Спочатку демократ, потім антикорупціонер, при владі – тиран. Як Лукашенко встановив диктатуру

Слабкість демократичної системи полягає в тому, що за певних умов будь-хто може навішати громадянам локшини на вуха, виграти вибори і прийти до влади. Сила демократії у дієвих механізмах, які завадять такій людині перетворитися на диктатора. Опозиція має критикувати владу, медіа — висвітлювати скандали і зловживання, суди — вирішувати спірні ситуації. Раз на кілька років мають проходити чесні вибори.

Останні світові події показують, що навіть у міцних демократіях може з‘явитися керівник, який не визнає власної поразки на виборах і відмовиться йти у відставку. Але тут стають у пригоді традиційні запобіжники: суди, незалежний підрахунок голосів, розподіл гілок влади. Були такі запобіжники і в Білорусі 1994 року. Та вони не спрацювали.

У книзі «System Białoruś» («Система Білорусь»), білорусько-польський журналіст Анджей Почобут (Andrzej Poczobut) розповідає, як Лукашенко прийшов до влади і як крок за кроком будував диктаторський режим.

Мешканець Білорусі польського походження, автор і сам відсидів у лукашенківській в'язниці за журналістську діяльність, а отже, бачив систему «в усій красі». Та пише він не про свій особистий досвід, а про новітню історію своєї країни.

Видана у 2013 році у Польщі, книжка не втрачає актуальності й зараз — і то незалежно від того, чи втримається диктатор при владі. Адже те, що сталося в Білорусі в 1994 році, цілком може повторитися і в Україні, і в Штатах, і будь-де. І тоді треба не повторити білоруські помилки.

Плюс книги «System Białoruś» у тому, що вона намагається якнайдокладніше описати події, не вдаючись у філософські дискурси про добро, зло, геополітику та інші суб‘єктивні питання. Перекажемо головні тези книжки.

Поява «міфічного героя»

«Як в кожного міфічного героя, точний час і місце народження Олександра Лукашенка невідомі», — пише Почобут. Відомо одначе, що той був позашлюбною дитиною, ріс без батька, у селі. Вони з мамою зазнали злиднів і цькування.

Пізніше Лукашенко компенсував дитячі травми лютою жагою до влади. Був комсомольським активістом, політруком, лектором з атеїзму у товаристві «Знання» — і добре там навчився практичній демагогії. Життя також навчило його брехати просто у вічі, всупереч будь-яким фактом і доказам — та ще й так, щоб повірили.

У 1989-му зробив імідж борця проти комуністичної номенклатури

На початку перебудови Лукашенко був директором радгоспу, та швидко побачив можливості, які надавала демократизація. У 1989, під час виборів народних депутатів СРСР, він зробив собі імідж борця проти комуністичної номенклатури. Добрий оратор, він справляв велике враження на «простих людей». На тих виборах він змагався із впливовим номенклатурником — і ледь не переміг. А вже наступного, 1990 року, Лукашенко був обраний до білоруського парламенту.

Як швидко прийти до влади?

Щоб прийти до влади, Лукашенко на повну використав демократичні механізми: вільну пресу, свободу слова, телевізійні дебати, чесні вибори. Здобувши владу, він подбав про те, щоб усі ці механізми знищити. От як воно відбувалося.

Ставши депутатом, Лукашенко відразу ж почав рватися на керівні посади. Та останніх йому не давали, бо взагалі не сприймали серйозно — він здавався занадто «необтесаним». У білоруському парламенті тих часів більшість складали комуністичні номенклатурники. Один із них, В’ячеслав Кебич, був прем‘єр-міністром, тобто мав реальну владу. Але була й активна націонал-демократична опозиція — Беларускі Народны Фронт (БНФ) на чолі з Зеноном Позняком. Головою парламенту був професор Станіслав Шушкевич, демократ та інтелектуал. Лукашенко приходив і до БНФ, і до комуністів, але керувати йому не давали ані ті, ані ті.

Та Лукашенко не здавався. Він чітко вловлював настрої у суспільстві та швидко на них реагував. Поки була мода на демократію — він був продемократичним. Та оскільки пострадянська економічна криза збіглася з незалежністю, народ почав сумувати за СРСР. Лукашенко це відчув — і став полум’яним прихильником відродження Радянського Союзу. Тим більше, що у великій імперії, здавалося йому, можна зробити значно кращу кар‘єру.

Поки була мода на демократію — був продемократичним

Тим часом опозиційний БНФ звинуватив номенклатурну владу в корупції і оголосив, що має тому документальні докази. У ті демократичні часи парламент не мав іншого виходу, як створити антикорупційну комісію. Але хто б її очолив? Охочих не знаходилося. Шушкевич сказав, що не хоче «ритися у брудній білизні». Кілька серйозних кандидатів на посаду голови комісії відмовилися. Зголосився лише Лукашенко. Шушкевич нібито навіть зрадів: Лукашенко всюди лізе керувати — то нехай і покерує.

Здається, за схожим принципом Сталінові довірили колись «нецікаву», «рутинну» роботу секретаря ЦК ВКП(б) — і схаменулися лише тоді, коли той перебрав усю реальну владу.

Очоливши антикорупційну комісію, Лукашенко старанно зробив з себе зірку: постійно давав драматичні інтерв‘ю усім можливим медіа. Народ потребував простих пояснень, на кшталт «життя важке, бо нас обкрадають». Лукашенко казав саме те, що від нього хотіли чути: так, вас обкрадають, але я боротимуся за справедливість. Народ був у захваті й уявляв Лукашенка ледь не Робіном Гудом.

Звіт антикорупційної комісії у парламенті перетворився на шоу. Він був трансльований наживо телебаченням та радіо. Народ чекав на «правду». Лукашенко взяв слово — і виявилося, що «головний корупціонер» — це демократ Шушкевич, який винен у тому, що будував на дачі гараж. І ще кілька демократів. А от Кебича він не зачепив, хоча того було в чому звинувачувати. Шушкевича за якийсь час відправили у відставку, а Лукашенко остаточно перетворився на медійну зірку і «захисника народу».

1994 відбулися президентські вибори. Демократи були дискредитовані: мудрий народ звинувачував у економічній кризі саме їх, попри те, що влада була в руках екскомуністів. Отже, у другий тур вийшли два прихильники «інтеграції з Росією»: партократ Кебич (прем‘єр-міністр Білорусі) і Лукашенко. Перший здавався сірим нудним чиновником. Другий — молодим харизматичним «народним трибуном». «Захисник народу» набрав 80% голосів і став першим президентом молодої країни.

Чимало демократів зраділи поразці всесильного партократа Кебича, а опозиційна газета «Свабода» писала, що «у штабі БНФ панує добрий настрій». Радіти довелося недовго.

Диктатор

Той факт, що «людина з вулиці» виграла вибори у всесильного прем‘єра Кебича, багато що каже про рівень демократії у тодішній Білорусі. Попри всю партократичність тодішнього керівництва, голоси підраховували чесно, а газети (навіть державні) були відносно незалежні. Прийшовши до влади, Лукашенко швидко «виправив» ці «хиби».

Після виборів багато хто вважав, що Лукашенко довго не протримається при владі: пів року, два роки чи щонайбільше перший президентський термін. Він, напевно, подасть у відставку, його знімуть, він програє наступні вибори... Нікому й на думку не спадало, що 26 років потому він не просто буде при владі, а й триматиме Білорусь у залізному кулаці.

Диктатор поступово створив умови, за яких легальний супротив став неможливим, а нелегальний швидко розчавлювали озброєні люди. Він тримався на популізмі, пропаганді, контролі та грубій фізичній силі.

А почав з того, що самовільно підпорядкував собі органи місцевої влади...

«Антикорупціонер»: ціна передвиборчих обіцянок

Ми бачили, що під час виборів Лукашенко побудував свій імідж на обіцянках боротьби з корупцією. Тож після його перемоги чимало корумпованих посадовців злякалися.

Виявилося, що боялися вони дарма: жоден із номенклатурних корупціонерів не постраждав, а деякі ще й дістали важливі посади. Це було зручно: на кожного з них було вже готове досьє; вони це знали і не мали жодного бажання сперечатися з Лукашенком.

Отже, корупція не тільки не зникла, а й отримала нового покровителя. Вже за кілька місяців після обрання нового президента парламент заслухав новий корупційний звіт — цього разу про корупцію в оточенні самого Лукашенка. Та прямої трансляції вже не було: Лукашенко підпорядкував собі телебачення.

корупція не тільки не зникла, а й отримала нового покровителя

Преса спробувала опублікувати антикорупційний звіт — навіть державні газети відмовилися підкорятися тиску з боку президента. На біду, вони друкувалися у державній типографії, яку вже контролював Лукашенко. Зрештою «крамольні» статті просто не надрукували — замість них у газетах залишалися білі шпальти. Та скоро ця проблема зникла: у державні видання поставили лояльних редакторів, а на незалежні — натиснули. У країні запанувала цензура.

Книжку англійською можна купити тут

«Вони дістали ножі»

У 1995-му Лукашенко вирішив провести референдум, який повернув би (дещо змінену) символіку БРСР, надав би російській мові державний статус і дозволив би інтеграцію з РФ. Для референдуму потрібна була згода парламенту. Номенклатурна більшість пручатися не стала, але 18 депутатів БНФ розпочали голодування як знак протесту. Побачивши їхню впевненість, засумнівалися й інші депутати, і навіть перенесли частину голосування на потім.

БНФівці залишилися ночувати у сесійній залі. Вночі прийшов спецназ КГБ, побив депутатів, силоміць вивіз їх із парламенту. Все це випадково потрапило на телевізійну камеру. Побиття депутатів викликало обурення у всьому світі... але у самій Білорусі його «проковтнули». Частина населення вважала, що «так їм і треба». Частина депутатів не хотіла захищати політичних опонентів. А решта — промовчали.

Лукашенко ж пояснив, що жертви, мовляв, самі винні, бо нібито «дістали ножі» і почали погрожувати військовим. Він обіцяв обов‘язково показати «записи того, як все було», але, ясна річ, ніколи нічого не показав.

Референдум було затверджено. За його результатами країна позбулася національних символів, повернулася на шлях русифікації і розпочала «інтеграцію з РФ».

Нація без символів...

Чесно кажучи, я довго не міг збагнути, чому Лукашенко аж так накинувся на національні символи Білорусі — історичний герб Погоня і біло-червоно-білий прапор. Ну добре, він хотів об‘єднуватися з РФ. Але ж для Росії 1990-х років було абсолютно байдуже, під яким прапором з нею об‘єднуватимуться. У ті часи кожен російський регіон обрав собі гарний барвистий стяг, який не мав нічого спільного з комуністичною символікою. Навіщо ж було Лукашенкові повертати червоно-зелений прапор?

Так само й з національною ідентичністю: достатньо було кількох символічних кроків, щоб пригорнути на свій бік багатьох національно-свідомих громадян (зрештою, чимало націоналістів у принципі й не проти диктатури, якщо вона здається їм патріотичною). Але ж Лукашенко робив із точністю до навпаки.

Книжка «System Białoruś» пояснює логіку подій. Лукашенко хотів не просто «інтегруватися з Росією», а й «відродити СРСР», щоб самому стати там лідером. Тим більше, що Єльцин був хворий, непопулярний, а чимало мешканців РФ сумували за «сильною рукою».

БНФ під керівництвом Позняка був найзорганізованішою і найпопулярнішою з політичних партій Білорусі. Їх вдалося усунути з парламенту і маргіналізувати, але за певних умов вони могли знов набрати популярність. А головне — їхні прихильники були політично активними. БНФ міг вивести на вулиці десятки тисяч протестувальників. Для БНФ відродження СРСР було принципово неприйнятним, і вони готові були боротися проти того.

Отже, Лукашенко зробив із патріотів Білорусі внутрішніх ворогів і розпочав боротьбу на всіх фронтах — зокрема й на рівні символів. І це вдалося: БНФ хоч і зберігся, але вже не грав серйозної політичної ролі.

Лукашенко зробив з патріотів Білорусі внутрішніх ворогів і розпочав боротьбу на всіх фронтах — зокрема й на рівні символів

Згідно з «System Białoruś», є ще один цікавий аспект. На початку 1990-х біло-червоно-білий прапор став символом демократичних реформ. Під ним відбувалися багатотисячні демонстрації. Стара комуністична номенклатура серйозно боялася, що її усунуть від влади та позбавлять привілеїв. Отже, в багатьох затаїлася ненависть до «нового» прапора. Ще не встиг закінчитися сумнозвісний референдум 1995 року про зміну державних символів, як голова президентської адміністрації Іван Титенков піднявся на дах Будинку уряду, зняв національний прапор і порізав його на шматки зі словами: «Хай Позняк бачить».

Титенков помстився за свій колишній страх, припускає Почобут.

...і без мови

Почобут майже не торкається мовних питань. Зауважує лише, що суспільство вкрай русифіковане. Але достатньо погуглити героїв книги, щоб побачити цікаву деталь: головні русифікатори — зокрема й сам Лукашенко — походять з білоруськомовних сіл. Тобто білоруська для них не абстрактна «рідна мова», а реальна мова їхньої мами, оточення, сусідів. Лукашенко, наприклад, закінчив початкову білоруську школу (вже середня школа була російською).

Чому ж вони практично власноручно маргіналізували мову свого дитинства? Можна припустити просту річ. Дитина, яка зростала в білоруському селі радянських часів, бачила, що все найкрутіше, наймодніше, найпрестижніше, найзручніше — лише російською. А білоруська асоціювалася у найкращому разі з фольклором, а у найгіршому — з колгоспним безправ’ям, бідністю, безнадією. Потім дитина виростає, «вибивається в люди», робить кар‘єру — звісно ж, «престижною» російською мовою. І тут якісь Позняк і Шушкевич починають білорусизацію. Неважко припустити, що в уяві людей на кшталт Лукашенка, білорусизатори намагалися «відібрати» в них цей «яскравий російськомовний світ» і повернути їх до минулого, яке, напевно, асоціювалося із колгоспними злиднями. Уявити собі сучасне життя білоруською вони не могли, а центром всесвіту для них і надалі була Москва.

Не дивно, що Лукашенко прискорив русифікацію, навіть не чекаючи на тиск з боку Кремля.

Чому Лукашенкові не зробили імпічмент

Нещодавно в українському фейсбуці пролунала думка, що Лукашенкові збиралися зробити імпічмент, але завадила РФ. Реальність, як виявилося, ще цікавіша: Росію покликав на допомогу не диктатор, а його супротивники.

У 1995-му відбулися нові парламентські вибори. Мандати здебільшого здобули комуністи й аграрії, а від БНФ не пройшло жодного депутата. Більшість депутатів були тихими — вони не були ані демократами, ані націоналістами, ані реформаторами. Втім, це все ще був парламент, який мав певну владу, і президентові доводилося з ним рахуватися. Депутати подекуди могли й сказати «ні», а пролукашенківська фракція опинилася в меншості.

Лукашенко вирішив виправити ситуацію: він оголосив референдум щодо проєкту нової конституції, яка надавала би йому чи не всю владу. Все це робилося з порушенням тодішніх законів. Парламенту це не сподобалося. Більшість, включно з головою Верховної Ради, були проти референдуму, а 73 депутати подали скаргу на Лукашенка до Конституційного суду. Це мало б закінчитися імпічментом. До того ж головою центральної виборчої комісії парламент призначив Віктора Гончара, який пообіцяв провести референдум чесно і за правилами.

Останню проблему Лукашенко вирішив легко: оголосив, що звільняє Гончара. За законом, звільнити голову ЦВК міг лише парламент, але диктатора такі дрібниці не цікавили. Гончар, щоправда, оголосив, що звільнення не має юридичної сили, але президентська служба безпеки просто вигнала його з робочого місця. А радше фізично не пустила до робочого кабінету. Приїхали голова парламенту та генеральний прокурор країни, але й вони нічого не змогли зробити — озброєні люди не стали їх слухати.

Замість Гончара Лукашенко призначив керівницею ЦВК слухняну Лідію Єрмошину, яка займає цю посаду дотепер і регулярно оголошує, що Лукашенко «переміг із 80% голосів».

Протистояння між президентом і парламентом перейшло в активну фазу. Суспільство розділилося на прихильників і противників Лукашенка, вагалася й частина силовиків. Що ж зробило керівництво парламенту? Запросило РФ провести медіацію. «До кого ж нам звернутися у важкі часи, як не до братів?» — казав голова Верховної Ради.

«Брати» справді посприяли перемовинам між диктатором і опонентами, на яких було укладена компромісна угода. Компроміс Лукашенка не влаштовував, але й відмовитися він не міг — це могло би не сподобатися РФ. Зробив хитріше: навмисно спровокував зрив ратифікації домовленості парламентом. Перемога: можна відмовитися від будь-яких поступок, бо «парламент зірвав угоду».

Попри те, що Лукашенко кілька разів порушив Основний закон держави, Конституційний суд так і не ухвалив рішення щодо імпічменту. Пізніше голова суду пояснював, що намагався у такий спосіб «уникнути крові», бо знав, що Лукашенко піде на все, щоб утримати владу.

Зрештою диктатор спокійно провів референдум, а Єрмошина оголосила потрібні йому результати. Після того з демократією в Білорусі було остаточно покінчено. Лукашенко здобув абсолютну владу і зберігає її дотепер.

«Система Білорусь»

У книжці докладно розповідається, як побудована система Лукашенка. Державний сектор становить більш як 80% економіки, тож люди, які там працюють — під контролем. Приватний бізнес теж контролюється. І «начальників», і бізнесменів час від часу саджають за корупцію чи інші порушення, «щоб інші боялися». Каральні органи послідовно відбивають у населення бажання «займатися політикою». А особливо небезпечні конкуренти або опиняються в еміграції (як Позняк), або «зникають безвісти» (як згаданий вище Гончар і колишній міністр МВС Захаренко).

Але диктатура — це необов‘язково роздутий держсектор. За інших умов і в інших країнах вона може цілком собі дозволяти вільний ринок, що одначе не зробить її менш огидною.

Наука іншим

Новітня історія Білорусі показує, як легко можна втратити свободу й отримати «великого вождя» на десятиліття.

Усе розвивалося поетапно:

1. Популіст приходить до влади під демагогічними гаслами.
   
2. Підпорядковує собі органи місцевої влади — і всі мовчать.
   
3. Цензурує пресу — і парламент вдає, що нічого не сталося.
   
4. Б‘є депутатів просто у сесійній залі, але парламент знову мовчить, бо це — «політичні конкуренти».
   
5. Незаконно, силою ставить свою людину головою ЦВК — але парламент і генпрокурор «нічого не можуть зробити».
   
6. Багато разів порушує Конституцію Білорусі, але йому це сходить із рук.
   
7. А далі створюється система, з якою вже нічого не можна зробити. І вже «назавжди».
   

Найцікавіше, що на початку було кілька нагод зупинити Лукашенка, але цього ніхто не зробив.

Те, що сталося в Білорусі, може повторитися деінде. І якщо почнеться щось подібне, треба не повторити білоруські помилки.

книга історія білорусь лукашенко диктатура політика