік був не менш заідеологізованим, ніж «октябрьскі», просто все було зроблено набагато тонше та непомітно. Розберімось докладніше.

В усьому християнському світі Новий рік є вторинним на тлі Різдва. Маються на увазі країни старої християнської традиції, що на сьогодні давно є світськими. Зрозуміло, що на Сході й Різдво не є святом більшості та й календарі, як і Нові роки, там інші.

У дореволюційній Росії ялинка була виключно забавою вищих класів

Упродовж тривалого часу в Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, Новий рік теж був лише фінальним акордом різдвяних свят. Утім, це стосувалося лише незначного прошарку населення — аристократії, купецтва, різночинців та інших. Простолюдинам ж до зміни циферок у календарі було глибоко байдуже. В Україні, зокрема, у цей день весело гуляли Василя.

Забавка «колишніх»

Після того як у 1918 році відбувся перехід на Григоріанський календар, склалася незвична ситуація — Новий рік опинився перед Різдвом, яке Церква вперто продовжувала святкувати за старим, Юліанським. Таким чином світське свято “еліт” вийшло не передній план, затемнивши релігійне. Щоправда, перші післяреволюційні роки повернули дітям ялинку.

Нагадаємо, що традиція прикрашати ялинки на Різдво виникла в Німеччині, а вже звідти поширилася світом. Ще на початку ХХ століття в Російській імперії ялинку бува називали «німецькою», а не «різдвяною». І проти неї постійно виступала Церква, вбачаючи в ній прояв темного язичницького минулого, та ще й чужинського. Святійший правлячий синод (орган, що керував Російською церквою після скасування патріархії) напередодні чи не кожного Різдва народжував гнівні звернення, закликаючи православних не улягати блискучій поганській, та ще й чужинській спокусі, та забороняв влаштовувати ялинки в гімназіях і школах.

Із початком війни з Німеччиною все німецьке стало табуйованим. Навіть Санкт-Петербург перейменували на скрєпно-ісконний Пєтроґрад. Ялиночці теж дісталося на горіхи. Традиція повернулася лише у перші післяреволюційні роки — царська заборона вже не діяла, а радянська — ще.

Навіть Ленін тут відзначився (але про нього — далі). Щоправда, незабаром більшовики вирішили, що ялинка — то втілення релігійного мракобісся, й теж почали з нею боротися. Тим більше, що найчастіше ялинки встановлювали так звані колишні, які хоч на день мріяли поринути в безтурботні часи «хрусту французьких булок» і для яких прикрашене деревце стало втіленням ностальгії.

Антиріздвяний плакат, 1920-ті роки

Ялинка — ворог комунізму

З усього величезного валу антиріздвяної та атиялинкової радпропаганди, з яким поталанило ознайомитися автору, найбільше вразило невеличке дитяче оповіданнячко Павла Барто (першого чоловіка знаменитої радянської дитячої поетеси Агнії Барто), що так й називається: «Ёлка».

У 1930 році його видали окремою, гарно ілюстрованою книжечкою. Складно уявити, скільки літрів гірких сліз пролили над нею радянські дітлахи. Початок милий та зворушливий — в стилі оповідань Михайла Прішвіна чи Ернеста Сетона-Томпсона. Розповідається, як із насінинки проростає ялиночка, як її дбайливо прикривають опалі листочки, а потім новонароджене деревце ніжно закутує в білосніжну ковдру сніг. Деревце росте, під ним ховається їжачок, на його гілочках граються білочки. Потім однієї зимової днини ялинку обирає для свого гніздечка сім’я шишкарів (ці птахи виводять діток взимку). Детально йдеться, як пташки в’ють затишне гніздечко та висиджують яєчка. І ось вилуплюються маленькі шишкарики... Напередодні Різдва приходить бородатий дядько та, не зважаючи на крики переляканих пташок, рубає ялинку. Маленькі голі пташенята падають у сніг і замерзають, хурделиця притрушує трупики та маленький пеньочок.

Після прочитання цього оповідання у будь-якої притомної дитини пропозиція батьків поставити вдома ялинку викликала би істерику.

На тлі кондових та тупуватих опусів, що розповідають, як піонери поборюють злочинну ялинку — цей твір справжнісінький шедевр пропаганди, спрямований на підсвідомість.

Різдво та ялинка, однак, формально не заборонялися, але вважалися проявом нелояльності та «політичної незрілості». Радянський службовець, а особливо партієць, якого б викрили на встановлені ялинки для своїх дітей — міг й партквиток на стіл покласти та позбутися посади. А от хтось із «бувших» — й до таборів загриміти «за релігійну пропаганду».

Робітникам ж і селянам до старорежимної «панської забави», тобто ялинки, було глибоко байдуже.

Загалом до середини 1930-х років у СРСР склалася ситуація, що Різдво з ялинкою та іншими витребеньками — напівзаборонені, а Новий рік — взагалі не свято, а лише заміна відривного календаря на новий, ще не подертий.

День народження Нового року як одного з головних радянських свят випадає на середину тридцятих років минулого століття.

День народження Нового року

17 листопада 1935 року, виступаючи на Першій всесоюзній нараді робітників і робітниць — стаханівців, Сталін виголосив: «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше!» Заява вождя одразу ж стала знаковим гаслом, розтиражованим спочатку газетами, а потому плакатами та іншою наочною агітацією.

Насправді ж жодного покращення й особливих веселощів у СРСР не спостерігалося. Відповідно перед пропагандистами постало нагальне питання терміново віднайти (створити) хоч якусь яскраву плямку серед сірих радянських буднів.

Нині точно невідомо, хто став автором розробки ідеї «Новий рік». Відомо лише, що оприлюднити її доручили одному з організаторів Голодомору та головному рушію в згортанні проєкту «українізація», 2-му секретарю ЦК КП(б)У та члену ЦК ВКП(б) Павлу Постишеву.

Із цього все й почалося…

28 грудня 1935 року на першій шпальті газети «Правда» за його підписом виходить невеличка заміточка «Давайте организуем к Новому году детям хорошую елку!» Якщо вірити радянській міфології, ознайомившись із ініціативою Постишева, «найкращий друг радянських дітей і фізкультурників» пихнув знаменитою люлькою і виніс вердикт: «Есть мнение, что это карошая идЭя».

Вже наступного дня, 29 грудня, в усіх великих містах СРСР оперативно відкрилися ялинкові базари, де торгували не лише лісовими красунями, а й прикрасами.

Якщо ялинки можна оперативно зрубати, то продаж ще й іграшок засвідчував, що все готувалося заздалегідь. Того ж дня «Комсомольська правда» оприлюднила підписану Олександром Косарєвим постанову ЦК ВЛКСМ, що давала настанову комсомольським організаціям влаштовувати новорічні ялинки «весело і без занудства».

В останні дні 1935 року всі радянські газети накрила передноворічна хвиля. Чиновники, підприємства, установи, партійні, комсомольські та профспілкові організації одне перед одним рапортували: скільки ялинок встановлено, скільки прикрас фабриками та артілями випущено та як всі дружно готуються до нового радянського свята…

Особливою популярністю користувався дружній шарж, де відомий карикатурист Борис Єфімов зобразив Постишева в костюмі Діда Мороза, який несе радянськими дітлахам новорічну ялинку та клунок із подарунками.

«Антиріздво»

Саме в руках товариша Постишева старорежимна різдвяна ялинка оперативно перетворилася на «новорічну», що яскраво засвідчували серпасто-молоткаті п’ятикутні зірки, втулені на верхівки замість ідеологічно-шкідливої Віфлеємської. Одночасно з трансформацією ялинки з різдвяної на «новорічну» відбулося заміщення «врєдітєльского» Різдва на правильне радянське свято Новий рік — по факту, своєрідне «Антиріздво».

Обкладинка новорічного випуску журналу «Крокоділ» №1, 1036 р. Зверніть увагу на ялинкові прикраси.

Тут варто згадати віршик популярного поета (у майбутнього лауреата Сталінської премії) Семена Кірсанова (він до того встиг написати й кілька антиялинкових віршиків), написаний напередодні нового 1941 року:

И даже ёлка, блёстками слепя,

За время хвойной лапою задела,

Всё вифлеемское сняла с себя

И всё советское — надела.

Як влучно зауважив поет, канонічна радянська новорічна ялинка мала власні дизайнерські особливості. То якусь там різдвяну можна прикрашати, як на душу спаде. На соціалістичній «новорічній» іграшки мали бути правильні. Крім традиційних кульок, бомбаньєток, позолочених горішків, казкових персонажів та лісових тваринок, на ялинках «від Постишева» оселяються червоноармійці, піонери, танки з броньовиками, приземляються червонозоряні літаки, дирижаблі та парашутисти, а серед гілочок маскується в очікувані порушників радянських кордонів пильний пес Ільдус зі своїм Карацупою (розкручені радянською пропагандою персонажі).

Ідеологічно правильні ялинкові прикраси. Фото dasha-boo.livejournal.com

У перші роки з’явилися навіть кульки з портретами товаришів Леніна, Сталіна та вождів рангом нижче, але такі прикраси майже одразу заборонили (точніше «не рекомендували») — підвішувати на гілляці Сталіна виглядало ідеологічною диверсією. Втім, червоні зірочки та серпи з молотами залишалися ледь не до 1980-х.

Ялинкові вожді. Фото Auction.ru

Загалом радянські новорічні іграшки — то тема окремого величезного дослідження. Їхня тематика завше коливалася разом із лінією партії.

У передвоєнні часи тут домінувала мілітарно-індустріальна тематика. За Хрущова набуває популярності «цариця полів» кукурудза. Крім того, з кінця 1950-х та десь до кінця 1970-х модною стає космічна тематика — космонавти, ракети, космічні кораблі та супутники, що нагадували про звершення СРСР у космосі.

Навіть, здавалося би, аполітичні серії насправді несли прихований ідеологічний посил.

Набір прикрас для ялинки «Чиполліно». Фото lalafo.kg

Тут варто згадати й серію іграшок у вигляді героїв казки «Чиполліно» італійського письменника Джанні Родарі, що була випущена наприкінці 1950-х. Казка про овочі та фрукти насправді була просякнута ідеологією. У ній комуніст Родарі неприховано показав жадібних та безсердечних капіталістів-експлуататорів, нещасних пролетарів та Велику овочеву революцію, що дала всім щастя. За допомогою ялинкових прикрас діткам зайвий раз завуальовано нагадали про важливість класової боротьби та переваги соціалізму.

Найяскравіше заідеологізованість радянського Нового року сконцентрована в мультику «Дід Мороз і сірий вовк» (мультиплікатор Ольга Ходатаєва, студія «Союзмультфільм»), що вийшов до нового 1937-го. Він ж яскраво втілив у собі й всю специфіку року, на який прийшовся один із піків репресій.

Короткий зміст: Дід Мороз і зайчики готуються зустрічати Новий рік. Але враг нє дрємлєт. Підступний Вовк, який прикинувся Дідом Морозом, проникає в заячу хатинку та викрадає зайченя. Дід Мороз відловлює викрадача, звільняє жертву кіднепінґу, і для виправлення відправляє сіроманця на лісоповал. Незважаючи на публічне каяття та крокодилячі, чи то пак вовчі сльози, той не заспокоюється і береться за старе. Зрештою Дід Мороз топить негідника в ополонці. Мораль — не втрачайте пильність та не вірте в каяття підступних ворогів народу.

У середині тридцятих терміново згадують до того запхану в дальні запасники історію про Леніна на ялинку в Сокольниках.

Ленін на «роллс-ройсі» і Різдво

Вперше про цю подію йдеться в спогадах Володимира Бонч-Бруєвича «Напад бандитів на В. I. Ленiна в 1919 р.», що були оприлюднені ще 1925 року. Інцидент трапився під час поїздки вождя на свято ялинки в Сокольниках. Одначе ялинка там згадується побіжно, головний акцент саме на нападі та героїзмі Леніна, який навіть після такого продовжує веселитися з дітками. Що важливо, це сталося на Святвечір — 24 грудня. Тобто ленінська ялинка виявилася різдвяною.

Та пригода була абсолютно детективною.

Московський парк «Сокольники» за царату був модним місцем, де будували свої дачі багатії. Одразу після революції їх реквізували. В розкішній дачі, зведеній купцем Іваном Ляміним (який навіть встиг побути міським головою Москви) тоді ж облаштували так звану Лісову школу — лікувально-освітній заклад для дітей з послабленим здоров’ям. Чиї то були діти, зазвичай не згадується, але навряд чи нащадки простих робітників.

Як згадував Бонч-Бруєвич, наприкінці 1919 року в Лісовій школі відпочивала Надія Костянтинівна Крупська та сестра вождя Марія Ульянова, а Ленін регулярно їх провідував. Хто став ініціатором свята — невідомо. Втім, вождь взяв участь у складчині на свято.

Життєписець Ілліча згадує, як той, давши йому гроші, наказав: «Доставайте где хотите пряников, конфет, хлеба, хлопушек с костюмами, масок, игрушек — и поедем [до Лісової школи] 24 декабря к вечеру». Що цікаво, в пізніших версіях спогадів складчина зникає, і єдиним спонсором дитячої радості виступає виключно сам Ленін, на чому ще й робився наголос.

Коли Бонч-Бруєвич із подарунками та необхідними аксесуарами приїхав до Лісової школи, то зі здивуванням побачив, що Леніна досі немає. Вождь з’явився із запізненням і пішки. Як з’ясувалося, на його «роллс-ройс» напала банда такого собі Кошелькова та, погрожуючи зброєю, пограбувала пасажирів і забрала авто. Для Кошелькова той напад став фатальним. Якщо до того на його витівки влада майже не звертала уваги, то після нападу на Самого ВЧК кинула на ліквідацію банди всі можливі сили. Незабаром Кошелькова застрелили під час спроби затримання.

Після того як у 1935 році пролунала команда «Дайош новорічну ялинку в широкі маси», історія зі святом в Сокольниках стає топовою. Її, вже без жодної згадки про бандитів, друкують у методичках із влаштування ялинок та чи не в усіх дитячих виданнях, а саме оповідання стає обов’язковим для зачитуванням у дитячих садочках та самостійного читання в школах.

Випускаються навіть відповідні діафільми (1, 2). У новому виданні спогадів Бонч-Бруєвича, що побачили світ 1936 року, оповідання вже називається «Владимир Ильич на ёлке», але там ще зберігається часова прив’язка до Святвечора (сочєльніка). Показово, що цей опус вийшов до постишевської ініціативи, і це яскраво показує — совєтізацію різдвяної ялинки в «новорічну» готували заздалегідь. У пізніших перевиданнях «сочєльнік» зникає, і вживається виключно евфемізм «наприкінці грудня».

Цікавий факт — у 1983-му збірка спогадів Бонч-Бруєвича «Ленін та діти» , до якої, крім оповідання про ялинку, увійшло не менш апологетичне «Общество чистых тарелок» та оповідання про кота Ваську, вийшла накладом у 2,5 млн примірників.

У передвоєнні часи святкування Нового року було переважно масовим заходом. Дійство зазвичай відбувалося в дитячих садочках, школах, клубах, на площах міст та в інших громадських місцях. Для партійних, радянських, комсомольських та профспілкових функціонерів організація цього контрріздвяного свята була таким самим важливим і жорстко контрольованим зверху завданням, як і проведення травневої чи жовтневої демонстрації трудящих.

Домашні новорічні ялинки, як перед тим різдвяні, були прерогативою лише незначного прошарку нової радянської аристократії. Для інших то було досить дорогою, та й ще абсолютно непотрібною і незрозумілою забавою. Тут варто наголосити, що в перші півтора десятиліття своєї історії радянський Новий рік був суто офіційним, хоча й веселим та очікуваним дітлахами святом.

Для багатьох це була єдина нагода хоча б раз на рік посмакувати цукерками, що видавали як подарунки. Втім, подарунки, як й «ялинки», були різні. «Центрові» ялинки для дітей номенклатури проходили в палацах, а в дійстві брали участь відомі чи принаймні професійні актори. Подарунки там теж були відповідні. Для діток «гегемонів» усе влаштовували набагато скромніше. Тут поділюся спогадами про першу шкільну ялинку моєї мами.

Клуб на робітничій околиці Харкова. Кінець 1948 року. На вулиці хурделиця, в залі десь трішки більш ніж 10 градусів тепла. Діти в благеньких костюмах. Мама в спідничці з накрохмаленої марлі зображує сніжинку. За перші чверть години свята — вже сама, як маленька сніжинка. Нарешті все закінчується — час подарунків. Жодної яскравої упаковки. Звичайні, склеєні з сірої обгорткової упаковки пакети — в такі ще в 1970-х роках у магазинах насипали крупи та цукор.

На ялинці ж були молодші класи з кількох навколишніх шкіл. Але пакунки, в яких було десь по 300 грамів цукерок-подушечок, що злиплися в монолітну грудку, видавали лише біля двох столів, ретельно звіряючись зі списками. Черги та тисняву можна уявити. Тим більше, що всі змерзли, як цуцики, й хочуть пошвидше.

Мама, хоч була ще зовсім малою і походила з дуже бідної родини, в цьому принижені брати участь не захотіла та пішла геть.

Фото «йолок», якими ностальгуючі за СРСР ілюструють турботу про «єдиний привілейований клас у Країні Рад», навряд чи зроблені на таких робітничо-селянських святкуваннях.

Упродовж тривалого часу що влада, що суспільство вважали Новий рік виключно дитячим святом, тому дорослим до нього було зась. Яке там новорічне застілля, як завтра до роботи? Лише 23 грудня 1947 указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем.

Власне, з повоєнних часів, коли підросло покоління тих, хто танцював під «громадськими» ялинками і для яких ялинка вже були виключно «новорічною» й аж ніяк не «різдвяною», а також коли дещо зріс добробут населення, Новий рік стає загальним та сімейним святом, а ялинки прописуються чи не в кожній домівці радянської людини. У підсумку задуманий як своєрідне соціалістичне «Антиріздво» радянський Новий рік майже витісняє в побуті старорежимно-попівське свято.